Запитайте-но, шановний мисливцю, цього індіанського джентльмена, що він про це думає, — адже в нього самого шкіра лише ледь червонувата, і його міркування дадуть нам змогу, так би мовити, розглянути цю проблему з іншої точки зору.
— Ти думаєш, пауні читав книжки і вірить у друковані брехні, як ото міські нероби? — засміявшись, відповів старий. — А проте, чом би й не задовольнити цієї примхи: може, в цьому виявилися лікареві природні нахили, а їм опиратися не слід, хоч вони й можуть здаватися жалюгідними… Що думає мій брат? У всіх, кого він тут бачить, шкіра біла, а у воїнів-пауні — червона; тож чи не вважає він, що людина з часом змінюється і що сини несхожі зі своїми батьками?
Молодий воїн пильно й задумливо подивився на трапера, а потім, піднявши палець, гідно відповів:
— Ваконда поливає землю дощем із своїх хмар; коли він говорить, то здригаються гори; а вогонь, що спалює дерева, — то гнів його очей; але своїх дітей він створював турботливо й розважливо. І те, що він створив, ніколи не зміниться!
— Еге ж, лікарю, отак воно мусить бути за розумом природи, — сказав трапер, переклавши цю відповідь розчарованому природознавцеві. — Пауні — мудрий і великий народ, і в них є чимало благородних, правдивих переказів… Мисливці й трапери, з якими я інколи зустрічаюсь, розповідали мені про одного великого воїна з вашого народу.
— Моє плем'я — не жінки. Сміливець у моємі селищі — не дивина.
— Так, але той, про кого йдеться, перевершує всіх воїнів; ним міг би пишатися могутній колись, а тепер майже зниклий народ — делавари з пагорбів.
— Такий воїн повинен мати ім'я.
— Його називають Твердим Серцем за його стійкість і рішучість; і коли все, що я чув про нього, правда, то він заслужив це прізвисько.
Індіанець глянув на старого так, ніби хотів проникнути в глибину його нелукавої душі, й запитав:
— Блідолиций бачив вождя мого племені?
— Ніколи. Я тепер не той, яким був сорок років тому, коли війна та кровопролиття були моїм ремеслом і покликанням!
Його мову перепинив голосний крик непогамовного Пола, а через якусь хвилю з протилежного боку заростів з'явився і сам бортник, ведучи індіанського бойового коня.
— Оце так звірюга у червоношкірого! — галасував він, примушуючи коня йти різними алюрами. — Жоден бригадир в усьому Кентуккі не похвалиться таким гладким і статурним огирем! Та ще й сідло іспанське, наче в якогось там мексіканського вельможі! А грива, а хвіст — заплетені та вцяцьковані срібними намистинами; Еллен — і та не вбрала б гарніше свого блискучого волосся, збираючись на танці чи до сусідів лущити кукурудзу! Оце так конячка, га, старий трапере? Чи личить їй їсти з ясел дикуна?
— Спокійніше, хлопче, спокійніше. Вовки-пауні славляться своїми кіньми, отож у прерії часто можна зустріти воїна на такому скакуні, якого не побачиш під конгресменом у поселеннях. А втім, огир і справді хоч куди — тільки могутньому вождеві їздити на ньому! Ти маєш рацію, в цьому сідлі сидів колись поважний іспанський офіцер, і втратив він його разом із життям в одній із сутичок з пауні, які весь час воюють з південними провінціями. Присягаюсь, що цей юнак син якогось великого вождя; може, й самого Твердого Серця!
Молодий пауні не виказав ані нетерпіння, ані невдоволення, коли розмову так нечемно перервали; та коли він вирішив, що вже досить обговорювати достоїнства його коня, то спокійнісінько, наче людина, звикла до того, що її волю поважають, відібрав у Пола вуздечку і, закинувши її на шию коневі, скочив йому на спину так вправно, як це зробив би досвідчений берейтор. Тримався він дуже впевнено й гарно. Розкішно оздоблене й громіздке сідло призначалось, очевидно, не так для зручності, як для показності. І справді воно швидше заважало, ніж допомагало ногам, які, проте, й не шукали опори в стременах — пристосуванні, потрібному хіба що жінкам! Кінь, такий самий гарячий та дикий, як і вершник, одразу став дибки; і хоч рухам обох, може, бракувало. елегантності, що набувається внаслідок спеціального вишколу, зате в них відчувалася природна свобода і невимушеність. Свої чудові якості кінь, мабуть, завдячував арабським предкам, хоч і давнім у його родоводі, де були і мексіканський іноходець, і берберійський скакун, що на них їздили іспанці, і мавританський бойовий кінь. Добувши його в провінціях Центральної Америки, вершник навчився добре триматися в сідлі й сміливо правити конем — дві якості, що, поєднуючись, створюють найбезстрашнішого і, можливо, найвправнішого їздця у світі.
Заволодівши так несподівано своїм конем, пауні, однак, не поспішив геть. Відчуваючи себе вільніше й незалежніше після того, як підготував собі відступ, він спокійно гарцював, поглядаючи на всіх по черзі куди невимушеніше, ніж досі. Щоразу, коли індіанець під'їжджав до узлісся, проникливий трапер чекав, що він скористається з нагоди і втече; але молодий воїн одразу ж повертав коня і скакав назад то з швидкістю оленя, що втікає від погоні, то повільно й гідно. Бажаючи перевірити деякі свої здогади, щоб знати, як діяти далі, старий вирішив поновити перервану розмову і зробив рукою запрошувальний жест, який водночас свідчив про це його бажання і про мирні наміри. Цей порух не випав з уваги пильного індіанця, але він ще деякий час вагався, обдумуючи, певне, чи варто ризикувати, перш ніж під'їхав до загону, який значно переважав його в силі, й, отже, будь-якої хвилини міг позбавити волі, а то й життя. Коли ж він нарешті під'їхав так близько, що можна було почати розмову, його обличчя виражало погорду й недовіру.
