Опівночі до них заходив Сандалисько; вони прокидалися й починали гострити бритви.
Мандрівники дивилися на Співунів і слухали розповідь про них з неабиякою цікавістю, а брат Жан та Панург аж дух затамували. Потім Панург підійшов до одного Співуна — худого, мов копчений біс,— і смикнув його за рукав, показавши на Епістемона:
— Співунчику, кажи лишень, хто цей чоловік? Чи не схожий він на єретика?
— Схожий.
— То що, його треба спалити?
— Треба.
— Живцем?
— Живцем.
— І що ж із ним буде?
— Помре.
— Певно, він тебе розгнівив?
— Розгнівив.
— Хто ж він, по-твоєму?
— Дурень.
— Дурень чи божевільний?
— Ще гірше.
— На що б ти хотів його обернути?
— На попіл.
— Ти вже кого-небудь палив?
— Багатьох.
— Вони теж були єретики?
— Не такі.
— І ще будеш когось палити?
— Аякже.
— А може, когось помилуєш?
— Нікого.
— Усіх палитимеш?
— Усіх до одного.
— Навіщо ото баляндраси правити з таким йолопом? — вигукнув Епістемон.— Було б із ким!..
— Та ні, бесіда цікава,— сказав Панург.— Ви завважили, як коротко, стисло й упевнено він відповідає? Дарма язиком не меле! Мабуть, він із тих, що одну вишеньку натроє ділять.
— Ручуся, що він од баранячої лопатки хіба що двічі вкусить,— докинув брат Жан.— А з кварти вина хіба що раз сьорбне. Ви ж тільки глянте, який він захарчований! Ні, цей Співун мені подобається. Я б залюбки забрав його з собою і привіз би додому. Коли б я одружився, він би забавляв мою жіночку.
— Знайшов забавника! — вигукнув брат Жан.— Та він би з неї відьму зробив! І не було б у тебе, друже Панург, путящої жінки!
РОЗДІЛ ХШІ
Про те, як Пантагрюель побував у Атласній країні, якою правив Поголос
Відчаливши від острова Сандалій, мандрівники спокійно пливли кілька днів — аж поки лоцман сповістив, що бачить попереду острів. Пантагрюель звелів пристати до нього.
На цьому острові була дивовижна країна. Називалася вона Атласною. Дерева, кущі, трави були із шовку та оксамиту. Листя з дерев не опадало ніколи, квіти теж ніколи не відцвітали.
Мандрівники здибали тут багато звірів та птахів, дуже схожих на звірів та птахів їхньої рідної Франції. Але звірі ті були із тканих килимів; вони нічого не їли й не кусалися, а птахи не співали.
Побачили мандрівники дванадцять слонів. Слони сиділи за столом і мовчки трапезували — геть-чисто як святі отці в трапезній. Це були слони-вчені, слони-музики, слони-філософи, слони-танцюристи, слони-штукарі.
Потім вони побачили носорога і двох єдинорогів. Єдиноріг — тварина незвичайна: тілом вона подібна до коня, голову має оленячу, ноги — слонячі, хвіст — кабанячий, а на лобі в неї росте довгий чорний ріг.
А ще вони побачили золоте руно, що його здобув Ясон, і хамелеона, який жив самим тільки повітрям, і трьох гідр (у кожної було сім голів), і чотирнадцять феніксів, і шкуру золотого осла, якого оспівав Апулей 182, і триста десять велетів, і сатирів, і гарпій, і пантер, і зубрів, і пегасів, і бізонів, і грифів, і рибку-прилипку, яка може зупинити великий корабель, і сфінксів, і шакалів і ментихорів, напрочуд химерних тварин: тулуб лев'ячий, обличчя й вуха людські, шерсть руда, на хвості жало — жалять вони як скорпіони,— а голос ніжний і милозвучний. Бачили катабланів; звірі ці малі, проте голова в них величезна, а очі такі отруйні, що від їхнього погляду все живе вмить конає.
А потім мандрівники побачили Середземне море. Воно розступилося, і Пантагрюель та його друзі уздріли Тритона, який сурмив у величезну мушлю, Нерея та інших морських богів і чудовиськ. І безліч риб, які літали, пурхали, танцювали, їли, дихали, думали, полювали, воювали, мирилися, торгували, гралися й пустували.
