Вона загубила свою маленьку приятельку, неживим вухам якої звіряла свої численні жаяі й випадкові радощі — Джіці з ручками-патичками та тулубом з пацючої шкіри — її вірній Джіці.
Мешканці селища начебто зраділи появі чужої білої дівчини, і дехто впізнав у ній колишню маленьку дівчинку. Мабуну удавала найбільшу радість з приводу її повернення, вишкірюючи беззубі ясна в потворних гримасах, які мали б означати щирі усмішки. Але Меріем не могла без і тремтіння згадати, як стара відьма колись знущалася з неї.
Поміж арабів; що з'явилися в селищі за час її відсутності, був високий симпатичний молодик років двадцяти, який дивився на неї з неприхованим захопленням, аж поки шейх наказав йому забиратися геть і той пішов, люто лаючись.
Врешті, коли загальний подив угамувався, Меріем дали спокій. Як і колись, їй дозволили вільно ходити селищем, бо загорожа була висока й міцна, а єдиних воріт пильнували удень і вночі. Але, як і раніше, вона уникала товариства жорстоких арабів і звироднілих чорношкірих, з яких складалося шейхове оточення, і, як і за сумних часів свого дитинства, забиралась у віддалений затишний куточок біля загорожі, де колись бавилася з своєю улюбленою Джікою в затінку великих гілок над загорожею. Але тепер дерево зрубали, і Меріем здогадалася чому. Саме з нього стрибнув свого часу Корак і одним ударові звалив шейха, вирятовуючи її з жалюгідного життя, такого тривалого, що іншого вона не могла пригадати.
Біля загорожі ріс невеличкий чагарник, і в його затінку Меріем любила помріяти. Маленький промінчик щастя зігрівав її серце, коли вона згадувала першу зустріч із Кораком і подальші роки, впродовж яких він захищав її і дбав про неї з увагою старшого брата. Давно вже Корак так не полонив її думок, як тепер. Він поставав ближчим і ріднішим, ніж будь-коли. І серце її тріпотіло від подиву й сорому, що вона так довго не згадувала його. Але потім в її уяві виникав образ пана Морісона, і Меріем знічувалася. Чи справді вона любила елегантного молодого англійця? Вона думала про принади Лондона, які Бейнс змальовував так барвисто. Вона намагалася уявити себе шанованою і визнаною у вищому колі великої столиці. Вона уявляла лише те, що змальовував їй пан Морісон. Це були чудові образи, але всі їх заступала напівгола атлетична постать велетня-Адоніса джунглів.
Меріем притиснула руку до грудей, коли відчула, як забилося серце, н намацала тверді краї фотографії, схованої, відколи вона забрала її з Мальбінового намету. Тепер вона дістала її й почала вивчати уважніше, ніж доти. Певна річ, що обличчя дитини — її власне. Вона досліджувала кожну подробицю. З-під великого мережаного коміра сукенки збігав золотий ланцюжок з медальйоном. Меріем насупила брови. Якісь болюче невловні спогади прокинулися в її свідомості. Чи може ця квітка цивілізації бути маленькою арабкою Меріем, донькою шейха? Ні, це неможливо! Та ще й медальйон! Вона не могла не вірити свідоцтву пам'яті. Вона бачила медальйон раніше. То був її медальйон. Яку таємницю ховає минуле? Сидячи так і роздивляючись фото, Меріем нараз відчула, що вона не сама, — хтось нечутно підкрався ззаду. Вона вмить сховала фотографію на грудях. Важка рука лягла їй на плече. Вона була переконана, що це шейх, і зі страхом очікувала удару, як завжди.
Але удару не було, вона глянула через плече і зустрілася з поглядом молодого араба на ймення Абдул Камак.
— Я бачив, — сказав він, — фотографію, яку ти щойно сховала. Це ти дитиною — але дуже маленька. Можна, я ще раз подивлюся?
Меріем сахнулася.
— Я віддам її тобі, — сказав він. — Я чув про тебе й знаю, що ти не любиш свого батька — шейха. Я також. Я тебе не викажу. Покажи картку.
Самотня серед жорстоких ворогів, Меріем ухопилася за соломинку допомоги, яку простяг їй Абдул Камак. Можливо, в ньому вона знайде друга, котрого так потребує. Так чи сяк, фото він уже побачив, і, за його словами, шейха недолюблює. Якщо ж він недруг, то однаково розповість усе шейхові, й фотографію заберуть. Тому вона вирішила покластися На його шляхетність, сподіваючись, що щира мова — вияв щирих намірів. Вона дістала фотографію зі схованки й подала йому.
Абдул Камак уважно розглядав фото, порівнював її з зображенням на картці, час від часу кидаючи погляди на обличчя дівчини, що сиділа поруч на землі. Він повільно похитав головою.
— Так, — сказав він. — Це — ти, але де ти взяла це? Як могло трапитися, що дочка шейха була одягнута в такий одяг?
— Я не знаю, — відповіла Меріем. — Я ніколи раніше не бачила цієї фотокартки, доки днів зо два тому не знайшла її в наметі шведа Мальбіна.
Абдул Камак здивовано звів брови. Він повернув фотографію, і очі юнакові розширилися, коли погляд його впав на стару вирізку з газети. Він міг читати по-французькому, щоправда, спотикаючись, але міг це прочитати. Він був у Парижі. Його послали туди, і він провів там шість місяців у товаристві своїх одноплемінців на виставці, використовуючи той час для вивчення звичаїв, трохи мови і найбільших вад своїх завойовників. Тепер він дістав нагоду використати свої знання. Повільно, слово по слову, він читав газетну вирізку. З очей його зник здивований вираз. Несподівано вони лукаво звузилися. Коли він прочитав усе, то подивився на дівчину.
