"Френсіс Спейт"

"ФРЕНСІС СПЕЙТ"

Бувальщина

"Френсіс Спейт" ішов фордевінд під самим бізань-марселем, коли те сталося. Призвело до всього не стільки недбальство, скільки брак дисципліни в команді і те, що вона складалася з моряків у кращому разі абияких. Зокрема стерничий, ірландець з Лімеріку, ніколи й не нюхав моря, хіба що в гирлі Шенону перегонив на берег плоти з квебекських лісовозів. Він страх боявся височенних хвиль, що здіймалися з нічного мороку за кормою й нависали над ним, і більше тремтів та кулився перед кожною грізною появою, аніж орудував штурвалом, не даючи суднові валитися на борт під ударами хвиль.

Врешті о третій годині ночі така його неморяцька поведінка й спричинила катастрофу. Загледівши хвилю, куди більшу, ніж усі доти, він з переляку припав до палуби, пустивши стернове колесо. Корма "Френсіса Спейта" піднеслась догори, судно вивернулося бортом під вітер, і вершок хвилі всією вагою вдарив його збоку в кормову частину. Тоді судно сповзло в западину, завітряним бортом зарившися в воду аж до люків; а через навітряний хлюпнула друга, третя, четверта хвиля, потопами крижаної води заливаючи те, що лишалося що зверху.

Матроси враз забули за всякий послух; безпорадні, подурілі з розгублення й переляку, вони були тверді тільки в одному: не слухатись наказів. Хто голосив, хто мовчки чіплявся за навітряні ванти, а хто мурмотів молитви чи вигукував страшні прокльони, і ні капітан, ні помічник не могли примусити їх узятись за помпи чи лізти напинати хоч клапті вітрил, щоб привести судно до вітру й до хвилі. За годину воно вже зовсім лягло на бік, і ті недотепи й страхопуди подерлися на другий борт чи позависали на снастях. Коли судно переверталося, помічника залило водою в кормовій каюті; так само потопились і два матроси, що сховались були в кубрику.

Помічник був найсправніший моряк на судні, і капітан став тепер майже такий самий безрадний, як і вся його команда. Він тільки кляв матросів за їхнє нездальство, але сам не знав, що робити. Отож довелось матросові Мегоні з Белфаста і юнзі О'Браєнові з Лімеріку вдвох зрубати фок— та грот-щогли. З великим ризиком, бо ж палуба стояла трохи не сторчма, вони таки впорали те, а падаючи в воду, щогли вломили та потягли за собою й бізань-стеньгу. "Френсіс Спейт" вирівнявся. На щастя, вантажений він був деревом і тому не пішов на дно, хоч набрав уже повно води. Грот-щогла, зависла на своїх вантах, наче велетенським молотом била в борт судна, і за кожним ударом матроси скрикували з жаху.

Над розбурханим океаном зайнявся ранок, і в сірому холодному світлі з "Френсіса Спейта" видніли над водою тільки ют, надламана бізань-щогла та уривчаста лінія фальшбортів. Діялося те серед зими, в Північній Атлантиці, і бідолахи зовсім пропадали з холоду. А сховатися від нього не було де. Кожна хвиля перекочувалась через напівзатоплене судно, змиваючи їм з тіла соляну осугу й відкладаючи нову. Кормову каюту теж залило по коліна, але там був хоч якийсь захисток від зимного вітру, тому всі, хто лишився живий, зібралися там і стояли, держачись за обставу каюти та спираючись один на одного.

Даремно Мегоні добивався, щоб усі по черзі вартували на вершку вламаної бізань-щогли — ану ж нагодою проходитиме яке судно. Крижаний вітер жахав їх, і вони воліли лишатись у захистку каюти. Тільки юнга О'Браєн, п'ятнадцятирічний підліток, чергувався з Мегоні та мерз на тому вітряному сідалі. І якраз він, юнга, о третій годині пополудні гукнув униз, що бачить вітрило. Тоді вже всі висипали нагору й повчіплялись у поруччя юту та в бізань-ванти, прикипівши очима до чужого корабля. Але ного курс пролягав не близько, і коли він сховався за обрієм, усі, тремтячи з холоду, повертались до каюти. Ніхто так і не зголосився змінити вартового на щоглі.

