Тут було б до речі запитати божественного Бакбука чи святу баклагу; але їх культ занепадає, їх храми спустошені. Так само як при народженні нашого божественного Спасителя змовкли поганські оракули, так і по смерті Ґалле заніміли оракули Бакбука; так само нема вже великих поем, творів найтоншого красномовства, жодного з тих утворів, що позначені чаром оп'яніння й генія; усе стало резонне, обраховане, академічне й пласке. О, божественний Бакбуче; о, свята баклаго; о, божество Жака! Поверніться до нас!.. Мене спокушає бажання, читачу, розповісти тобі про народження божественного Бакбука, про чуда, якими воно супроводилося і які сталися потім, про велич його панування і про нещастя його зникнення. І якби сталося так, щоб біль горла нашого друга Жака тривав, а його пан затявся далі мовчати, тобі довелося б задоволитися цим епізодом, який я постарався б розтягнути аж до того часу, коли Жак видужає й продовжить історію свого кохання...
•••
На цьому місці у розмовах Жака і його пана витворилася досадно велика прогалина. Можливо, хтось з нащадків Нодо, президента Бросса, Фрайнсгайма чи отця Бротье колись виповнить її,* і нащадки Жака чи його пана, маючи в руках первісний текст, до смаку насміються з цих доповнень.
Здається, що Жак, засуджений хворобою горла на мовчанку, на якийсь час припинив розповідь історії свого кохання, можна припускати, що його пан почав розповідати історію свого кохання. Це лише припущення, яке я й подаю тут підкреслено як таке. По кількох рядках пунктиру, які й позначають прогалину, читаємо далі таке: "Нема нічого більш прикрого на цьому світі, як бути дурнем..." Був це Жак, що висловив цю сентенцію? Чи його пан? Це могло б бути темою великої й важкої до виконання дисертації. Якщо в Жака вистачило б нахабства сказати ці слова на адресу свого пана, то цьому останньому не бракувало щирости, щоб сказати так про самого себе. Хто зна, як воно там було, одне ясне, і то цілком ясне, що далі продовжував пан.
Пан: Це було напередодні дня її народження, а я зовсім не мав грошей. Кавалер Сент-Уен, мій близький друг, ніколи не знав труднощів.
— Ти не маєш трошей? — запитав він мене.
— Так, не маю.
— Добре, тоді не лишається нічого іншого, як їх здобути.
— І ти знаєш, як це зробити?
— Поза сумнівом.
Він одягнувся, ми вийшли, і він повів мене безліччю далеких завулків до якогось темного маленького дому, у якому вузькими, брудними сходами ми зійшли на третій поверх, і я вступив до досить просторої, але дивно умебльованої кімнати. Там, попри всячину іншу, стояли вряд три комоди, усі три різної форми; за тією, що посередині, висіло дзеркало з надбудовою зверху, зависокою для цієї кімнати, так що дзеркало на доброї півстопи зникало за комодою. На комодах лежав різноманітний товар і дві дошки до триктраку; попід стінами кімнати стояли фотелі, досить гарні, але жодних двох не було однакових; у ногах ліжка без запон стояла пишна кушетка. Перед одним з вікон висіла клітка без птахи, але цілком нова; при іншому вікні на держаку мітли висіла люстра, а обидва кінці держака лежали на спинках двох незугарних плетених стільців. А поза тим з усіх боків картини, одні висіли на стінах, інші були поскладані стосами на підлозі.
Жак: Від цього на верству довкола тхне шкуродером.
Пан: Ти відгадав. Кавалер і пан Лебрен (так називався наш лихвар і перекушцик старого мотлоху) кинулися один одному в обійми:
— Це ви, кавалере?
— А так, я, мій дорогий Лебрене.
— Але де ж ви запропастилися? Я не бачив вас уже цілу вічність. Погані часи настали, чи не так?
— Дуже погані, мій дорогий Лебрене. Але зараз не про це йдеться; ось послухайте, маю вам сказати слово...
