Перед тим я роздягнувся б у гардеробні.
– Ну, шевальє, ви біс, не людина. Та й неможлива це річ. У вас же не буде ключів, якщо ви мені їх віддасте.
– Який же ви наївний, мій друже!
– Не надто, мені здається.
– А чому б нам не ввійти вдвох разом? Ви підете до Агати, а я чекатиму в гардеробній кімнаті, поки ви не подасте мені якийсь умовний знак.
– Їй‑богу, це так утішно, так весело, що я ладен погодитись. Але, шевальє, добре розваживши, я волію краще перенести цю витівку на котрусь із наступних ночей.
– А, розумію, ви маєте намір не один раз помститись.
– Ви його схвалюєте?
– Цілковито.
Жак. Ваш шевальє плутає мені всі здогади. Я уявляв…
Пан. Що уявляв?
Жак. Ні, пане, можете казати далі.
Пан. Ми пили, блазнювали щодо наступної ночі, і щодо того подальшого, коли Агата опиниться між шевальє та мною. Шевальє знову був напрочуд веселий, і зміст нашої розмови не був сумний. Він викладав мені правила нічної поведінки, що з них не всіх однаково легко було додержати. Але після довгої низки добре використаних ночей я міг підтримати честь шевальє з першої ж ночі, хоч яким спритним він виставляв себе. А далі – нескінченні подробиці про Агатині здібності й досконалості. Шевальє з неймовірною майстерністю поєднував сп'янілість від пристрасті і сп'янілість від вина. Хвилина пригоди й помсти наближалася, здавалось нам, поволі, проте ми встали з‑за столу. Заплатив шевальє, і це він зробив уперше. Ми сіли в нашу карету. Ми були п'яні, а наш візничий та слуги ще більше захмілілі.
Читачу, що перешкоджає мені перекинути тут візничого, коні, карету, панів і слуг у баюру? Коли ви боїтесь баюри, що перешкоджає мені приставити їх живих та цілих до міста, а там зчепити їхню карету з іншою, в яку теж посадити п'яних юнаків? Виникла б суперечка – образливі слова, шпаги, бійка за всіма правилами. Що перешкоджає мені, коли бійки вам не подобаються, підмінити нашим юнакам Агату на одну з її тіток? Але нічого цього не було. Шевальє із Жаковим паном прибули до Парижа. Пан перебрався в одежу шевальє. Опівночі вони були під Агатиними вікнами. Світло гасне, горщик з васильками на місці. Вони ще раз проходять з кінця в кінець вулиці, шевальє торочить приятелеві свою лекцію. Підходять до дверей, шевальє відмикає їх, упроваджує Жакового пана, ключа від надвірних дверей лишає в себе, йому ж дає ключа від коридору, замикає вхідні двері, іде геть, і після цієї маленької подробиці, лаконічно переказаної, Жаків пан так повів мову:
– Помешкання було мені відоме. Іду навшпиньки сходами, відчиняю двері до коридору, замикаю їх, заходжу до гардеробної, де знаходжу нічну лампу, роздягаюсь. Двері до кімнати були непричинені, я прокрадаюсь, іду до алькова, де Агата ще не спала. Відсуваю заслону, і вмить мене оповивають, горнуть до себе дві голі руки. Я піддаюся, лягаю, на мене сипляться пестощі, і я на них відповідаю. Ось я найщасливіший у світі смертний і був ним, коли це….
Коли це Жаків пан помітив, що Жак спав або прикидався сплячим.
– Ти спиш, – сказав він йому, – спиш, мурло, в найцікавішу хвилину моєї історії!.. – Цієї хвилини Жак саме й сподівався. – Ти прокинешся?
– Мабуть, що ні.
– Чому?
– Бо як я прокинуся, може також прокинутись і біль у моїм горлі, а я гадаю, що краще нам обом спочивати…
І Жакова голова падає вперед.
– Ти собі в'язи скрутиш.
– Напевне, якщо так написано на небі. Адже ви в панни Агати в обіймах?
– Так.
– Адже вам гарно в них?
– Дуже.
– То й лишайтесь у них.
– Легко тобі сказати – лишайтесь.
– Принаймні доти, доки я не дізнаюсь історії Дегланового пластиру.
Пан. Ти мстишся, зраднику.
Жак. А коли б і так, пане, то хіба після того, як ви уривали історію мого кохання тисячею питань та забаганок без найменшого з мого боку ремства, я не можу благати вас спинитися й розказати мені історію пластиру того доброго Деглана, якому я так зобов'язаний, який визволив мене від хірурга в ту хвилину, коли я, не маючи грошей, не знав уже, що й робити, і в якого я познайомився з Денізою – Денізою, що без неї я й слова не промовив би вам за всю нашу подорож? Пане, паночку мій, історію Дегланового пластиру! Ви будете такий стислий, як вам завгодно, а тим часом розвіється дрімота, що мене змагає, і ви зможете розраховувати на мою цілковиту уважність.
