І завжди їх млоїла спрага золота. Ми задовольняли їхню спрагу, але після цього вони втамовували її назавжди, бо були мертві.
Він говорив, а Загублені Душі уважно дивилися на нього, і так само уважно, але із побоюванням, дивилися на нього і прибульці. Жрець засунув руку у великий шкіряний мішок і почав витягати звідти пригорщами золоті самородки, які кидав у розпечений тигель на триніжку. Френк, Леонсія і Торес стояли так близько, що їм добре було видно, як плавиться золото, перетворюючись на рідину, точніше на те питво для Тореса.
У цей час, користуючись із свого особливого становища у племені, до старого сміливо підійшла дівчинка і сказала так, щоб усім було чутно:
— Та це ж да Васко! Капітан да Васко, божественний капітан да Васко, що давно привів сюди наших предків!
Жрець сердито глянув на неї, ніби наказуючи їй мовчати, але дівчинка повторила свої слова, переконливими жестами показуючи то на кам’яне погруддя, то на Тореса, то знову на погруддя.
І жрець, відчувши, що перемога вислизає від нього, подумки прокляв згубне кохання, що зв’язало його з матір’ю цієї дівчинки і зробило його її батьком.
— Годі! — суворо наказав він. — У цьому ти нічого не розумієш. Якщо він капітан да Васко, то, як істота божественна, вип’є золотий напій і залишиться цілий і здоровий.
Він вилив розплавлене золото в грубий глиняний ківш, який стояв біля вівтаря. За його знаком кілька юнаків поклали на землю свої списи і рушили до Леонсії з явним наміром насильно розтиснути їй зуби.
— Стій, жерче! — громовим голосом гукнув Френк. — Вона ж не божественна, як да Васко! Спочатку спробуй питво на ньому.
Почувши ці слова, Торес кинув на Френка лютий погляд.
— Тримайтеся гордовито, — повчав його Френк. — Відмовляйтеся пити. Покажіть їм напис усередині вашого шолома.
— Я не питиму! — злякано вигукнув Торес, коли жрець взявся за нього.
— Питимеш! і доведеш цим, що ти справді да Васко, божественний капітан, що спустився із Сонця. Тоді ми впадемо ниць і будемо поклонятися тобі.
Торес благально глянув на Френка і це помітили пильні очиці жерця.
— Схоже, вам доведеться випити, — сухо сказав Френк. — Що вдієш! Зробіть це заради дами і помріть як герой.
Зненацька, різким рухом, Торес визволив від мотузок руку, зірвав з голови шолом і простягнув жерцю так, щоб той міг побачити напис усередині.
— Дивися, що тут написано! — крикнув він.
Жрець був настільки вражений написом "Да Васко", що ківш випав з його рук. Рідке золото, розлившись по землі, запалило хмиз, а один зі списників, якому краплі металу потрапили на ногу, заволав від болю і пострибав геть на здоровій нозі. Проте жрець Сонця швидко опам’ятався. Схопивши казанок з жаринами, він хотів було облити хмиз навколо трьох жертв. Але тут знову втрутилася дівчинка.
— Бог Сонця не хоче, аби великий капітан пив із твого ковша, — сказала вона. — Бог Сонця змусив твою руку здригнутися і розплескати питво.
Загублені Душі почали перемовлятися: мовляв, не все так просто! і жрець змушений був відмовитися від свого наміру. Проте він твердо вирішив знищити прибульців, а тому вдався до хитрощів:
— Будемо чекати знаку. Принесіть олії. Нехай сам Бог Сонця подасть нам знак. Принесіть свічку.
Виливши банку олії на хмиз, щоб він швидше спалахнув, старий поставив на нього запалену свічку і сказав:
— Будемо чекати знаку доти, доки горітиме ця свічка. Чи правильно це, долиняни?
Загублені Душі пошепки відповіли:
— Авжеж!
Торес благально подивився на Френка, але той сказав:
— Старий негідник вкоротив свічку. Вона горітиме п’ять хвилин, а можливо, ми спалахнемо вже хвилини за три.