— Ти читала це? — спитав він.
— Це — французькою, — відповіла вона. — Я по-французькому не вмію.
Абдул Камак довго мовчки дивився на дівчину. Вона була дуже гарна. Вона хвилювала його, як і багатьох чоловіків, котрі бачили її. Потім він став перед нею на коліна. Абдулові Камаку на думку спало ось що. Те, що дівчина не знала змісту старої газети, було щасливой обставиною. Треба, щоб вона нічого не дізналася про зміст вирізки.
— Меріем! — прошепотів він. — Коли я побачив тебе вперше, то серце підказало, що я назавжди залишуся твоїм слугою. Ти мене не знаєш, але прошу, повір мені" я допоможу тобі. Ти ненавидиш шейха — я також. Втечімо від нього. Поїдемо звідси у велику пустелю, де мій батько — також шейх, ще славніший, ніж цей. Гаразд?
Меріем сиділа мовчки. Вона не хотіла завдавати прикрощів єдиній людині, яка пропонувала їй дружбу й захист. Але любові Абдула Камака вона не потребувала. Підбадьорений мовчанкою, молодик підсунувся ближче і спробував її пригорнути. Меріем запручалася.
— Я не люблю тебе! — вигукнула вона. — Будь ласка, не змушуй мене зненавидіти тебе! Ти єдиний, хто поставився до мене по-дружньому, і я хочу приятелювати з тобою, але не кохати!
Абдул Камак підвівся на повен зріст.
— Ти навчишся любити мене, — сказав він, — однаково, хочеш ти цього чи ні. Шейха ти ненавидиш і нічого йому не скажеш, а якщо скажеш, то він дізнається від мене про фотографію. Я ненавиджу шейха, і...
— Ти ненавидиш шейха? — прогримів раптом грізний голос позад нього.
Обоє озирнулися. Шейх стояв за кілька кроків від них. Абдул і далі тримав у руці фотографію. Потім швидко сховав її під бурнус.
— Так! — сказав він. — Я ненавиджу шейха!
І після цих слів кинувся на старого, могутнім ударом звалив його додолу, а потім помчав селищем туди, де стояв його кінь, осідланий із вирядом, бо Абдул Камак саме збирався на полювання, коли помітив під кущами чужинку.
Абдул Камак вихопився на коня й помчав до воріт. Шейх швидко опритомнів від удару, зірвався на ноги і голосно загукав, щоб утікача спинили. Десяток чорношкірих кинулися навперейми вершникові, але попадали під ударами приклада арабського мушкета, яким Абдул Камак вимахував навсібіч, пробиваючись до воріт. Але тут його неодмінно мали б спинити. Двоє вартових квапливо зачиняли браму. Втікач звів курок, пустив коня учвал і двічі вистрілив. Обидва вартових попадали в пилюку. З переможним криком, вимахуючи мушкетом над головою, Абдул Камак проскакав у відчинені ворота, сміючись, озирнувся і зник у джунглях.
Запінений від люті, шейх наказав вирядити погоню, потім швидкими кроками підійшов до Меріем, яка й далі сиділа біля тих самих кущів,
— Фотографія! — закричав він. — Про яку фотографію казав цей пес? Де вона? Негайно давай сюди!
— Він забрав її, — сумно відповіла Меріем.
— Що там було? — знову спитав шейх, брутально хапаючи дівчину за коси, й поставив на ноги, дико шарпаючи. — Що було на тій фотографії?
— Я, — сказала Меріем, — ще зовсім маленька. Я вкрала її у шведа Мальбіна. А на звороті картки була вирізка із старої газети.
Шейх поблід від люті.
— Що там було написано? — спитав він таким здушеним від гніву голосом, що важко було розрізнити слова.
— Я не знаю. Це було по-французькому, а я по-французькому не читаю.
Шейх начебто трохи заспокоївся. Він навітьчусміхнувся й не бив Меріем перед тим, як вона повернулася і пішла від нього, діставши суворий наказ ніколи більше нікому про це не казати, крім нього й Мабуну.
А тим часом Абдул Камак мчав караванним шляхом на північ.
Коли каное пана Морісона відпливло й пораненого шведа не стало видно, англієць втомлено розпластався на дні човна і пролежав так не одну годину майже непритомний.
Отямився він аж уночі. Довго лежав, дивлячись на зірки, намагаючись пригадати, де він і чому твердь під ним так дивно хитається, а розташування зірок міняється з дивовижною швидкістю. Перше, що спало йому на думку, — це сон. Але коли він спробував пбворухнутися, щоб прогнати сон, гострий біль враз нагадав йому, що сталося напередодні. Тепер він збагнув, що пливе в тубільному човні великою африканською річкою — поранений, самотній, заблуканий.
Перемагаючи біль, він підвівся й сів. Завважив, що рана болить менше, ніж можна було сподіватися. Обережно помацав — кров наче вже не йшла. Мабуть, його лише зачепило, нічого серйозного. А що, як рана заживатиме кілька днів? Це видима смерть, бо брак сил і біль не дозволять йому полювати, щоб прохарчуватися. З власних клопотів його думки перейшли до Меріем. Він знав, що вона була в руках у шведа, коли він наближався до табору. Але що. з нею тепер? Якщо навіть Гансон помер від його куль, то чи полегшить це долю Меріем? Адже вона в руках негідника — одного з брутальних створінь нижчого гатунку. Бейнс затулив обличчя руками й захитався, уявляючи жахливі картини її майбутнього. Він приготував для неї таку долю! Його потворне бажання вихопило чисту й невинну дівчину з-під захисту люблячої людини й кинуло в обійми литого шведа та його бридких спільників! Але ніколи не пізно спокутувати злочин.