Я сів. Кавалер і Лебрен віддалилися на розмову в кінець кімнати. З їхньої розмови я можу переказати тобі лише кілька слів, які мені вдалося схопити...
— Він порядний?
— Дуже.
— Повнолітній?
— Давно повнолітній.
— Син?
— Син.
— Чи ви знаєте, що наші останні дві справи?..
— Говоріть тихше.
— А як батько?
— Багатий.
— Старий?
— І хирний.
Тоді Лебрен на повний голос:
— Повірте, пане кавалере, я не хочу більше ні в що втручатися, бо завжди таке приводить до прикрих наслідків. Розумію, що це ваш друг! Пан, з усього видно, має вигляд порядної людини, але...
— Дорогий Лебрене!
— Я не маю грошей.
— Але ви маєте знайомства!
— Але це переважно жеброта, раклюги. Пане кавалере, хіба вам ще не остогидло переходити через ці брудні руки?
— Нужда не визнає законів.
— Нужда, що вас притискає, — приємна нужда, потреба на партію в очко чи на зустріч з гарними дівчатами.
— Дорогий друже!..
— Я ваш друг, як завжди, і слабий, як дитина; до того ж ви... здолаєте найзатятішого зламати свою присягу. Ходімте вже, подзвоните, щоб я знав, чи дома Фуржо... Ні, не дзвоніть, Фуржо поведе вас до Мерваля.
— Чому не ви самі?
— Я? Я присягнувся, що той огидний Мерваль ніколи не буде працювати ні для мене, ні для моїх друзів. Ви мусите взяти на себе відповідальність за пана, який, можливо, а то й напевно порядна людина; я відповідатиму за вас перед Фуржо, а Фуржо має відповідати за мене перед Мервалем...
Тим часом увійшла покоївка й запитала:
— Іти мені до Фуржо?
Лебрен відповів покоївці:
— Ні, нема потреби йти ні до кого... Пане кавалере, я не можу, категорично не можу.
Кавалер кинувся обнімати його й цілувати:
— Мій дорогий Лебрене, дорогий друже!..
Я наблизився до них і приєднався з благанням до кавалера:
— Пане Лебрене, мій дорогий пане!..
Лебрен не встояв проти наших переконань.
Покоївка, що потішалася з цієї кумедії, вийшла і за одну мить уже повернулася з маленьким кульгавим чоловічком, одягненим у чорне, з паличкою в руці. Це був заїка з поморщеним обличчям, але живими очима. Кавалер обернувся до нього, мовлячи:
— Мерщій, пане Матьє Фуржо, нам дорога кожна мить, ведіть нас швидше...
Фуржо, роблячи вигляд, ніби він зовсім його не чує, почав розв'язувати маленький замшовий гаманець. Кавалер кинувся до Фуржо:
— Ви глузуєте з нас, це наша справа...
Я наблизився до них, витягнув срібняка з кишені й тицьнув його в руку кавалера, який віддав його покоївці, погладивши їй підборіддя. Тим часом Лебрен говорив до Фуржо:
— Я забороняю вам; ні за що в світі не ведіть туди цих панів.
Фуржо: Чому ж, пане Лебрене?
Лебрен: Бо то ошуканець, ракло.
Фуржо: Я цілком розумію, що пан Мерваль... але кожен гріх треба прощати; а потім, я не знаю, крім нього, нікого іншого, хто в цю мить мав би гроші.
Лебрен: Робіть, пане Фуржо, як вам заманеться; панове, я вмиваю руки.
Фуржо (до Лебрена): Пане Лебрене, ви не йдете з нами?
Лебрен: Я? Хай мене Бог боронить. Це ж підла істота, якої я не хочу бачити до кінця життя.
Фуржо: Але без вас ми ні до чого не дійдемо.
Кавалер: Це правда. Ходімо, мій дорогий Лебрене; зробіть мені послугу, зробіть послугу чесній людині, що попала в скруту; ви не відмовите мені, ви підете з нами.