— Що ж робити? — холонучи від жаху, запитав Торес, а Леон-сія сміливо глянула в очі Френку з сумною, сповненою кохання посмішкою.
— Моліться, щоб випав дощ, — відповів Френк. — Хоча небо ясне, як скельце. Тож помріть з гідністю. І не верещіть занадто голосно.
Його очі звернулися до Леонсії і висловили почуття безмежного кохання до неї. Хоча їх відокремлювала відстань між стовпами, до яких вони були прив’язані, вони відчували, якусь особливу, досі невідому близькість. Їхні погляди ясніли невимовною ніжністю.
Першою побачила знак дівчинка, яка вдивлялася в небо. Торес, котрий стежив тільки за недогарком, що майже догорів, почувши вигук дівчинки, глянув угору. І тієї ж миті він почув, як почули й усі присутні, рівне гудіння, неначе в небі летіла якась велетенська комаха.
— Аероплан, — вигукнув Френк. — Торесе, скажіть їм, що це і є Божий знак.
Але це було зайве. Над ними, на висоті не більш ста футів, кружляв, спускаючись, перший аероплан, який довелося бачити Загубленим Душам, а з нього ніби благословення небесне лунали знайомі слова:
Станем спинами до щогли,
Проти тисячі удвох!
Зробивши повне коло, аероплан піднісся футів на тисячу вгору і від нього відокремився якийсь предмет. Футів триста він каменем летів униз, а потім розгорнувся над головами всього натовпу величезним парашутом, під яким, ніби павук на павутині, розгойдувалася якась постать. І коли парашут був уже зовсім близько від землі, знову почулася пісня:
Станем спинами до щогли,
Проти тисячі удвох!
Тут події почали нагромаджуватися одна на одну з неймовірною швидкістю. Недогарок свічки розпався, запалала калюжка олії, а разом з нею спалахнув і хмиз. Але Генрі, що приземлився в юрбі Загублених Душ, накрившись парашутом, ніби ковдрою, двома стрибками опинився біля своїх друзів і розкидав палаючий хмиз. Лише на мить відвернувся він від цього заняття, коли жрець Сонця зробив спробу перешкодити йому. Ударом у вилицю він поклав старого служителя Бога Сонця на спину, а доки той приходив до тями і зводився на ноги, Генрі встиг розрізати мотузки на Леонсії, Френку і Торесі. Він простягнув було руки, аби обійняти Леонсію, проте вона відштовхнула його, сказавши:
— Хутко! Пояснювати ніколи! Падайте на коліна перед Торесом і робіть вигляд, що ви його раб... І не говоріть англійською.
Генрі нічого не розумів, а тут ще й Френк упав до ніг їхнього заклятого ворога.
— Отак! — пробурмотів Генрі, приєднуючись до Френка. — Оце штука. Це, мабуть, гірше, ніж щуряча отрута.
Їх підтримала Леонсія, а за нею і всі Загублені Душі розпростерлися перед капітаном да Васко: адже до нього на їхніх очах прилетів небесний вісник із Сонця! Усі лежали на землі, крім жерця: вражений тим, що сталося, він розгубився, чи слід йому теж визнати божественність чужоземця. На ту мить підступний диявол, що жив у душі Тореса, змусив його перебрати міру у виконанні своєї ролі.
Пихато, як його повчав Френк, Торес підняв праву ногу і поставив її на шию Генрі, боляче придавивши йому при цьому вухо.
Генрі аж підскочив.
— Як ви смієте, Торесе! — заволав він, кидаючи того на землю, як нещодавно жбурляв на землю жерця.
— Ну, тепер все пропало, — безнадійно зітхнув Френк. — Кінець божественній комедії!
І справді, жрець Сонця все збагнув, і радісно підкликав своїх списоносців. Але Генрі приставив до живота старого жерця револьвер, і той, відразу згадавши легенди про смертоносні снаряди, начинені таємничою речовиною, іменованою "порох", примирливо посміхнувся і жестом наказав тим відступити.
