Навпаки, це єдиний засіб вижпти в сучасних умовах. "Ми перекидаємо міст над прірвою, що розділяє Європу й Америку, міст, який стане дороговказом для розвитку англійської економіки і політики. Єдиним шляхом! Жодних переваг одному континентові перед другим,— наголосив Фредді.— Обидва виграють! Лише так можна співробітничати з європейськими країнами й залишатися в добрих стосунках з Америкою! Іншого виходу нема!"
— Чудово, Фредді! — похвалила Джо.
Той уже збирався вимкнути телевізор, коли ми побачили на екрані якусь дохлу зелену комаху, що плазувала до міністерства фінансів.
— Най!..— здивувався Фредді.
Той справді нагадував висхлого коника. Відповідаючи на ті ж таки запитання, він заявив, що внаслідок злиття британських судновласницьких фірм із чужоземними компаніями постає дуж£ важлива проблема — проблема контролю. "Я особисто вітаю будь-які нововведення в міжнародному судноплавстві,— пропищав він тонким дитячим
Н-
1 1 Резиденція прем'єр-міністра. І 187
голоском,— проте ми повинні бути обачні й, перекидаючи міст з одного континенту на другий, не брати на себе весь тягар і не втрачати своїх переваг".
Це було б незрозуміло, якби-перед тим п^— виступив Фредді. Незважаючи на маскування, Най одверто заперечував його ідею. Фредді аж згорбився на стільці, готовий кинутись на суперника.
— А де ж Бендіго?! — вигукнув він.— Давайте вже всю їхню зграю!
Та Бендіго не з'явився. Нафта мовчала: навіщо даремно дражнити собак.
— Як можна взагалі слухати його,— зауважила Пеггі щодо Ная.— Я знала його, коли він ще був трохи молодший,— більшого дурня важко собі уявити. До десяти не вмів порахувати.
Фредді мовчав. Він і далі чекав, що на екрані з'явиться Рендолф або Пінк Бендіго, та натомість показали кінозірку з могутнім бюстом, яка мало не втопилася в Карібсько-му морі.
— Пепі, постав нам мою улюблену платівку бітлів,—" сказав Фредді, підводячись.— Вона мене бадьорить.
Весела родинна вечірка тривала. Ми з Пепі танцювали твіст. Я вчився танцювати, ще коли захоплювались рок-д-ролом, і твіст у мене не виходив; Пені сердилась, що я збиваюсь на рок і стала командувати, показуючи своїми довгими ногами мої помилки.'
Руперт і Джо чомусь раптом притихли. Я чув, як Фредді сказав Рупертові:
— Ходімо поговоримо...
Вонп вийшли, бо, очевидно, вся ця вечірка й була влаштована лиш задля цього^
* * *
Фредді сп'янів і говорив невлад. А може, прикидався? Надто вже ганебною була його —роль. Вони сиділи в затишному кабінеті, де висіли картини Брака, Шагала, Міро й Георга Гросса. Фредді вмостився в зручному кріслі, а під боком у нього ніжився скотчтер'єр.
Розмова йшла про шпигунів і шпигунство.
— Більшість людей нічого й не підозрюють,— заявив Фредді, ніби докладна вивчив усе й дійшов несподіваною висновку.— Але ж це відбувається скрізь, чи не так? Що-
дня когось арештовують. Люди1 заплутуються в темних-справам, і рано або пізно МІ-51 ічи ще хтось їх викриває. Правда, когось ловлять, а когось — ні. Смішно, я пригадую одного типа з Пантеллерії, коли ми захопили цей острів у італійців. Жодної душі па ньому не було. Мені доручили знайти місце для розташування наших перших ракет. Тин, що показував мені острів, був покручем італійця, грека, мальтійця та ще й алжірця і розмовляв чотирнадцятьма мовами. "Яка ж тут користь од ваших чотирнадцяти мов?" — запитав я. А він мені: "Такому, як я, без роду й племені, що знає багато мов, ще в материній утробі судилося стати шпигуном, хоч я більше не хочу бабратись у цьому бруді. Надто небезпечно. Перед війною я шпигував на Балканах — для всіх, а вони мною попихали,— це ще гірше^ніж бути на побігеньках у повії..." Зрозумів? — обернувся він до Руперта.
