Я думаю, що, мабуть, через наступника трону. У мене багато його розписок.
Гірам підніс угору руку.
— Наступник? Дуже добре, бо він буде фараоном, і, може, навіть скоро...
— Цить! — перебив його Дагон, вдаривши кулаком об стіл. — Щоб тобі язик відсох за такі слова!..
— От кабан! — крикнув Рабсун, вимахуючи кулаком під носом банкіра.
— А ти дурний крамар! — відповів Дагон з глузливим усміхом. — Тобі б, Рабсуне, продавати сушену рибу й воду на вулицях, а не встрявати в державні справи. Воляча ратиця, замащена єгипетським болотом, має більше розуму, ніж ти, хоч ти п'ять років живеш у столиці Єгипту! Щоб тебе свині з'їли...
— Тихо! Тихо! — втрутився Гірам. — Ви не даєте мені договорити.
— Кажи, бо ти мудрий і тебе розуміє моє серце, — мовив Рабсун.
— Якщо ти, Дагоне, маєш вплив на наступника трону, це дуже добре, — вів далі Гірам. — Бо якщо наступник схоче мати угоду з Ассірією, то він її матиме, і до того ж написану нашою кров'ю на наших шкурах. Але якщо наступник схоче війни з Ассірією, то він почне війну, хоч би жерці проти нього викликали на допомогу всіх богів.
— Цить! — перебив Дагон. — Якщо жерці цього дуже захочуть, угода буде. Але вони можуть не захотіти...
— І тому, Дагоне, — сказав Гірам, — ми повинні перетягти на свій бік усіх воєначальників.
— Це можна.
— І номархів...
— Теж можна.
— І наступника, — вів далі Гірам. — Але якщо ти сам намовлятимеш царевича воювати з Ассірією, з цього нічого не вийде. Людина, як та арфа, має багато струн, і грати на них треба десятьма пальцями, а ти, Дагоне, — лише один палець.
— Не можу ж я розірватись на десять частин...
— Але ти можеш стати однією рукою, яка має п'ять пальців. Ти повинен зробити так, щоб ніхто не знав, що ти хочеш війни, але щоб кожен кухар наступника трону хотів війни, кожен перукар наступника хотів війни, щоб усі носії, писарі, начальники, возії — щоб усі вони хотіли війни з Ассірією і щоб наступник трону чув про це з ранку до ночі, і навіть коли спить...
— Це я зроблю.
— А ти знаєш його коханок? — спитав Гірам. Дагон махнув рукою.
— Дурні дівчата, — відповів він. — Тільки про те й думають, щоб вичепуритись, намалюватися та намаститися пахощами... Але звідки беруться ці пахощі і хто їх привозить до Єгипту, вони й знати не хочуть.
— Треба підсунути йому таку коханку, яка б знала про це, — сказав Гірам.
— А де ж її взяти? — спитав Дагон. — А, згадав! — вигукнув він, стукнувши себе по лобі.— Ти знаєш Каму, жрицю Ашторет?..
— Що? — перебив Рабсун. — Жриця святої богині Ашторет буде коханкою єгиптянина?
— А ти б хотів, щоб вона була твоєю? — покепкував Дагон. — Вона може навіть стати верховною жрицею, якщо треба буде наблизити її до двору...
— Правду кажеш, — погодився Гірам.
— Але ж це блюзнірство!.. — обурився Рабсун.
— Ну що ж, жриця, яка його вчинить, може вмерти, — додав підстаркуватий Гірам.
— Аби нам тільки не перешкодила ця єврейка Сара, — трохи помовчавши, озвався Дагон.— Вона чекає дитини, яку царевич уже зараз любить. А якщо народиться в неї син, — всі інші відійдуть на другий план.
— Будуть у нас гроші й для Сари, — мовив Гірам.
— Вона нічого не візьме! — вибухнув Дагон. — Ця негідниця не схотіла взяти золотий коштовний келих, який я сам їй приніс...