Під кінець другого дня й Мегоні з О'Браєном, висилені, покинули вартування, і відтоді притоплене судно дрейфувало під штормовим вітром зовсім напризволяще, без дозорця. Всіх живих на ньому зосталося тринадцятеро, й сімдесят дві години вони стояли по коліна в воді, що хлюпоталась у каюті, напівзамерзлі, голодні, спраглі. На всіх на них знайшлось у каюті лише три пляшки вина. Всі харчі й питна вода лишилися внизу, і годі було туди добутися в затопленому водою судні. День за днем минав для них без ріски в роті. Воду вони потроху добували, підставляючи покришку з супниці під салінг бізань-щогли. Однак дощі перепадали не часто, і з водою теж доводилося скрутно. Іще вони мочили на дощі свої хусточки та видушували в рот або в черевик. Як буря стихла й хвиля вляглася, стало можна навіть згортати дощову воду з палуби на тих місцях, де вже змило сіль, і з водою їм трохи полегшало. Але їсти вони не мали чого й добути їжі не мали як, хоч над головами в них раз у раз пролітали морські птахи.

В тиху погоду, що настала за бурею, один край помосту в каюті виринув з-під води, і вони, простоявши дев'яносто шість годин на ногах, дістали нарешті змогу лежати на сухому. Та за довгі години стояння в солоній воді на ногах їм поробилися виразки, страшенно болючі. Найлегший доторк спричинював прикрий біль, а вони, кволі, скупчені в одному куті, раз у раз зачіпали один одного й уражали ті болячки. Ніхто не міг і ворухнутись так, щоб довкола не знялися зойки, стогони та прокльони. І в тій тяжкій притузі дужчі кривдили кволіших, спихали їх із сухішої підлоги моститись, як самі знають, у холоді та мокроті. Надто знущалися з юнги О'Браєна. Хоч поміж них було ще троє юнг, та О'Браєнові перепадало найбільше. Хто-зна, чому воно так виходило,— хіба тому, що він мав сильнішу й незалежнішу вдачу, ніж інші юнги, і дужче обстоював своє право та обурювався на дріб'язкові кривди, що чинили юнгам матроси. Щойно О'Браєн присувався до них, шукаючи сухішого місця, де б лягти, чи просто опинявся ближче, його відштурхували кулаками й ногами. А він і собі кляв їх за таку себелюбну брутальність, і знов на нього сипалися штурхани та лайка. Тож, хоч які вони всі були нужденні, він був іще багато нужденніший за них, і тільки надзвичай сильний у хлопцеві життєвий дух ще держав його на світі.

Минали дні, люди чимраз кволішали, а від того робилися дратливіші та зліші і ще гірше знущалися з О'Браєна. На шістнадцятий день, украй охлялі й знавіснілі з голоду, матроси почали про щось шепотітися, збившися купками по двоє, по троє, та поглядати на юнгу. Десь пополудні ті наради дійшли наслідку. За речника став капітан. Усі зібралися нагорі на юті.

— Хлопці! — почав капітан.— Ми вже давно нічого не їли — два тижні й два дні, хоч воно скорше здається, ніби цілих два роки й два місяці. Довго ми так не витриваємо. Людина не годна жити, ще довш нічого не ївши. Тож треба вирішити серйозне питання: чи краще померти всім, чи тільки одному? Ми вже стоїмо однією ногою в могилі. А як один із нас помре, то решта зможе витривати, доки нас підберуть. Що ви на це скажете?

Майкл Бігейн — той самий матрос, що стояв за штурвалом, коли "Френсіса Спейта" поклало на борт,— гукнув: "Авжеж так!" Його підхопила й решта.

— То нехай хтось із юнг! — озвався Салівен із Тарберту, позираючи значуще на О'Браєна.

— Я гадаю,— провадив далі капітан,— що той із нас зробить добре діло, хто згодиться померти задля решти.

— Добре діло! Добре діло! — загули матроси.

— І ще я гадаю, що найліпше буде, як умре котрийсь із юнг. Вони ще не мають родин, нікого хлібом не годують, та й менший жаль для рідні за хлопчаком, аніж за тим, у кого жінка й діти.