Трохи далі вони побачили Арістотеля з ліхтарем у руці — він сидів замислившись і щось записував. Позад нього юрмилися інші великі філософи та мудреці, серед них — Овідій, Геліодор, Леонід — усіх не злічити. Коли вони оглянули Атласну країну, Пантагрюель сказав:
— Очі мої ситі, а живіт голодний. Треба б пошукати якоїсь їжі.
І вони подалися шукати їжу.
Зненацька до них долинув якийсь дивний шум — так, наче недалечко гуркотів млин або жінки вибивали на річці білизну. Вони пішли на шум і невдовзі побачили горбатого дідугана, напрочуд бридкого. Звали цього дідугана Поголос. Рот у нього був по самісінькі вуха, а в роті теліпалося аж сім язиків, і кожен — розрізаний на сім частин. Всіма цими язиками Поголос розмовляв водночас — різними мовами й говірками. На всій його голові й на всьому тілі росли вуха. Очі в нього не бачили, і він не міг ходити ногами.
Поголоса оточував величезний натовп. Всі дивилися йому в рот і ловили кожне його слово. А він казав усяку всячину.
Всі, хто слухав Поголоса, за кілька годин набиралися такого розуму, що заходжувались міркувати й судити про наймудріші в світі речі; щоб осягнути хоч дещицю якоїсь із цих речей, не вистачило б цілого людського життя. Вони розводилися про єгипетські піраміди, про троглодитів, про Вавілон, про пігмеїв, про каннібалів, про нечисту силу і ще казна про що — і про все тільки зі слів дідугана Поголоса!
В натовпі стояли і великі письменники, і філософи, і мудреці. Пантагрюель упізнав Геродота, Плінія, Страбона, папу Пія Другого, венеційця Марко Поло. Сховавшись за величезним килимом, вони писали захопливі книжки — і все зі слів дідугана Поголоса!
За іншим килимом — оксамитовим, вигаптуваним листками м'яти,— вони побачили чималий гурт студентів. Пантагрюель спитав, хто вони такі і що тут роблять. Студенти відповіли, що вчаться на свідків, що на цьому ремеслі знаються вже непогано, а коли вернуться додому, то будуть жити чесною свідоцькою працею, свідчить на користь тих, хто їм більше заплатить,— і все зі слів дідугана Поголоса!
Студенти почастували мандрівників хлібом і дали їм дружню пораду. Щоб домогтися успіху, багатства й слави, сказали вони, слід брехати. А істину треба ховати за сімома замками.
РОЗДІЛ ХНУ
Про те, як Пантагрюель побував у країні Ліхтарії183
Три дні мандрівники тихо пливли спокійним морем, а на четвертий рано-вранці побачили вдалині країну Ліхтарію. Підпливаючи до неї, вони завважили, що над морем літають вогники. Вони подумали, що то вогнеязикі риби — такі є і у Франції. Вони світяться вечорами о тій порі, коли колоситься ячмінь.
Але лоцман сказав, що то дозорні вогні, які освітлюють вхід у гавань.
У гавані на високій вежі висів величезний ліхтар. Пантагрюель сказав, що це Ліхтар Ла-Рошелі184. Помітивши мандрівників, він радісно засяяв. І ще було там багато інших ліхтарів — вони заливали гавань ясним світлом.
До королівського палацу мандрівників проводжали Маякові вогні. Пантагрюель повідав, що вони, мандрівники, прибули до Ліхтарії з тим, аби попросити в королеви такий ліхтар, який освітлював би шлях до оракула Божественної Пляшки Бакбук.
Маякові вогні відповіли, що королева залюбки вволить їхнє бажання.
Коли вони прийшли в палац, два Почесних ліхтарі повели їх до королеви. Панург звернувся до її величності ліхтарною мовою, шанобливо привітав її й попросив дати проводиря до оракула Божественної Пляшки.
Королева люб'язно запросила їх до вечері, сказавши, що там будуть усі її придворні і що поміж них хай мандрівники самі виберуть собі проводиря.
Сівши вечеряти, Пантагрюель та його друзі придивлялися до всіх гостей і прислухалися до їхніх розмов.
Королева була вбрана в сукню з гірського кришталю, всипану великими діамантами.