— Бо думала, що ти хочеш її обдурити! — сказав Рабсун. Гірам кивнув головою.
— Не будемо сушити собі голови, — мовив він. — Де не поможе золото, поможе батько, мати або коханка. А де не поможе коханка, придасться...
— Ніж... — прошипів Рабсун.
— Отрута... — шепнув Дагон.
— Ніж — це надто грубий спосіб! — зауважив Гірам. Він погладив бороду, замислився, потім встав і витяг з-за
пазухи червону стьожку, на якій були нанизані три золоті амулети із зображенням богині Ашторет. Далі вийняв з-за пояса ніж, розрізав стьожку на три частини і дві з них з амулетами віддав Дагонові й Рабсунові.
Потім усі троє пішли в куток, де стояла крилата статуя богині, склали руки на грудях і Гірам почав говорити притишеним, але виразним голосом:
— Тобі, мати життя, клянемося вірно дотриматись нашої умови і не спочивати доти, поки священні міста не будуть у безпеці від ворогів, яких нехай вразить голод, чума і вогонь... Коли ж хтось із нас не дотримає клятви або зрадить таємницю, — нехай впадуть на нього всі біди і всіляка ганьба... Нехай голод гризе йому нутрощі, а сон хай тікає від його налитих кров'ю очей. Нехай рука відсохне в того, хто поспішить йому на допомогу, зжалившись над нещасним. Нехай на столі його хліб обернеться на гнилизну, а вино стане смердючою гноївкою... Нехай вимруть усі його діти, а дім його наповнять байстрюки, які обплюють його і виженуть геть... Нехай сам він сконає, виючи довгі дні самотній, і нехай зганьблене його тіло не прийме ні земля, ні вода, нехай його вогонь не спалить, ані зжеруть дикі звірі... Нехай буде так! Після цієї страшної клятви, яку до половини проказав Гірам, а далі всі троє вигукували тремтячими від шалу голосами, троє фінікійців, задихані, сіли перепочити. Потім Рабсун запросив їх на бенкет, де вони за келихом вина, серед музики і танцівниць, на хвилину забули про справу, яка чекала на них.
Розділ двадцять шостий
Недалеко від міста Пі-Баста стояв великий храм богині Гатор.
В місяці паоні (березень — квітень), в час весняного рівнодення, годині о десятій вечора, коли зоря Сіріус уже схилялась до заходу, під брамою храму зупинились два подорожні жерці і один прочанин. Він ішов босоніж, кутався в грубе полотняне покривало, яким затуляв обличчя, а голова його була посипана попелом.
Хоч ніч була ясна, обличчя подорожніх не можна було розгледіти, бо вони стояли в тіні двох велетенських статуй богів з коров'ячими головами, що охороняли вхід до храму і оберігали ном Габу від мору, поганого розливу й південних вітрів.
Трохи відпочивши, прочанин припав грудьми до землі і довго молився. Потім він підвівся, взяв мідне калатало і вдарив ним у браму. Важкий брязкіт металу облетів усе подвір'я, відбився від товстих мурів храму і полинув над ланами пшениці, глиняними мазанками селян, понад сріблястими водами Нілу, де йому відповіли слабкими криками розбуджені птахи.
Минуло немало часу, поки за брамою залунали кроки і почулося запитання:
— Хто нас будить?
— Раб божий Рамзес, — мовив прочанин.
— По що прийшов?
— По світло мудрості.
— Які ти маєш права?
— Я дістав нижчу посвяту й ношу смолоскип на великих процесіях у храмі.
Брама широко розчинилась. Посередині стояв жрець у білих шатах, який, простигши руку, мовив повільно й виразно:
— Увійди. Нехай разом з тим, як ти переступиш цей поріг, божий спокій оселиться в твоїй душі, і нехай сповниться те, про що ти в покірній молитві благаєш богів.
