– Нам треба навчитись цінити і копійчані прибутки…
– Те-ек… пенс – батько гінеї, – додав граф-псевдоанглієць.
– Десять тисяч карбованців, – говорив далі Вокульський, – це фундамент добробуту щонайменше для двадцяти родин…
– Крапля в морі, – буркнув один з купців.
– Але на це можна подивитися і з другого боку, – сказав Вокульський, – правда, це цікавить тільки капіталістів. Я маю товарів на три або чотири мільйони на рік…
– Оце я розумію!.. – прошепотів маршалок.
– Це не мій особистий капітал, – зауважив Вокульський. – Мій набагато скромніший.
– Люблю таких!.. – сказав сутулуватий граф.
– Те-ек, – додав граф-англієць.
– Ці три мільйони становлять мій кредит і дають мені, як посередникові, дуже невеликий процент, – мовив Вокульський. – Але якби замість кредиту я мав стільки готівки, то вона давала б мені прибутку від п'ятнадцяти до двадцяти процентів або й більше. Отож це мусить зацікавити тих людей, які тримають гроші в банках за низький процент. Ці гроші пускають в обіг інші люди, а прибуток беруть собі. А я пропоную вам безпосередньо пустити ваші капітали в обіг і збільшити ваші прибутки. Я скінчив.
– Чудово! – вигукнув сутулуватий граф. – А чи не можна б ознайомитися з деталями?
– Про них я можу говорити тільки з моїми спільниками, – відповів Вокульський.
– Вступаю, – сказав сутулуватий граф і подав йому руку.
– Те-ек, – додав псевдоанглієць і простягнув Вокульському два пальці.
– Шановні панове! – озвався чисто поголений мужчина з групи шляхти, що ненавиділа магнатів. – Ви тут говорите про торгівлю ситцем, яка нас абсолютно не цікавить… Але, панове… – говорив він далі плаксивим голосом, – зате у нас є зерно в коморах, у нас є горілка на складах, і посередники наживаються на нас, – скажу одверто, – зовсім безчесним способом…
Він оглянув присутніх у кабінеті. Група шляхти, яка ненавиділа магнатів, заплескала в долоні.
Обличчя князя, що променилось скромною радістю, раптом заясніло світлом справжнього натхнення.
– Але ж панове! – вигукнув він. – Сьогодні ми говоримо про торгівлю тканинами, а хто нам заборонить завтра або післязавтра обміркувати й інші питання?.. Отже, пропоную…
– Їй-богу, наш дорогий князь чудово говорить! – закричав маршалок.
– Слухаємо!.. Слухаємо!.. – підтримав його адвокат, намагаючись показати, що він захоплений мовою князя.
– Отже, панове, – вів далі розчулений князь, – я пропоную скликати ще дві наради: одну – в справі торгівлі зерном, другу – в справі торгівлі горілкою…
– А кредити для землевласників? – спитав хтось з групи непримиренної шляхти.
– Третій – в справі кредитів для землевласників, – промовив князь. – Четверту…
Тут він затнувся.
– Четверту і п'яту, – підхопив адвокат, – присвятимо оглядові загального економічного становища…
– …нашої нещасної батьківщини, – докінчив князь майже з слізьми на очах…
– Панове!.. – заволав адвокат, розчулено витираючи носа. – Вшануймо нашого господаря, великого громадянина, найславнішого з людей…
– Десять тисяч карбованців, їй-бо!.. – крикнув маршалок.
– …вставанням! – швидко докінчив адвокат.
– Браво!.. Хай живе князь!.. – залунали вигуки під акомпанемент тупоту ніг та гуркоту стільців.
Найголосніше кричала група шляхти, яка зневажала аристократію.
Не мігши погамувати хвилювання, князь почав обіймати своїх гостей; йому допомагав адвокат – він усіх цілував і від розчулення аж плакав. Кілька чоловік скупчилось біля Вокульського.
