У них моє багатство, через них я зубожів; я все віддав,–
я все віддам, щоб мати єдине: тих дітей, ті живі пагони, ті живодайні дерева мого жадання і моєї найвищої надії!
Так казав Заратустра й раптом урвав свою мову, бо в його серці заворушилась туга; він заплющив очі й стулив уста. Всі його гості, нерухомі й приголомшені, також стояли мовчки, тільки старий віщун чомусь моргав і махав руками.
ТАЄМНА ВЕЧЕРЯ
Саме на цьому місці віщун перервав вітання Заратустри та його гостей: він, як людина, що не марнує часу, пропхався наперед, схопив Заратустрину руку й гукнув:
– Стривай, Заратустро! Одне буває потрібніше за інше, ти сам це казав, отож мені одна річ потрібніше за все інше.
Доречно нагадати: хіба ти не запросив мене на вечерю? І тут чимало людей після довгої дороги. Не розмовами ж ти збираєшся нас нагодувати?
Тут уже забагато говорили про замерзлих, утоплених, задушених та про інших стражденних, – та ніхто не згадав про моє лихо: адже я помираю з голоду.
(Так казав віщун, та коли Заратустрині орел та змія почули ці слова, то зі страху втекли. Адже вони бачили, що всього принесеного ними за день не вистачить, щоб напхати одного тільки віщуна).
Вже не кажучи про спрагу, – не вгавав віщун. – Хоч я чую, що вода тут дзюркоче, мов мудрі промови, тобто щедро й невтомно, та я – хочу вина!
Не кожен, як Заратустра, п'є від народження тільки воду. До того ж для стомлених і знеможених вода не придатна: нам личить вино – від нього вмить одужуєш і відразу набуваєш здоров'я!
Скориставшись тим, що віщунові забаглося вина, мовчазному королеві з лівої руки також удалося втулити слово.
– Про вино, – сказав він, – ми з моїм братом, королем з правої руки, подбали: вина в нас доволі – повна осляча поклажа. Отже, бракує тільки хліба.
– Хліба? – озвався Заратустра й розсміявся. – Якраз хліба в самітників не буває. Та не хлібом самим живе людина, а ще й хорошою ягнятиною, а ягнят у мене двійко.
Їх треба хутенько зарізати й приправити шавлією – оце смакота. Не бракує також коріння і плодів, від яких не відмовляться навіть вередливі ласуни; крім того, є ще доволі горіхів та інших загадок, щоб полускати.
Отож ми швиденько спорядимо хороший стіл. А хто хоче за нього сісти, мусить докласти рук, навіть королі. Бути куховаром у Заратустри не вадить навіть королеві.
Така пропозиція всім припала до серця, тільки жебрак з власної волі наїжачився проти м'яса, вина й прянощів.
– Послухайте лише цього ненажеру Заратустру! – жартівливо сказав він. – Хіба для того усамітнюються в печери на верховинах, щоб улаштовувати такі вечері?
Тепер я, звісно, розумію, чого він колись нас учив, кажучи: "Хвала невеликій бідності!" – чого він прагне позбутися жебраків.
– Будь, як і я, в доброму гуморі, – відповів Заратустра, – дотримуйся, досконалий, своїх звичок, жуй свої зернята, пий воду, хвали свою страву, якщо лише вона тішить твою душу!
Я – закон тільки для своїх, а не закон для всіх. Але хто належить мені, повинен бути твердим горішком і легким на ногу,
радіти війнам, бенкетам, не бути мурмилом та пус— томрійником, бути готовим до найтяжчого, мов до свята, бути здоровим і дужим.
Моїм і мені належить найкраще, а коли нам його не дають, ми беремо самі: найкращу їжу, найчистіше небо, найпотужніші думки, найвродливіших жінок!
Так казав Заратустра, а король з правої руки зауважив:
– Дивовижно! Чи хтось коли чував таку розумну мову з уст мудреця?
Воістину, дуже рідко трапляється мудрець, що мав би розум і не був ослом.
Так казав король з правої руки і дивувався, а осел злорадно додав до його слів: "І-А". Це й стало початком тієї довгої вечері, котру в історичних книжках назвали "таємною вечерею". Під час цієї вечері вели мову не про що інше, як про вищу людину.