А коли прочанин припав йому до ніг, жрець, роблячи якісь знаки над його головою, прошепотів:
— В ім'я того, хто є, хто був і буде, хто все створив... чий подих наповнює світ, видимий і невидимий, і хто є життям
вічним...
Коли брама зачинилася, жрець узяв Рамзеса за руку і в темряві повів його між велетенськими колонами подвір'я в призначене для нього житло. Це була маленька келія, освітлена каганцем. На кам'яній підлозі лежав оберемок сіна, в кутку стояв глек води, а біля нього — ячний корж.
— Я бачу, що й справді тут відпочину після бенкетів у номархів! — весело вигукнув Рамзес.
— Думай про вічність, — відповів жрець і вийшов з келії.
Царевича прикро вразила ця відповідь. Хоч його мучив голод, він не доторкнувся ні до їжі, ні до води. Сів на підстелене сіно і, дивлячись на свої зранені в дорозі ноги, запитував себе: чого він сюди прийшов?.. Нащо добровільно зрікся свого високого становища?..
Голі стіни цієї вбогої келії нагадали йому хлоп'ячі роки, проведені в жрецькій школі. Скільки йому перепало там київ!.. Скільки ночей він провів, покараний, на кам'яній підлозі!.. Рамзес і зараз відчув ту ненависть і страх, які охоплювали його завжди, коли суворі жерці на всі його питання і просьби відповідали одне: "Думай про вічність!.."
Після кількох місяців бучної гульні та розваг попасти в таку тишу, проміняти царський двір на темряву й самотність, а замість бенкетів, жінок, музики відчувати довкола себе і над собою тягар мурів...
— Я збожеволів!.. Я збожеволів!.. — шепотів сам до себе Рамзес.
Була хвилина, коли він хотів покинути храм, але його зупинила думка, що можуть не відчинити йому брами. Брудні ноги, попіл, що сипався з його волосся, шорстке, грубе покривало прочанина — все це сповнювало його огидою. Якби при ньому був хоча б меч!.. Але чи посмів би він в такому одязі і в такому місці вдатися до нього?..
Рамзес відчув непоборний страх, і це його привело до тями. Він пригадав, що боги в храмах насилають на людей трепет і що він має бути початком в осягненні мудрості.
"Адже я намісник і наступник фараона, — подумав він, — хто ж мені тут що зробить?.."
Рамзес підвівся і вийшов із своєї келії. Він опинився на великім подвір'ї, оточенім колонами. Ясно сяяли зорі, і він побачив в одному кінці подвір'я величезні пілони, у другому — відкритий вхід до храму.
Рамзес увійшов у храм. Там панував морок, лише десь дуже далеко блимало кілька лампад, що ніби висіли в повітрі. Придивившись, царевич побачив цілий ліс товстих колон, що стояли тісно одна біля одної. Верхи їхні наче розпливалися в темряві. Вглибині, за кількасот кроків від нього, ледве видно було величезні ноги богині, що сиділа, спершись руками об коліна, від яких тьмяно відбивалося світло лампад.
Раптом почувся шерех. Здалека, з бічного притвору, виступив ряд білих фігур, що йшли парами. Це була нічна процесія жерців, які вславляли статую богині. Вони співали двома хорами:
Хор І. "Я той, хто створив небо, й землю, і всі істоти, що живуть на них".
Хор II. "Я той, хто створив воду і велику повінь, той, хто дав матір бикові — предкові всього сущого".
Хор І. "Я той, хто створив небо й таємницю його обріїв і вклав у них душі богів".
Хор II. "Я той, хто, розплющуючи очі, всюди розливає світло, а заплющуючи їх, все огортає темрявою".
Хор І. "Води Нілу течуть, як він велить..."
Хор II. "Але боги не знають його ймення".
Голоси, спочатку невиразні, ставали дужчими, так що чути було кожне слово. А коли процесія рушила далі, вони почали розсіюватися між колонами, слабшати, аж поки не змовкли зовсім...
"Однак ці люди, — подумав Рамзес, — не тільки їдять, п'ють і збирають багатства...