— Ні,— одказав той,— Може, ти мені розтлумачиш?
— Свята простота! Ось де собаку зарито,— рішуче заявив посоловілий Фредді. •
Що він мав на увазі, Руперт так і не здогадався. Хоче переконати його, що шпигуни справді існують, чи застерегти, що шпигунство — справа брудна.
— Все це не вигадки, Руперте.
— Знаю.
— А чого вони хочуть, знаєш? —■ Від тебе чи від мене?
—■ Лілл наполягає,, щоб ми усунули тебе. Звідусіль. Тоді він потурбується, щоб у тебе не було неприємностей і щоб не зчинився скандал. Через оту росіянку... Вона зможе собі їхати... Розумна жіпка... Ну, та ти й сам добре розумієш.
— Так. То я мушу заплатити своїм виходом з фірми?
— Що поробиш? — розбуркався Фредді.— Мені не дали іншого вибору. Хочуть звести з тобою рахунки моїми рухами,— а що мені залишається?..
— А коли я не здамся, що тоді?
— Вони затримають твою росіянку.
— Я не про те,— перебив Руперт.— Що ти робитимеш, якщо я не прийму ультиматуму Дж. Б. Лілла?
Фредді розстебнув піджак і попустив краватку, ніби йому стало душно.
— І не питай...
— Чому? Я хочу знати, чого від тебе можна чекати.
— Нічого доброго не жди,— похмуро відповів Фредді.—" Анічогісінько. Я багато чим ризикую.
— Так,— кивнув Руперт. %
— Не буду від тебе критися. Скандал зруйнував би всі мої плани. 3£раз не можу ризикувати. Не можу. Ти розумієш?
— Так. Але я думаю про своє становище.
— Зараз я не можу ризикувати,— плаксиво повторив Фредді.
— Добре. Тоді я не заважатиму тобі. Ти мені нічим не зобов'язаний. Бувай!
Рунерт знав, що сперечатися марно. Та й навіщо?
Фредді хотів одного: залагодити діло так, щоб не втратити самоповаги; для хоробрості він добре зарядився коктейлями. Він заявив Рупертові, що досі в нього все ще непевне..
— Але стережись їх,— додав Фредді.— Вони так просто від тебе не відчепляться.
— Гірше мені вже не буде,— сумно відповів Руперт. Хто зц&,-— розвід руками Фредді.— Я питав Лілла,
чи не все одно, завербували тебе росіяни чи ні, коли тгї поводишся так гідно.
— Так-то воно так...*— вадумливо мовив Руперт.
"— Хай йому грець! Але мені не хочеться 8 тобою розлучатись! Тп ж узнаєш, як д ставлюся до тебе. Я мріяв..,
Руперт підвівся, бо Фредді розчулився. Потім йому самому буде неприємно.
— Відверто кажучи, мені дуже жаль,— пробурмотів Фредді.
—т А ти не надто жалкуй,— раптом розсердився Ру-пррт.— Я сам давно хотів збутися вас; і це не найгірший ви£ід.
— Єдине, що я можу обіцяти тобі: ти підеш ва власним бажанням. Я наполіг,— заявив Фредді.
— Яке це має значення?
— Має. Для мене. І для Джо.
— Джо ще нічого пе зпає,-^ спалахнув Руперт.— І не повнппа знати.
Фредді п'яно покивав ральцем.
— Ти мусиш сказати їй. Краще скажи...
— Навіщо? Вона тільки засмутиться.
— Жінка мусить цереЖивати все разом з чоловіком. На те вона й жіпка. Навіть коли я й розлучуся з Пеггі,
яких тільки капостей жінки не роблять! — то все одно
стоятиму на цьому. Та Джо не така, і вона повинна знати... У дверях Фредді додав: . ~
— Нічого, я ще поквитаюсь ізі тим старим негідником
Ліллом. 'І Рендолфу дещо пригадаю. Хай тільки поїде твоя
росіянка.
