Чех з самострілом за плечима й сокирою на плечі їхав позаду, кутаючись у кошлату зуброву шкуру, бо зірвався холодний вітер з сніговими крупами.
Завірюха щохвилини дужчала. Турчини, незважаючи на свої кожухи, заклякали від неї, Збишкові парубки почали бити себе навхрест і обапліч руками, щоб зігрітись, а сам він, також не дуже тепло одягнений, став поглядати на привезену Главою вовчу опанчу і, нарешті, сказав турчинові подати її собі.
Добре загорнувшись. в опанчу, Збишко незабаром відчув, як тепло пішло по всьому його тілу. Особливо зручний був каптур, який захищав йому очі і чи не все обличчя, так що вітер майже не дошкуляв. І хлопець мимоволі подумав, що Ягенка таки дуже порядна й чесна дівчина, і придержав коня, бо йому раптом захотілось розпитати чеха про неї і про все, що діялось у Згожелицях.
Кивнувши чехові, він спитав: — А старий Зих знає, що панна тебе до мене послала?
— Знає,— відповів Глава. — І не противився?
— Противився.
— Розкажи, як воно було.
— Пан ходив по кімнаті, а панна за ним. Він кричав, а панянка нічого — тільки він до неї повернеться, а вона йому в ноги. І ані слова. Нарешті старий пан каже: "Чи ти оглухла, що нічого не відповідаєш на мої слова? Обізвись, бо я, здається, нарешті, дозволю, а як дозволю, то абат голову мені одірве!" Тоді панна зрозуміла, що таки на своєму поставить, і давай з плачем дякувати. Пан їй дорікав, що вона його знає, як свої п'ять пальців, і в усьому ставить на своєму, а нарешті сказав: "Обіцяй, що нишком не побіжиш прощатися з ним, то дозволю, інакше ні". Тоді панянка дуже зажурилась, але обіцяла, і пан був радий, бо вони з абатом обидва дуже боялись, щоб їй не забаглося побачитись з вашою милостю... Але на тому не скінчилося, бо потім панна хотіла послати двох коней, а пан забороняв, хотіла послати.вовчу опанчу й гаманець, а пан забороняв. Але що там з тих заборон! Якби їй захотілось дім спалити, то пан і на те пристав би. Через те єй другий кінь, є вовчий плащ і гаманець...
"Порядна дівчина", подумав Збишко.
Трохи помовчавши, він спитав:
— Аз абатом не було колотнечі?
Чех усміхнувся, як усміхається тямущий слуга, який добре: розуміє, що діється навколо нього:
— Вони обоє робили це так, щоб абат не знав; а чи довідався він і що там було — не скажу, бо виїхав раніш. Абат як абат! Часом крикне на панянку, але потім так за нею очима й водить, чи не дуже скривдив її, Я сам бачив, як він одного разу накричав на неї, а потім вийняв із скрині такого ланцюжка, що кращого й у Кракові не знайдеш, та й каже їй: "На!" Впорається вона й з абатом, коли він любить її не менш, ніж рідний батько.
Певне, що так!
Як бог на небі...
Вони замовкли й їхали далі під сильним вітром, у снігових крупах. Раптом Збишко придержав коня, бо звідкілясь збоку озвався жалібний, приглушений лісовим шумом голос:
— Християни, зарятуйте божого слугу в нещасті!
Разом з цими словами на дорогу вибіг чоловік, одягнений в напівдуховний, напівсвітський одяг, і, ставши перед Збишком, почав благати:
Хто б ти не був, пане, допоможи людині й ближньому в тяжкій пригоді!
Що ж з тобою трапилось, і чого ти хочеш? — запитав молодий рицар.
Я слуга божий, хоч і без сану, а трапилась зі мною така пригода: сьогодні вранці вирвався у мене кінь, який віз скрині з священними речами. Я залишився сам без зброї, а вже скоро вечір, і щохвилини можуть напасти люті звірі. Якщо ви мене не врятуєте, то загину.