— Правда! Щира правда! Так і зробити! — загомоніли один до одного матроси.

Та четверо юнг закричали з обурення на ту несправедливість.

— Нам наше життя таке миле, як і вам усім,— запротестував О'Браєн.— І нашій рідні теж. А як до жінки та дітей, то хто, 'пріч мене, про мою неньку стару подбає? Вона ж удова, ти знаєш, Бігейне, ти ж сам з Лімеріку! Так не по правді! Нехай усі жереб тягнуть, і юнги, й матроси!

З матросів самий лише Мегоні оступився за юнгами — мовляв, по правді було б поспитати долі всім нарівно. Та Салівен і капітан стояли на тому, щоб жереба тягли самі юнги. Зчинилася сварка. Нараз Салівен обернувся до О'Браєна й визвіривсь на нього:

— Добре діло буде тебе здихатись! Ти вже давно того заробив! Так тобі й треба, і ми тебе зараз упораємо!

І він рушив до юнги, щоб ухопити його та вже й заходитись різати. Декотрі інші теж посунули на хлопця, простигаючи руки. О'Браєн позадкував від них, кричучи вже, що згода, хай жеребкуються самі юнги.

Капітан виламав чотири трісочки, неоднакові завдовжки, і передав Салівенові.

— Ти ще подумаєш, що ми нечесно жеребкуємо,— глузливо мовив той до О'Браєна.— Тож угадуй сам.

На це О'Браєн погодився. Йому зав'язали хусточкою очі, щоб не міг підглянути, і він став навколішки спиною до Салівена.

— Кому вгадаєш найкоротшу, той має вмерти,— сказав капітан.

Салівен підніс угору одну трісочку. Решту він ховав у жмені, щоб ніхто не бачив, чи то найкоротша, чи ні.

— Чия? — спитав він.

— Джонні Шігенова,— відповів О'Браєн.

Салівен відклав трісочку. Ніхто ще не знав, чи то вона, фатальна. Матрос підняв угору другу.

— А це чия?

— Джорджа Бернса,— відмовив хлопець.

Салівен поклав трісочку до першої й підніс третю.

— А оце чия буде?

— Моя,— сказав О'Браєн.

Матрос швиденько кинув усі трісочки докупи. Ніхто так нічого й не вгледів.

— Ну, от ти на себе й угадав,— оголосив Салівен.

— Добре діло,— промимрив дехто з матросів.

Зовсім спокійно О'Браєн підвівся, стяг з очей хусточку й роззирнувся довкола.

— Де ж вона? — запитав він.— Де коротка трісочка? Та, що я собі вгадав?

Капітан показав на чотири трісочки, кинуті на палубу.

— А як ви знаєте, що найкоротша — то моя? — знову спитав О'Браєн.— Джонні, ти бачив?

Джонні Шіген, найменший з юнг, не відповів нічого.

— А ти бачив? — обернувся тоді О'Браєн до Мегоні.

— Ні, я не бачив.

Матроси сердито забурмотіли.

— Жереб був чесний,— заявив Салівен.— Ти мав свого шанса і програв, от і все.

— Так, жеребкувалося чесно,— додав капітан.— Хіба я не бачив на власні очі? Коротка трісочка припала тобі, О'Браєне, тож готуйся, не опинайсь. Де кок? Гормане, йди сюди. Принесіть хто-небудь покришку. Гормане, роби своє діло, як годиться мужеві.

— Але як же?..— спитав кок, несміливий чолов'яга з боязкими очима й безвільним підборіддям.

— Це душогубство! — закричав О'Браєн.

— Я нічого не хочу,— озвався Мегоні.— І в рот не візьму.

— Ну, то твоя пайка припаде комусь ліпшому за тебе,— кинув глузливо Салівен.— Роби своє діло, кухарю.

— Це не моє діло — юнг різати,— нерішуче запротестував Горман.

— Ну, як ти не хочеш нам мняса зготувати, то ми з тебе самого мняса наробимо,— погрозився Бігейн.— Так чи так комусь тра' вмирати, то чом не тобі?

Джонні Шіген заголосив.