Коли вони повернулись до нас, обидва пригнічено мовчали; всі зрозуміли, що вони таки дійшли згоди. А я бачив, що кожен утратив те, чим найбільше дорожив.
Навіть Джо це відчула. Вона підвелась, ніжно взяла Руперта під руку й сказала, що час додому. Вони пішли, не чекаючи "ролс-ройса", яким Фредді наказав їх одвезти.
"Ні Ні
Теплого, майже літнього вечора Руперт, Ролапд і я стежили, як пасажири збираються до величезного залу Лондонського аеропорту. Руперт попрохав мене їхати, а по дорозі я, на превеликий подив, побачив у машині Роланда.
— У нього канікули,— пояснив Руперт.
Та, по-моєму, він захопив хлопця, щоб надати проводам сімейного характеру, а мене — для компанії. Вранці впі дзвонив до Радянського торгпредства, і його повідомили, що Делегація відлітає сьогодні, як і планувалося. Можна йому поговорити з папі Водоп'яновою? її немає. Те ж само відповіли і в посольстві.
— Звідси не видно літаків,.— нарікав Роланд.— Ходімо на дах.
— Давай трохи почекаємо,— нетерпляче вмовляв його Руперт.
— І хто так по-дурному його збудував? — не вгавав хлопець.— Звідси нічого не видно.
Руперт поринув у свої думки і ніби й не чув його. Але мені теж хотілося глянути, що там свистіло й гуло у нас над головами, і ми з Ролапдом пішли нагору.
Крізь скло я раптом побачив Ніну. Вона стояла в черзі до автокара, який підвозив пасажирів до літака. Мабуть, вона прийшла сюди іншим ходом.
— Он вона! — зрадів я, і ми помчали вниз повідомити Руперта.
— Стійте тут,— наказав він і кинувся до виходу, до стояла дівчина в формі; ми рушили за ним.
— Ніно! — гукав Руперт. Вона не чула.
— Можна мені пройти? — запитав Руперт,— На хвилинку.
— Ні, це заборонено.
— А, чорт!..
Він знову погукав: "Ніно! Ніно!" Вона вже сиділа в автокарі, та хтось показав їй на Руперта. Ніна попрохала про щось водія, але той рушив. Я встиг лише на якусь мить побачити її мужнє обличчя жінки з іншого світу,— завжди таке рішуче, а зараз сумне й роздратоване.
— Можна мені підійти до того російського літака? — наполягав Руперт.— Дозвольте, будь ласка. На хвилинку.
— Ні, якщо у вас немає дипломатичного паспорта або посвідки Форін-офіс. Пасажири уже пройшли митний огляд.
МИ знову побігли на дах, щоб глянуть, як стартують літаки.
— Вони схожі на крабів! — радів Роланд.— Гляньте на отой!..
Ми з Рупертом мовчки чекали? Нарешті оголосили відліт до Москви лайнера Аерофлоту, і ми побачили, як білий велетень поповз уперед, тягнучи за собою черево. Потім раптом підскочив і повис над землею. У вікнах майнули десятки облич, на нас війнуло гарячим повітрям, і Ніна зникла — цього разу, Руперт був певен, уже назавжди.
Розділ двадцять сьомий
Мене здивувало б, коли б Руперт піддався,— це було не в його натурі; проте піхто не повірив би також, що Фредді пробачить своє приниження. Щось назрівало.
Хоч я цим мало цікавився, бо був заклопотаний судом над Пепі. На прохання Парка і Кеті я намагався переконати її, Що найліпше було б визнати себе винною. Тоді її не посадять до в'язниці. Я вмовляв її не бунтувати і пе загострювати з усіма стосунків, але з Пепі діялооь щось незбагненне. Вона була лагідна зі мною і водночас "не бажала поступатись, і що дужче я наполягав, то більше знущалася з мене: мовляв, що я в цьому розумію? Я замалим не освідчився їй, та схаменувся, бо вона б і з цього тільки посміялась. Вона на зЛо всім вирішила сісти до в'язниці.
Отож Скотті, Кеті, Руперт і я знову й знову змагалися 8 нею, ходячи довгими коридорами щойно відремонтованого суду..