– На початок даю п'ятдесят тисяч карбованців, – сказав сутулуватий граф. – А на той рік… побачимо…
– Тридцять, прошу… тридцять тисяч карбованців, прошу… гаразд! – додав барон з фізіономією Мефістофеля.
– І я тридцять тисяч… те-ек!.. – озвався граф-англієць, киваючи головою.
– А я дам в два… в три рази більше… ніж наш дорогий князь! – сказав маршалок.
Кілька опонентів з купецької групи також підійшло до Вокульського. Вони мовчали, але їхні закохані погляди говорили в сто разів більше, ніж найчуліші слова.
За ними до Вокульського підійшов молодик, хирлявий, з ріденькою зарістю на обличчі і з явними ознаками передчасного виснаження. Вокульський зустрічав його на різноманітних видовищах і на вулиці, завжди на візницьких екіпажах, запряжених найкращими рисаками.
– Марушевич, – з люб'язною усмішкою відрекомендувався засмоктаний молодий чоловік. – Пробачте, що я рекомендуюсь так безцеремонно і до того ж одразу звертаюся до вас з просьбою…
– Я вас слухаю.
Марушевич узяв Вокульського під руку і, одвівши до вікна, почав говорити:
– Я одразу викладаю карти на стіл; з такими людьми, як ви, інакше не можна. Я бідний, але маю добрі здібності, і хотів би знайти якусь роботу. Ви організуєте спілку, чи не міг би я працювати під вашим керівництвом?
Вокульський пильно подивився на нього. Пропозиція молодика якось не в'язалася з його миршавою постаттю і непевним поглядом. Вокульський відчув до нього антипатію, проте спитав:
– А що ви умієте робити? Яка у вас спеціальність?
– Спеціальності, знаєте, я ще не вибрав, але маю великі здібності і можу взятись за будь-яку роботу.
– А на яку плату ви розраховуєте?
– Тисячу… дві тисячі карбованців… – відповів збентежений молодик.
Вокульський мимоволі похитав головою.
– Навряд чи будуть у нас посади на таку високу плату, – відповів він, – проте зайдіть до мене коли-небудь…
Насередині кабінету говорив сутулуватий граф:
– Отже, шановні панове, в принципі ми приступаємо до створення спілки, запропонованої паном Вокульським.
Діло, на мій погляд, дуже вигідне, а тепер тільки залишається ознайомитись з деталями та написати акт. Тому запрошую тих, хто хоче бути її учасником, завітати до мене завтра о дев'ятій вечора…
– Буду у вас, дорогий граф, їй же бо!.. – озвався гладкий маршалок. – Та ще, може, приведу кількох литвинів.
Але скажіть на милость, нащо нам організовувати торговельну спілку?.. Нехай би вже самі купці…
– Хоч би на те, – палко заперечив граф, – щоб не казали, що ми нічого не робимо, а тільки стрижемо купони…
Попросив слова князь.
– Зрештою, – сказав він, – ми маємо на меті ще дві спілки: для торгівлі зерном і для торгівлі горілкою. Хто не хоче вступити до першої, може вступити до другої… А тому ми просимо шановного пана Вокульського взяти участь і в інших наших нарадах…
– Те-ек!.. – підхопив граф-англієць.
– …і з властивим йому талантом висвітлити питання, – докінчив адвокат.
– Не знаю, чи зможу чимось допомогти шановному панству в торгівлі зерном та горілкою, – відказав Вокульський. – Правда, мені доводилось мати діло з цими товарами, але в виняткових умовах, коли йшлося про великі партії товару та про швидку доставку, а не про ціни… До того ж я не знаюсь на місцевій торгівлі зерном…
– Знайдуться спеціалісти, шановний пане Вокульський, – перебив його адвокат. – Вони розкажуть нам про деталі, які ви тільки систематизуєте і роз'ясните нам – з властивою вам геніальністю…
– Просимо… дуже просимо!.. – гукали графи, а за ними ще голосніше шляхта, яка ненавиділа магнатів.