— Це вище за моє розуміння, — заявив він, звертаючись до свого племені і раз у раз поглядаючи на дуло пістолета Генрі. — Я змушений вдатися до останнього засобу: пошлемо гінця, аби він розбудив Ту, Що Мріє. Нехай скаже їй, що із неба, можливо, навіть із Сонця, спустилися чужоземці до нас, що тільки її мудрість висвітлить нам те, чого ні ми, ні навіть я не можу зрозуміти.
РОЗДІЛ XVIII
Списоносці оточили групу, що складалася з Леонсії, двох Морганів і Тореса, й повели їх через добре, хоч і примітивно, оброблені поля, що весело зеленіли, через швидкі струмки і невеликі гайки, через пасовища з травами по коліна, де паслися низькорослі корови, не більші від телят.
— Це, мабуть, дійні корови, — сказав Генрі. — А які красиві! Але бачили ви коли-небудь таких карлиць? Дужий чоловік міг взяти на плечі найбільшу з них і понести.
— Гадаю, ти помиляєшся, — заперечив Френк. — Глянь-но он на ту, чорну. Б’юся об заклад, що вона важить не менше трьохсот фунтів.
— Скільки ставиш? — запитав Генрі.
— Називай сам цифру, — була відповідь.
— Сто доларів твоїх проти ста моїх, — заявив Генрі, — що я можу покласти її на плечі і понести.
— Згода.
Але на чиєму боці була правда, так і залишилося невідомим, бо як тільки Генрі зробив крок убік, списники гримасами і жестами змусили його повернутися і йти далі.
Проходячи біля підніжжя похмурої скелі, вони побачили нагорі череду кіз.
— Свійські, — сказав Френк. — Бачите, он і пастушки.
— Недарма я був упевнений, що рагу нам давали з козлятини, — сказав Генрі. — Я завжди любив кіз. Якщо Та, Що Мріє, чи як там її називають, скасує рішення жерця і залишить нас живими і якщо нам випаде жити з Загубленими Душами до останку, проситимуся на головного чабана кіз цього королівства. Тоді я побудую вам, Леонсіє, гарненький котедж, і ви станете придворною постачальницею сирів.
Але на цьому його фантастичний план припинився, бо вони вийшли на берег озера такої невимовної краси, що Френк аж свиснув, Леонсія заплескала в долоні, а Торес пробурмотів щось вельми схвальне. Озеро бездоганної овальної форми мало з милю завдовжки і понад півмилі завширшки. Тільки один будинок вклинювався в обрамлення з дерев, бамбукових заростей і чагарників навколо озера, що не переривалися навіть біля підніжжя скелі, де найпишніше буяв бамбук. Гладенька поверхня озера так чітко відбивала довколишні гори, що око не змогло б відділити, де кінчається і де починається дійсність.
Леонсія недовго милувалася пейзажем. За кілька хвилин вона розчаровано помітила, що вода в озері аж ніяк не кришталева.
— Шкода, що вода каламутна!
— Це тому, що в долині родючий ґрунт, — пояснив Генрі. — Шар чорнозему тут кілька сот футів заввишки.
— Уся ця долина колись, імовірно, була дном озера, — втрутився в розмову Френк. — Гляньте на скелю — на ній видно лінії колишнього рівня води. Цікаво, чому воно так обміліло?
— Швидше за все землетрус відкрив якийсь підземний стік, і озеро обміліло до нинішнього рівня; воно і зараз спадає. Цей шоколадний колір свідчить, що в нього увесь час вливаються нові потоки довколишніх вод і змитий чорнозем не встигає осідати.
— А ось, нарешті, і будинок! — сказала Леонсія за п’ять хвилин, коли, завернувши за виступ скелі, вони побачили низеньку, схожу на бунгало, будівлю, .приліплену до скелі над самим озером.
Палі будинку були з товстих стовбурів дерев, стіни з бамбука, а дах із соломи.