Соня слабо скрикнула, підбігла, обняла його і так і завмерла в цих обіймах. Він помер у неї на руках.
— Добився свого! — крикнула Катерина Іванівна, побачивши чоловіків труп, — ну, що тепер робити! За які гроші поховаю його! А чим он їх, їх чим завтра нагодую?
Раскольников підійшов до Катерини Іванівни.
— Катерино Іванівно, — почав він, — минулого тижня ваш покійний чоловік розповів мені про все своє життя і всі обставини... Будьте певні, що він говорив про вас із захопленою повагою. З того вечора, коли я дізнався, як він усім вам був відданий і як особливо вас, Катерино Іванівно, поважав і любив, незважаючи на свою згубну слабість, з того вечора ми й стали друзями... Дозвольте ж мені тепер... сприяти... відданню останньої шани моєму покійному другові. Ось тут... двадцять карбованців, здається, — і якщо це може стати вам у пригоді, то... я... одним словом, я зайду, — я обов'язково зайду... я, може, ще завтра зайду... Прощайте!
І він швидко вийшов з кімнати, настійливо протискуючись через натовп на сходи, але в натовпі раптом зштовхнувся з Никодимом Хомичем, який дізнався про нещастя і побажав розпорядитись особисто. Від часу сцени в конторі вони не зустрічались, але Никодим Хомич враз пізнав його.
— А, це ви? — спитав він.
— Помер, — відповів Раскольников.— Був лікар, був священик, усе в порядку. Не турбуйте надто сердешну жінку, вона й так сухотна. Підбадьорте її, якщо чим можете... Ви ж добра людина, я знаю... — додав він з усмішкою, дивлячись йому просто в очі.
— А як же ви одначе кров'ю замочилися, — зауважив Никодим Хомич, розглядівши при світлі ліхтаря кілька свіжих плям на жилеті Раскольникова.
— Справді, замочився... я весь у крові! — проказав з якимсь особливим виглядом Раскольников, потім усміхнувся, кивнув головою і пішов униз сходами.
Він ішов повільно, не поспішаючи, був у гарячці і не усвідомлював цього, охоплений якимсь новим, неосяжним почуттям раптом пізнаного повного і радісного життя. Можливо, це почуття скидалось на почуття засудженого до страти, якому зненацька й несподівано оголошують помилування. На половині сходів догнав його священик, що повертався додому; Раскольников мовчки пропустив його вперед, обмінявшись з ним мовчазним поклоном. Але, вже проходячи останні сходинки, він почув раптом квапливі кроки за собою. Хтось наздоганяв його. Це була Поленька; вона бігла за ним і кликала його: "Слухайте-но! Слухайте!"
Він обернувся до неї. Дівчинка пробігла останній проліт і спинилася коло нього, на сходинку вище. Тьмяне світло проходило з двору. Раскольников побачив її худеньке, але миле личко, що весело, по-дитячому, дивилося на нього, всміхалось йому. Вона прибігла з дорученням, яке, видно, їй самій дуже подобалось.
— Слухайте, як вас звуть?., а ще: де ви живете? — спитала вона квапливо, задиханим голосом.
Він поклав їй обидві руки на плечі і з якимсь щастям дивився на неї. Йому так приємно було на неї дивитись, — він сам не знав чому.
— А хто вас прислав?
— А мене прислала сестриця Соня, — відповіла дівчинка, ще веселіше усміхаючись.
— Я так і знав, що вас прислала сестриця Соня.
— Мене й матуся теж прислала. Коли сестриця Соня стала посилати, матуся теж підійшла і сказала: "Швидше біжи, Поленько!"
— Любите ви сестрицю Соню?
— Я її більше від усіх люблю! — з якоюсь особливою твердістю проказала Поленька, і усмішка її раптом стала якоюсь серйозною.
— А мене любити будете?
Замість відповіді він побачив, як наближається до його обличчя личко дівчинки, з пухкенькими губами, що наївно протягнулися поцілувати його. Раптом тоненькі, як сірники, руки її охопили його міцно-міцно, голова схилилася до його плеча, і дівчинка тихо заплакала, пригортаючись обличчям до нього все дужче й дужче.
— Татуся шкода! — промовила вона через хвилину, підводячи своє заплакане личко і витираючи руками сльози, — все такі тепер нещастя пішли, — додала вона несподівано, з тим особливо солідним виглядом, якого старанно набирають діти, коли хочуть раптом говорити, як "дорослі".
— А татусь вас любив?
— Він Лідочку більше від усіх нас любив, — вела вона далі дуже серйозно і не усміхаючись, вже зовсім так, як говорять дорослі, — тому любив, що вона маленька і тому ще, що хвора, і їй завжди гостинця приносив, а нас він читати вчив, а мене граматики і закону Божого, — додала вона з гідністю, — а матуся нічого не говорила, а тільки ми знали, що вона це любить, і татусь знав, а матуся мене хоче по-французькому вчити, бо мені вже час набувати освіту.
— А молитись ви вмієте?
— Аякже, вміємо! Давно вже; я уже велика, то молюся тихенько, а Коля з Лідочкою разом з матусею вголос; спершу "Богородицю " прочитають, а потім ще одну молитву: "Боже, прости й благослови сестрицю Соню", а далі ще: "Боже, прости й благослови нашого другого татуся", бо наш старший татусь уже помер, а цей же нам другий, і ми й за того теж молимось.
— Поленько, мене звуть Родіон; помоліться коли-небудь і за мене: "і раба Родіона" — більш нічого.
— Все своє дальше життя молитимусь за вас, — гаряче мовила дівчинка і раптом знову засміялась, кинулася до нього і міцно знову обняла його.