ПРО ВИЩУ ЛЮДИНУ
1
Коли я вперше прийшов до людей, то вчинив велику глупоту, на яку здатен тільки самітник: я з'явився перед людьми на базарному майдані.
І коли я промовляв до всіх, то не промовляв ні до кого. Під вечір мені товаришили канатоходці й мерці, і я й сам мало не помер.
Та з новим світанком до мене прийшла нова істина – тоді я навчився казати: "Що мені до базарів, потолочі, галасу та ослячих вух!
О вищі люди, навчіться від мене такого: на базарі ніхто не вірить у вищих людей. А якщо вам захочеться там промовляти, – гаразд! Потолоч тільки кліпає очима: "Ми всі рівні!
О вищі люди, – кліпає очима потолоч, – вищих людей не буває, ми всі рівні, людина – це людина, перед Богом – ми всі рівні!"
Перед Богом! Але ж тепер цей Бог помер. А перед потолоччю ми не хочемо бути рівними. Вищі люди, йдіть геть з торговища!"
2
Перед Богом! Але ж тепер цей Бог помер! Вищі люди, цей Бог був для нас найбільшою небезпекою.
Відколи він у могилі, відтоді ми вперше воскресли. Тільки тепер настає великий полудень, тільки тепер вища людина починає – владарювати!
Ви зрозуміли це слово, брати мої? Вас проймає жах, на серці у вас потьмарилося? Чи не зяє тут для вас безодня, чи не дзявкає тут на вас пекельний пес?
Гаразд! Уперед, вищі люди! Нарешті в гори людського майбутнього настають пологи. Бог мертвий, – тепер ми хочемо, щоб жила надлюдина.
З
Нині найтурботливіші запитують: "Як тішитись людині?" Заратустра ж, єдиний і перший, запитує: "Як ту людину подолати?"
Надлюдина припала мені до серця; моя перша і єдина любов – вона, а не людина – чи то ближня, чи вбога, чи стражденна, а чи найкраща.
О брати мої, в людині я можу любити тільки те, що вона йде до загибелі. І навіть у вас є чимало такого, що сповнює мене любов'ю і надією.
Ваша, вищі люди, зневага сповнює мене надії. Адже великі зневажники – це великі шанувальники.
Ваш відчай гідний великої поваги. Адже ви не навчилися піддаватися, не вмієте хитрувати.
Нині запанували дрібні людці, і всі вони проповідують покору, скромність, розважливість, сумлінність, обачність і довжелезне "і т.ін." маленьких чеснот.
Все бабське, все, що походить від рабського, а надто з роїння потолочі, – ось що хоче вершити долю всіх людей. Гидота! Гидота! Яка ж це гидота!
І все те питає, питає і не знає краю: "Як найкраще, найдовше, найприємніше тішитись людині?" Хто дасть відповідь, той і буде паном.
Подолайте, брати мої, цих сьогоденних, цих дрібних людців: адже саме вони – найбільша небезпека для надлюдини!
Подолайте, о вищі люди, маленькі чесноти, дрібні викрутні, обачність, піщинки, мурашину метушню, жалюгідне вдоволення, "щастя більшості"!
І краще впадати у відчай, аніж піддаватися. Воістину, я люблю вас, вищі люди, за те, що сьогодні ви не вмієте жити! Жити отак, як ви, – це найкраще!
4
Чи маєте ви мужність, брати мої? Чи відважні серцем? Тільки не мужність для очей свідків, а мужність самітника й орла, на котру вже не зважає навіть Бог?
Холодні душі, неплідні воли, сліпці та п'яниці, як на мене, відваги не мають. Відвагу в серці має той, хто знає страх, але долає його, хто бачить безодню, але дивиться в неї гордо.
Хто дивиться в безодню, але орлиними очима, хто хапає безодню орлиними кігтями, – лише той наділений мужністю.
5
"Людина зла", – кажуть мені на втіху всі наймудріші. Ох, якби це й нині було правдою! Адже в злі – найбільша сила людини.
"Людина з ліпшої повинна ставати злішою",–навчаю я. Найзліше потрібне для найбільшого блага надлюдини.