— До селища Вовків далеко, — мовив він, показуючи рукою зовсім не туди, де, як добре знав трапер, жило це плем'я, — і дорога туди кручена. Що хоче сказати Великий Ніж?
— Атож, таки кручена, — пробурмотів старий по-англійському, — коли їхати так, як ти показуєш, але куди пряміша, ніж підступні задуми індіанця… Скажи мені, брате, чи вожді пауні люблять бачити в своїх оселях чужі обличчя?
Молодий воїн невимушено схилився над сідельною лукою і відповів:
— Хіба мій народ коли-небудь відмовлявся нагодувати пришельця?
— Якщо я приведу своїх дочок до порога Вовків, чи візьмуть їх ваші жінки за руки? Чи ваші воїни куритимуть люльку миру з моїми молодими друзями?
— Країна блідолицих лежить за їхніми спинами. Чому вони зайшли так далеко, аж у край, де сідає сонце? Може, вони збилися зі своєї стежки, чи ці жінки належать тим білим воїнам, що, як я чув, ідуть вгору по річці з бурхливою водою?
— Ні те, ні інше. Ті, що йдуть угору по Міссурі, — воїни мого великого батька, які виконують його доручення. А ми всього лише мирні подорожні. Білі люди й червоні люди — сусіди й прагнуть дружби. Хіба омаги не приходять до Вовків, коли томагавк зарито на стежці між двома народами?
— Омаги — бажані гості.
— А янктони і темнолиці тетони, що живуть у заломі річки з каламутною водою, — хіба вони не приходять до осель Вовків викурити люльку?
— Тетони брехуни! — вигукнув індіанець. — Вони вночі не насмілюються заплющити очей. Так, вони сплять, коли світить сонце. Дивись, — додав він, з жорстокою радістю показуючи на жахливі прикраси, що оздоблювали його гамаші, — їхніх скальпів так багато, що пауні їх топчуть! Хай сіу забираються звідси й живуть у снігових заметах, а буйволи й рівнини — для мужчин!
— Ага, ось тобі й весь секрет, — сказав трапер, звертаючись до Мідлтона, який уважно наслухав їхню розмову. — Оцей молодий індіанець вистежує сіу — погляньте лишень на вістря стріл і на його малювання; а очі… у червоношкірих все відбивається в очах, байдуже, чи то війна, чи мир… Тихше, Гекторе, тихше! Хіба тобі, песику, первина чути запах пауні? Спокійно, собачко, лежати!.. Мій брат правду каже. Сіу — злодії. Такої думки про них люди різних кольорів і племен, і вони правильно думають. Але люди з тієї країни, де сходить сонце, не сіу, і вони хочуть бути гостями Вовків.
— У мого брата сива голова, — відповів пауні, кинувши на трапера погляд, в якому дивно перемішалися і недовіра, і гордість, і розуміння; а потім додав, показуючи на схід: — І очі його багато всього бачили. Може він мені сказати, що там таке вдалині? Чи не буйвіл?
— Це більше схоже на хмару, яка визирає з-за пруга рівнини, а сонце освітлює її край. Це дим неба.
— Це гора на землі, а на її вершині — житла блідолицих! Тож нехай жінки мого брата омивають ноги серед людей однакового з ними кольору.
— У пауні зіркі очі, якщо він з такої відстані бачить блідолицих.
Індіанець повільно повернувся до співрозмовника і, трохи помовчавши, суворо запитав:
— Мій брат мисливець?
— На жаль, я всього-на-всього жалюгідний звіролов.
— Коли рівнина вкрита буйволами, він може їх бачити?
— Аякже, аякже, — угледіти бика, що біжить, легше, ніж його підстрелити.
— А коли птахи відлітають на південь і хмари аж чорніють від їхнього пера, він теж їх бачить?
— Авжеж, не так важко поцілити качку чи гусака, коли небо чорніє від мільйонів птахів.
— Коли падає сніг і вкриває житла Великих Ножів, чужоземець бачить у повітрі сніжинки?
— Очі в мене зараз не такі добрі, — трохи ображено відповів старий, — але був час, коли мені дали прізвисько за мій гострий зір.
— Так от, червоношкірі розпізнають Великих Ножів так само, легко, як ви, блідолиці, бачите буйволів, і перелітних птахів, і сніжинки. Ваші воїни вважають, що Володар Життя створив увесь світ білим. Вони помиляються. Вони бліді, і в усьому бачать своє власне обличчя. Годі! Пауні не сліпий, йому не треба довго роздивлятися, щоб побачити людей твого племені.
Раптом воїн замовк і схилив голову набік, ніби напружено щось наслухав. Потім, повернувши коня, він поскакав до найнижчого краю заростів і почав уважно вдивлятися в похмуру прерію; але не туди, де стояв загін, а в протилежний бік. Після цього вчинку, який здався усім дивним і незрозумілим, він повернувся, пильно подивився на Інес, поскакав назад, знов повернувся, — і так кілька разів, ніби в ньому точилася напружена боротьба суперечливих думок. Він натяг повід, стримуючи свого нетерплячого скакуна, і хотів був щось сказати, але знову схилив голову на груди, прислухаючись. Потім він із швидкістю оленя проскакав учвал на те місце, звідки оглядав прерію, покружляв там, ніби роздумуючи, куди податися далі, а тоді помчав уперед, наче птиця, що перед дальнім польотом кружляє отак над своїм гніздом.