Якби ти загинув через мене,— відповів Збишко,— то я мусив би відповідати за твої гріхи. Але звідки я знаю, що ти не волоцюга або не дармоїд, яких багато вештається по дорогах?
По скринях узнаєш, пане. Не один чоловік оддав би повен гаман дукатів за те добро, що в них є, але коли ти забереш мене й мої скрині, я тобі дещо вділю задаром,
Ти називаєш себе слугою божим, а того не знаєш, що рятувати треба не за земні, а за небесні нагороди. Але як же це твої скрині залишились у тебе, коли кінь, який їх ніс, утік?
Бо поки я шукав коня, його в лісі на полянці вовки роздерли, а скрині залишились; я приволік їх до шляху і оце жду змилування та помочі від добрих людей.
Сказавши це і бажаючи довести, що говорить правду, він показав на дві луб'яних скриньки, що лежали під сосною. Збишко дивився на чоловіка досить недовірливо, бо той здавався йому не дуже чесним, до того ж, його мова, хоч і чиста, вказувала на його іноземне походження. Проте він не відмовив у допомозі й дозволив незнайомому сісти з його скриньками, що виявились досить легкими, на запасного коня, якого вів за повід чех.
— Нехай бог помножить твої перемоги, мужній рицарю! — подякував незнайомий.
Потім, бачачи молоде обличчя Збишка, стиха додав: — А також волосся на твоїй бороді.
За хвилину він уже їхав поруч з чехом. Деякий час вони не могли розмовляти, бо дув сильний вітер і в бору стояв гучний шум, аж коли трохи вщухло, Збишко почув позад себе таку розмову:
Не заперечую, що ти був у Римі, але видно по тобі, що ти добре жлуктиш пиво, — сказав чех.
Стережись вічних мук по смерті,— відказав незнайомий,— бо ти говориш з чоловіком, який минулого великодня з найсвятішим отцем їв крашанки. І не говори мені на такому холоді про пиво, хіба що про підігріте, а коли маєш при собі баклагу з вином, то дай ковтнути разів зо два або зо три, а я тобі за те відмолю місяць перебування в чистилищі.
Але ж ти сам казав, що не висвячений, то як же ти можеш відмолити мені місяць чистилища?
Я таки не висвячений, але голова у мене голена, бо маю на це дозвіл, а до того ж вожу з собою одпусти та реліквії.
— В оцих скринях?
— В оцих скринях. А коли б ви побачили, що там є, то попадали б ниць, і не тільки ви, а й усі сосни та дикі звірі, що є в бору.
Але кмітливий і досвідчений чех підозріливо глянув на торговця індульгенціями і сказав:
— А вовки все-таки з'їли коня?
— З'їли, бо вони ж рідня дияволові, але потім луснули. Одного такого я на власні очі бачив. Якщо в тебе є вино, то дай, бо я дуже перемерз, сидячи при дорозі. Та чех вина не дав, і вони знов їхали мовчки. Нарешті продавець реліквій спитав:
Куди ви їдете?
Далеко. А поки що до Серадзя. Поїдеш з нами?
— Мушу їхати. Пересплю в стайні, а завтра, може, мені цей побожний рицар подарує коня — і поїду далі*
— Звідкіля ж ти?
— З-під прусських панів, з-під Мальборга. Почувши це, Збишко обернувся і кивнув до незнайомого, щоб той під'їхав.
— Ти з-під Мальборга? — спитав він.— Звідтіля їдеш?
— З-під Мальборга.
Але ти, мабуть, не німець, бо добре говориш нашою мовою. Як тебе звуть?
Я німець, а звуть мене Сапдерус; говорю вашою мовою тому, що народився в Торуyі, де всі люди так говорять. Потім я жив у Мальборзі, але й там те саме! Ого! Навіть брати-ченці вашу мову розуміють.
— Давно ти з Мальборга?