Проповідник дрібних людців вважав би благом страждати й нести людські гріхи. Однак я радію великому гріхові як найбільшій своїй утісі.
Однак це сказано не для довгих вух. Не кожне слово личить кожній мармизі. Це речі витончені й далекі: не слід топтати їх баранячими ратицями!
6
Невже ви, вищі люди, гадаєте, ніби я прийшов виправляти те, що ви напартачили?
Чи ніби віднині я хочу вас, стражденних, зручніше вкладати спати? Чи вказати вам, блудним, заблуканим, заповзаним, нові, зручніші стежини?
Ні! Ні! Тричі ні! Дедалі більше й усе кращі з вас мають гинути: адже вам повинно ставати все гірше й сутужніше. Тільки так,–
тільки так людина зростає до тієї висоти, де її б'є і трощить блискавиця; до висоти, де літають блискавиці!
Мій розум і туга спрямовані на мале, на довге, на далеке, – що мені до ваших жалюгідних, повсюдних, минущих злиднів!
Як на мене, ви ще замало страждаєте! Бо страждаєте ви через себе, – людина вас поки не обходить. Якби ви сказали інакше, ви б збрехали! Ніхто з вас не знає моїх страждань...
7
Мені замало, щоб блискавиця більше не шкодила. Я хочу не відвести її, а навчити на мене – працювати.
Моя мудрість вже довго громадиться, як хмаровиння, стає дедалі спокійніша й темніша. Таке судилося всякій мудрості, що коли-небудь має народити блискавицю.
Для людей сьогодення я не хочу ні бути світлом, ні навіть зватися ним. Бо я хочу їх осліпити. Блискавице моєї мудрості, випали їм очі!
8
Не прагніть того, що вам не під силу, – хто прагне не по силі своїй, той заклятий брехун.
А надто коли зазіхає на велике! Адже такі пронозливі фальшувальники й лицедії породжують недовіру до великого –
аж поки, зрештою, стануть брехати й собі, – зизоокі, розмальовані ззовні й поточені хробаком усередині, закутані в плащ великих слів, показних чеснот, нібито блискучих справ.
Тут, вищі люди, будьте вкрай пильні! Бо сьогодні для мене немає нічого дорожчого й рідкіснішого за щирість.
Адже хіба сьогодні не панує потолоч? А потолоч не знає, що велике, а що мале, що пряме і щире; вона невинно криводушна й незмінно бреше.
9
Нині, о відважні й щиросерді вищі люди, не беріть усього на віру. І ховайте причини своїх діянь. Адже сьогодні панує потолоч.
Хто, спираючись на підстави, зможе спростувати те, в що колись безпідставно вірила потолоч?
На торговищі переконують жестами. А підставам та доказам потолоч не вірить.
Якщо там істина колись і здобула перемогу, то з недовірою запитуйте себе: "Що за могутня облуда боролася за неї?"
Остерігайтеся й учених! Вони нас ненавидять через свою безплідність! Б, ні очі холодні й сухі, будь-якого птаха вони бачать обпатраним.
Вони хизуються, що не брешуть: та від нездатності брехати ще далеко до любові, до істини. Остерігайтеся!
Те, що немає гарячки, не означає, що вже є пізнання! Я не вірю замороженим розумам. Хто не вміє брехати, той не знає, що таке істина.
10
Коли хочете піднятися вгору, покладайтеся на власні ноги! Не дозволяйте себе нести, не сідайте на чужі плечі й голови.
А ти сів на коня? І тепер хутко мчиш угору до своєї мети? Гаразд, друже! Але ж на коні з тобою – твої власні кульгаві ноги!
Коли будеш близько до мети, коли зіскочиш з коня, – саме на вершині своїй, о вища людино, – тоді й спіткнешся!
11
О творці, вищі люди! Вагітними бувають тільки власною дитиною.
Не піддавайтеся на підмови й намови! Бо хто ж ваш ближній? І якщо ви дієте "в ім'я ближнього свого" – то однаково творите не для нього!
Забудьте, творці, це "в ім'я": адже ваша чеснота вимагає, щоб ви не мали нічого спільного з цими "в ім'я", "заради" і "тому що".