Раскольников сказав їй, хто він, дав адресу і обіцяв завтра ж обов'язково зайти. Дівчинка пішла у цілковитому захопленні від нього. Була одинадцята година, коли він вийшов на вулицю. Через п'ять хвилин він стояв на мосту, на тому самому місці, з якого недавно кинулася жінка.
"Досить! — проказав він рішуче й урочисто, — геть міражі, геть напускні страхи, геть примари!.. Є життя! Хіба я зараз не жив? Не вмерло ще моє життя разом зі старою бабою! Царство їй небесне і — годі, матінко, час спочити! Царство розуму і світла тепер і... і волі, і сили... і побачимо тепер! Позмагаємось тепер! — додав він визивно, немовби звертаючись до якоїсь темної сили і викликаючи її. — А я ж он уже погоджувався жити на аршині простору!
...Слабкий я дуже зараз, але... здається, вся хвороба минула. Я й знав, що мине, коли виходив з дому. До речі: будинок Починкова, це за два кроки... Обов'язково тепер до Разуміхіна, хоч би це й не за два кроки... хай виграє заклад!.. Хай і він потішиться, — нічого, хай!.. Сила, сила потрібна: без сили нічого не візьмеш; а силу ж треба добувати силою ж, саме оцього вони і не знають", — додав він гордо і самовпевнено і, насилу переступаючи ногами, пішов з мосту. З кожною миттю гордість і самовпевненість у ньому зростали, і в кожну наступну хвилину він ставав уже не тою людиною, якою був у попередню. Що ж одначе сталося такого особливого і так перевернуло його? Та він і сам не знав; йому, як людині, що хапається за соломинку, раптом здалося, що і йому "можна жити, що є ще життя, що не вмерло його життя разом зі старою бабою". Може, він занадто поспішив з висновком, але про це він не думав.
"А раба Родіона попросив усе-таки пом'янути, — зринуло раптом у його думці, — ну та це... про всякий випадок!" — додав він, і тут же сам засміявся зі своєї хлоп'ячої вихватки. Він був у чудовому настрої.
Він легко відшукав Разуміхіна; в будинку Починкова нового жильця вже знали, і двірник зараз же показав йому, куди йти. Вже з половини сходів можна було почути шум і жвавий гомін чималого товариства. Двері на сходи були відчинені навстіж; чути було вигуки й сперечання. Кімната Разуміхіна була досить велика, людей же зійшлося не менш як п'ятнадцять. Раскольников спинився в прихожій. Тут, за перегородкою, дві хазяйські служниці поралися коло двох великих самоварів, коло пляшок, тарілок і блюд з пирогом і закусками, принесених з хазяйської кухні. Раскольников послав за Разуміхіним. Той прибіг зраділий. З першого погляду помітно було, що він дуже багато випив, і хоч Разуміхін майже ніколи не міг напитися доп'яну, але цього разу щось було помітно.
— Слухай, — кваплячись заговорив Раскольников, — я прийшов тільки сказати, що ти виграв заклад і що справді ніхто не знає, що з ним може трапитись. Зайти ж я не можу: я такий слабкий, що зараз упаду. І тому здрастуй і прощай! А завтра до мене приходь...
— Знаєш що, проведу я тебе додому! Вже коли ти сам говориш, що слабкий, то...
— А гості? Хто цей кучерявий, що оце зараз сюди заглянув?
— Цей? А чорти його знають! Дядьків знайомий, мабуть, а може, і сам прийшов... Я з ними лишу дядька; це наймиліша у світі людина; шкода, що ти не можеш тепер познайомитись. А втім, хай їх усіх чорт візьме! Їм тепер не до мене, та й мені треба освіжитись, бо ти, брат, до речі прийшов; ще дві хвилини, і я б там побився, їй-богу! Верзуть таку нісенітницю... Ти уявити собі не можеш, до якої міри може забрехатися, нарешті, людина! А втім, як не уявити? Хіба ми самі не брешемо? Та й хай брешуть: зате потім не брехатимуть... Посидь хвилинку, я приведу Зосимова.
Зосимов з якоюсь навіть жадністю накинувся на Раскольникова; помітно було, що той його якось особливо цікавить; скоро обличчя його проясніло.
— Негайно спати, — вирішив він, оглянувши в міру можливості пацієнта, — а на ніч прийняти б одну штучку. Приймете? Я ще вранці заготовив... порошочок один.
— Хоч два,— відповів Раскольников.
Порошок був тут-таки прийнятий.
— Це дуже добре, що ти сам його поведеш, — зауважив Зосимов Разуміхіну, — що завтра буде, побачимо, а сьогодні навіть дуже непогано: значна зміна після недавнього. Вік живи, вік учись...
— Знаєш, що мені зараз Зосимов шепнув, коли ми виходили, — бовкнув Разуміхін, як тільки вони вийшли на вулицю. — Я, брат, тобі все прямо скажу, бо вони дурні. Зосимов звелів мені балакати з тобою дорогою і тебе примусити балакати і потім йому розповісти, бо у нього ідея... що ти... божевільний або близький до того. Уяви ти це собі! По-перше, ти втроє розумніший за нього, по-друге, коли ти несповна розуму, то тобі наплювати на те, що в нього така нісенітниця в голові, а по-третє, цей кусок м'яса, і за спеціальністю своєю — хірург, схибнувся тепер на душевних хворобах, а відносно тебе до остаточного повороту в його думках спричинилася сьогоднішня розмова твоя із Замєтовим.
— Замєтов усе тобі розповів?
— Усе, і дуже добре зробив. Я тепер усю підноготну зрозумів, і Замєтов зрозумів... Ну та, одним словом, Родю... річ у тому... Я тепер п'яний трошки... Та це нічого... річ у тому, що ця думка...