— Був я, пане, в святій землі, потім у Костянтинополі й у Римі, звідти через Францію повернувся до Мальборга, а з Мальборга їхав оце в Мазовію з святими реліквіями, що їх набожні християни охоче купують задля спасіння душі.
— Ти був у Плоцьку або в Варшаві?
— Був і там, і там. Хай дасть бог здоров'я обом княгиням! Недарма княгиню Олександру люблять навіть прусські вельможі, бо то святобожyа пані — хоч і княгиня Ганна Янушева не гірша.
— Бачив ти в Варшаві двір?
— Застав я його не в Варшаві, а в Цеханові, де мене князь і княгиня як слугу божого гостинно прийняли і щедро обдарували. Але я теж залишив їм реліквії, які повинні привернути до них благословення господнє.
Збишко хотів спитати про Данусю, та йому чогось стало боязко і соромно. Він зрозумів, що це було б однаково, що розказати про своє кохання незнайомому, до того ж підозрілому чоловікові, який міг бути просто пройдисвітом. Він трохи помовчав і спитав:
— Які ж ти реліквії по світі розвозиш?
Я вожу й індульгенції, і реліквії. Індульгенції у мене різні: є навічні й на п'ятсот років, і на триста, і на двісті, і на менше, дешевші, які могли б купувати й незаможні люди і, таким чином, скорочувати собі муки в чистилищі. Є індульгенції на колишні гріхи і на майбутні, але не думайте, пане, що ті гроші, за які їх продаю, я беру собі... Скибка чорного хліба та трохи води — ото й усе, що мені потрібно, а решту відвожу в Рим на новий хрестовий похід. Правда, по світі їздить багато шахраїв, яким аби тільки гроші видурити; у них все фальшиве: і індульгенції, і реліквії, і печаті, і свідоцтва. Найсвятіший отець слушно переслідує їх своїми посланнями, але зі мною серадзький пріор вчинив несправедливо, бо мої ж печаті справжні. Побачите, пане, віск і самі скажете.
А що зробив серадзький пріор?
Ех, пане! Дай боже, щоб я помилився, але мені здається, що він заражений єретицьким вченням Віклефа. Отож, якщо ви їдете, як сказав мені ваш зброєносець, до Серадзя, то краще я не показуватимусь пріорові на очі, щоб не доводити його до гріха й блюзнірства над реліквіями.
Інакше кажучи, це означає, що він вважав тебе пройдисвітом і шахраєм?
Якби ж то мене, пане! Я простив би йому з любові до ближнього, як уже, власне, і зробив, але він вчинив блюзнірство проти мого святого краму, і я дуже побоююсь, що за це він буде засуджений на вічні муки без порятунку.
Який же у тебе святий крам?
Такий, що про нього з покритою головою й говорити не годиться, але на цей раз, маючи готові індульгенції, дозволяю вам, пане, не знімати каптура, бо вітер знову зірвався. За це на відпочинку купите у мене недорогу індульгенцію, і гріх вам не буде зарахований. Чого тільки у мене нема! Є знайдене коло пірамід копито віслюка, на якому діва Марія з немовлям Ісусом і Йосифом утікали в Єгипет. Арагонський король давав мені за нього п'ятдесят дукатів щирим золотом. Є пір'їна з крила архангела Гавриїла, яку він загубив під час благовіщення; є дві голови перепілок, дарованих господом, ізраїльтянам в пустині; є олія, в якій погани хотіли засмажити святого Іоанна, і щабель з драбини, яка снилася святому Іакову, і сльози Марії Єгипетської, і трохи іржі з ключів святого Петра... Не можу навіть усього перелічити, бо дуже змерз, а твій зброєносець, пане, не дав мені вина погрітись, а по-друге, тому, що й до вечора не скінчив би.
Великі то реліквії, якщо вони справжні! — сказав Збишко.
Якщо справжні? Візьми, пане, з рук слуги списа і настав його, бо десь тут поблизу є диявол, коли він тобі внушає такі думки.