Було десь коло п'ятої години, коли учасники наради почали розходитись. В цей час Вокульський помітив, що з дальших кімнат до нього прямує пан Ленцький в товаристві молодика, якого він бачив коло панни Ізабелли на великодніх пожертвах у костьолі й на розговінні у графині.
Обидва вони підійшли до Вокульского.
– Дозвольте, пане Вокульський, – заговорив Ленцький, – відрекомендувати вам пана Юліана Охоцького. Наш родич… Трохи оригінал, але…
– Я давно вже хотів познайомитись і поговорити з вами, – сказав Охоцький, стискаючи йому руку. Вокульський мовчки подивився на нього. Молодикові не було ще тридцяти років, і обличчя у нього було справді незвичайне. Воно нагадувало обличчя Наполеона Першого, але з відтінком якоїсь замріяності.
– Ви в який бік ідете? – спитав молодик Вокульського. – Я можу вас провести.
– Нащо вам турбуватись?..
– О, я маю багато часу, – відповів молодик. "Що йому від мене потрібно?" – подумав Вокульський, а вголос сказав:
– Можемо піти в бік Лазенок.
– Чудово, – сказав Охоцький. – Я тільки на хвилинку зайду попрощатися з княгинею і дожену вас.
Як тільки він одійшов, Вокульського перехопив адвокат.
– Поздоровляю вас з цілковитим тріумфом, – почав він стиха. – Князь буквально закоханий в вас, обидва графи й барон також… Як ви бачили, вони оригінали, але люди добрих намірів… Вони хотіли б щось зробити, у них в розум, і освіта, але… бракує енергії!.. У них є все: гроші, титули, пошана, навіть успіх у жінок, – через те вони нічого не прагнуть. А без цієї пружини, пане Вокульський, вони мусять стати знаряддям в руках нових – честолюбних людей… А ми з вами ще багато чого прагнемо, – додав він тихіше. – Їхнє щастя, що вони натрапили на нас…
Вокульський нічого не відповів, і адвокат, подумавши; що той – надто хитрий дипломат, в душі пошкодував про свого надмірну щирість. "Кінець кінцем, – думав він, скоса поглядаючи на Вокульського, – якби він навіть сказав князеві про нашу розмову, то що він мені зробить? Сінажу, що хотів його випитати…" "В яких це честолюбних задумах він мене підозрює?.." – в свою чергу думав Вокульський.
Він попрощався з князем, обіцяв бувати на всіх нарадах і, вийшовши на вулицю, одіслав екіпаж додому. "Що йому потрібно від мене, цьому панош Охоцькому? – тривожився він. – Звичайно, тут йдеться про панну Ізабеллу… Може, він хоче налякати мене?.. Чудний… Якщо вона його любить, то йому навіть не треба нічого казати – я сам одійду… Але якщо вона його не любить, то нехай стережеться віднаджувати мене від неї… Мені здається, я один раз в житті зроблю якусь величезну дурницю – звичайно, через панну Ізабеллу. Коли б ця дурниця не окотилась на ньому, шкода було б хлопця…"
В під'їзді почулися квапливі кроки. Вокульський обернувся й побачив Охоцького.
– Ви ждали? Пробачте!.. – сказав молодик.
– Підемо до Лазенок? – спитав Вокульський.
– Вудь ласка!
Якийсь час вони йшли мовчки. Молодик був задуманий, Вокульський – занепокоєний.
Він вирішив одразу вхопити бика за роги.
– Ви близький родич сім'ї Ленцьких? – спитав він.
– Не дуже, – відповів молодик. – Моя мати мала честь бути уродженою Ленцькою, – сказав він іронічно, – але батько був лише Охоцький. Це дуже послаблює родинні зв'язки… З паном Томашем, який мені доводиться двоюрідним дядьком, – я не був би знайомий і по сей день, якби він не зубожів.
– Панна Ізабелла дуже достойна особа, – промовив Вокульський, дивлячись собі під ноги.
– Достойна? – повторив Охоцький.