Пан (знизавши плечима). По‑сусідськи з Дегланом жила чарівна вдова, що мала багато якостей, властивих одній славетній куртизанці минулого століття[86]. Розсудлива, але на вдачу розпусна, вона тепер гірко каялася за вчорашні пустощі і все життя гризота в неї приходила на зміну втіхи, а втіха – на зміну гризоті, та все одно ні звичка до втіхи не перемагала в ній гризоти, ні звичка до гризоти не перемагала нахилу до втіхи. Я знав її в останні дні її життя. Вона казала, що нарешті позбавилася своїх двох великих ворогів. її чоловік, вибачливий до єдиної хиби, якою він міг їй докоряти, жалів її за життя і довго шкодував за нею по смерті. Він казав, що не давати його дружині кохати з його боку було б так само смішно, як і не давати їй пити. Він прощав їй велику кількість її перемог за вишуканий добір коханців. Вона ніколи не вподобала дурня або злого: її ласки завжди були нагородою за талант або чесність. Сказати, що хтось є чи був її коханець, це було все одно, що твердити про непересічність тієї людини. Знаючи свою легковажність, вона не зобов'язувалась бути вірною. "Я, – казала вона, – тільки одну кривоприсягу склала у своєму житті, а саме – першу". Чи сам хто‑небудь утрачав почуття, яке мав до неї, чи вона втрачала те почуття, що навіювалося, все одно вони лишались друзями. Годі побачити разючіший приклад розбіжності між чесністю та моральністю. Не можна було сказати, що вона моральна, а кожен визнавав, що важко знайти чеснішу за неї людину. Кюре рідко бачив її в церкві, але повсякчас її гаманець був відкритий йому для бідних. Вона казала жартома, що релігія і закони, то пара милиць, яких не треба відбирати тим, у кого слабі ноги. Жінки боялися її стосунків зі своїми чоловіками і бажали їх для своїх дітей.
Жак (буркнувши крізь зуби: "Ти мені заплатиш за цей портрет"). І ви розгубилися, дивлячись на цю жінку?
Пан. Напевно розгубився б, якби Деглан мене не випередив. Деглан закохався в неї…
Жак. Хіба історія його пластиру і його кохання так між собою пов'язані, що їх не можна роз'єднати?
Пан. Роз'єднати можна; пластир – випадок, а історія – оповідання про все, що сталося під час їхнього кохання.
Жак. А сталося багато чого?
Пан. Багато.
Жак. У такому разі, якщо ви кожну пригоду розписуватимете так, як портрет героїні, ми не впораємось і до Зелених свят. Тоді кінець моєму коханню і вашому.
Пан. Навіщо ж ви мене збили, Жаку?.. Ти бачив у Деглана хлопчика?
Жак. Злого, упертого, зухвалого й недолугого? Бачив.
Пан. То позашлюбний син Деглана і чудової вдови.
Жак. Цей хлопець завдасть йому великої туги. Він одинак, а це вже добра підстава, щоб бути ледащо. Він знає, що буде багатий, – друга добра підстава, щоб бути ледащо.
Пан. А що він недолугий, то його нічому не вчать, його ні в чому не стримують, йому все дозволяють – третя добра підстава, щоб бути ледащо.
Жак. Якось уночі навісний хлопчина почав не своїм голосом кричати. Увесь дім переполахав, усі збіглися до нього. Він хоче, щоб прийшов його тато.
– Ваш тато спить.
– Байдуже, я хочу, щоб він прийшов, хочу, хочу.
– Він хворий.
– Байдуже, хай прийде, хочу, хочу…
Збудили Деглана. Він бере наопашки халат, приходить.
– Ось я, мій любенький, що ти хочеш?
– Хочу, щоб їх покликали.
– Кого?
– Усіх, хто є в замку.
Покликали їх – панів, слуг, гостей, застільників, Жанну, Денізу, мене з хворим коліном, усіх, крім старої, немічної воротарки, якій дали притулок у хатині за чверть льє від замку. Він хоче, щоб і її привели.
– Але ж, дитино моя, вже північ.
– Хочу, хочу.
– Ти знаєш, що вона живе далеченько.
– Хочу, хочу.
– Що вона літня і не може ходити.
– Хочу, хочу.
Мусили послати по бідну воротарку. Принесли її, бо їй легше було б землі наїстися, ніж ходити. Коли ми всі зібралися, він хоче, щоб його підвели й одягли. Підвели й одягли його. Він хоче, щоб ми перейшли до великої зали, а його щоб посадовили у велике таткове крісло. Зробили це. Він хоче, щоб ми всі взялися за руки. Зробили це. Він хоче, щоб ми танцювали колом, і ми пішли танцювати колом. А кінець уже зовсім неймовірний…
Пан. Сподіваюся, ти звільниш мене від кінця?
Жак. Ні, ні, пане, ви й кінець почуєте… Він гадає, що може безкарно малювати мені портрет матері на чотири аршини завдовжки…
Пан. Жаку, я розбещую тебе.
Жак. Тим гірше для вас.
Пан. Вам допік довгий і нудний портрет удови, але ви мені, гадаю, добре віддячили довгим і нудним оповіданням про забаганку її сина.
Жак. Коли така ваша думка, починайте далі історію батька. Але без портретів, пане, я їх ненавиджу до смерті..
Пан. А чому ви ненавидите портрети?
Жак. Бо вони такі малоподібні, що коли випадково трапиться зустріти оригінали, їх не пізнаєш. Розповідайте мені факти, передавайте правильно мову, а я й сам зміркую, з ким маю діло. Одне слово, один рух іноді давали моєму розумові більше, ніж балаканина цілого міста.
Пан. Одного дня Деглан…
Жак. Коли вас немає вдома, я заходжу часом до вашої бібліотеки, беру книгу, а то звичайно книга історична.
Пан. Одного дня Деглан…
Жак. Усі портрети я читаю через п'яте‑десяте.
Пан. Одного дня Деглан…
Жак. Вибачте, пане, машина була накручена й мусила допрацювати до кінця.
Пан. Уже допрацювала?
Жак. Уже.
Пан. Одного дня Деглан запросив обідати чудову вдову й кількох шляхтичів з околиці. Пануванню Деглановому надходив кінець, і серед його гостей був той, до кого починала схилятися її непостійність. За столом Деглан і його суперник сиділи поруч навпроти чудової вдови. Деглан докладав усіх своїх зусиль, щоб пожвавити розвагу, звертався до вдови з найґречнішими словами, але вона не слухала його й не зводила очей з його суперника.