Лебрен: Щоб я пішов до Мерваля! Я, я?
Кавалер: Так, ви, ви не відмовитеся піти, для мене...
Нарешті, Лебрен не встояв проти благань, і ми, сам Лебрен, кавалер, Матьє Фуржо і я, рушили в дорогу. Кавалер дружньо попліскував Лебрена по плечу, приказуючи до мене:
— Це наймиліша людина, найдорожча людина в світі, чистий скарб для своїх знайомих...
Лебрен: Мені здається, що пан кавалер здолав би намовити мене підробляти гроші.
Так ми й прибули до Мерваля.
Жак: Матьє Фуржо...
Пан: Що ти хочеш цим сказати?
Жак: Матьє Фуржо... Я хочу сказати, що пан кавалер Сент-Уен знав цих людей на ім'я і прізвище: він був з раклів ракло, що грав з ними в одну дудку.
Пан: Може, й правда твоя... І одначе трудно уявити собі делікатнішу, ввічливішу, чеснішу, людянішу, співчутливішу й безкориснішу людину, ніж пан Мерваль. Ствердивши, що я повнолітній і платоспроможний, пан Мерваль надав своєму обличчю співчутливого й зажуреного вигляду і серйозним, майже розпачливим тоном повідомив нас, що цього самого ранку він був зобов'язаний допомогти одному з своїх приятелів, якого притиснула крайня біда, і його гаманець випорожнений до решти. І, звертаючись до мене, додав:
— Дорогий пане, не нарікайте на себе, що не прийшли раніше, для мене був би розпач відмовити вам, але я мусів би це зробити: дружба понад усе...
Усі ми були приголомшені. Кавалер, сам Лебрен і Фуржо мало не повзали на колінах перед Мервалем, а Мерваль їм відказував:
— Панове, ви всі мене знаєте; я люблю допомогти, і не йдеться мені про те, щоб огинатися й чинити труднощі, так що не радий будеш і допомозі, але даю слово чесної людини: у мене нема й чотирьох франків у хаті...
Щодо мене, то в оточенні цих людей я виглядав злочинцем, що чекає на вирок. Я сказав кавалерові:
— Кавалере, ходімо звідси, бо ці панове безсилі допомогти нам...
Але кавалер відвів мене набік:
— Ти забув, що завтра день її народження. Попереджаю тебе, що я вже їй натякнув, і вона чекає на певний вияв шляхетности з твого боку. Ти її знаєш: ідеться не про те, що вона була б зацікавлена, але вона, як і кожна інша, не хоче розчаруватися в своїх сподіванках. Вона може хизуватися перед своїм батьком, матір'ю, тіткою, подругами; і як трапиться, що після цього їй не буде чого показати, їй буде справді до смерти боляче.
По цій мові він знову повернувся до Мерваля, напосідаючи на нього ще настирливіше. Мерваль, змусівши так довго просити себе, врешті сказав:
— Я маю найдурніше в світі серце: не можу спокійно дивитися на людей у нужді. Я міркую, і мені світить одна ідея.
Кавалер: Яка ідея?
Мерваль: А чому не взяти б вам товаром?
Кавалер: Ви його маєте?
Мерваль: Ні, але я знаю одну жінку, яка може вам товар постачити. Це добра, чесна жінка.
Лебрен: Так, але хай не дає нам мотлоху, який ми купимо на вагу золота, а потім нічого не зможемо за нього дістати.
Мерваль: Ніколи в світі; усе це першорядні матеріяли, коштовності з золота й срібла, різних гатунків шовки, перли, щось з дорогого каміння. На цьому товарі ви майже нічого не втратите. А вона добра душа і вдоволиться абияким заробітком, звичайно, при певності, що їй заплатять; це товари з конфіскат або не викуплені неплатоспроможними боржниками, які їй дісталися по дешевшій ціні.