Придворні ліхтарі були вбрані хто як: вельможні — у кришталь, слюду, прості — у ріг, церату, папір.
На вечерю королеві подали великий смолоскип із білого воску, ліхтарям — свічки; кому із сала, кому з горіха, а одному молодому ліхтарикові — маленьку розмальовану свічку.
Коли Пантагрюель та його друзі повечеряли, їх повели до опочивальні.
Вранці, з ласкавого дозволу її величності, вони вибрали собі за проводиря одного з найсвітліших, най-ясніших ліхтарів — Світосяйного ліхтаря,— після чого посідали на свої кораблі й вийшли у відкрите море.
РОЗДІЛ ХІУ
Про те, як мандрівники прибули до оракула Божественної Пляшки
Світосяйний ліхтар був чудовим проводирем, і по недовгім часі Пантагрюель та його друзі причалили до острова — омріяного острова, де стояв храм Божественної Пляшки.
Ступивши на берег, Панург хвацько підстрибнув на одній нозі й радісно вигукнув:
— Кінець нашій мандрівці! Кінець небезпекам! Ми досягли мети! Незабаром ми побачимо оракула Божественної Пляшки!
Світосяйний ліхтар виступив уперед і мовив:
— Я поведу вас до храму оракула — верховної жриці Бакбук. Хоч би що ви побачили по дорозі — най дивоглядніше і найхимерніше,— не лякайтеся! Все буде добре!
Ліхтар повів мандрівників, і незабаром вони опинилися в розкішному винограднику. Там ріс виноград фалернський, анжуйський, мальвазійський, мускатний, таббійський, орлеанський, гравський, корсікан-ський та всякий інший. Кущі рясніли соковитими стиглими гронами.
Світосяйний ліхтар сказав, що кущі тут завжди такі — і влітку, і взимку, і весною, і восени. Потім він звелів усім з'їсти по три ягоди, настелити в черевики виноградного листя і взяти в руки по зеленій гілці 185.
Край виноградника височіла прегарна антична арка. За аркою стояла велика альтанка з виноградної лози. На лозі висіли грона винограду п'ятисот гатунків,
кольорів і форм — їх створила не природа, а вивели виноградарі. Ягоди були жовті, зелені, сині, бузкові, блакитні, білі, чорні, круглі, довгасті, трикутні, короновидні, яйцевидні, головаті, вуйаті, бородаті.
За альтанкою мандрівники побачили вхід у підземний храм. Назустріч їм вийшов губернатор — пан Баклагон — із вартою: маленькими пляшечками. Вгледівши в руках мандрівників зелені гілки й упізнавши Світосяйного ліхтаря, він мовив:
— Шановні мандрівники, я дозволяю вам іти до мудрої Бакбук — придворної дами й верховної жриці Божественної Пляшки!
Пантагрюель та його друзі почали опускатися мармуровими сходами під землю. Сходи були неймовірно довгі, мали безліч площинок і знай завертали то праворуч, то ліворуч,.
Спускаючись, мандрівники думали: "Добре, що в нас є ноги, а то ми котились би, мов бочки в погріб. І як чудово, що веде нас Світосяйний ліхтар — адже тут так темно, так ^орно, що годі собі й уявити щось темніше, щось чорніше!"
Десь на сімдесят восьмому переході Панург зупинився й вигукнув:
— Проводирю наш преясний* благаю вас, вертаймо назад! Смертю бичачою присягаюсь — я тремчу від страху! Краще я не буду одружуватись! Благаю — ходімо нагору! Я віддячу вам за клопоти, тільки-но ми виберемось із цієї пекельної печери! їй же богу, це дорога в пекло! Я навіть чую, як гавкає Цербер! 186 Брате Жан, ти тут, любий мій гладунчику? Не відходь від мене! Твій меч при тобі? Бо я не взяв із собою ні зброї, ні обладунку!
— Тут я, тут, не бійся! — відповів брат Жан.— Хочеш, я візьму тебе за комір? Навіть вісімнадцять бісів не вирвуть тебе з моїх рук! Коли в людини безстрашне серце й безстрашна рука, то зброя з'явиться: треба буде — вона і з неба впаде — так, як за давніх часів у Провансі випав кам'яний град на допомогу Геркулесові, коли став він беззбройним перед Нептуновими синами.