Вони відчинені до восьмої, і, коли смеркає, в них умикають освітлення. Нема за що, красно дякую.
Накульгуючи, він вийшов з-за стойки й підступив до Шрелли, якому бой уже відчинив двері.
— Пане Шрелло,— сказав він,— я зроблю все, щоб довідатися, де можна знайти пана Фемеля. За цей час я вже дещо дізнався в кав'ярні "Кронер": о сьомій годині там відбудеться родинне свято на честь старого Фемеля, отже ви його там напевне зустрінете.
— Дякую,— мовив Шрелла,— щиро дякую.
Він знав, що чайові тут недоречні. Усміхнувшись старому, він вийшов на вулицю, і двері, тихо гойднувшись, знов стали у свої оббиті повстю гнізда.
8
Автострада на всю широчінь була перегороджена великими грубими щитами. Міст, колись прокладений тут через річку, був зруйнований, висаджений у повітря при самому березі. З пілонів звисали іржаві уривки розсотаних тросів, триметрові щити повідомляли про те, що за ними причаїлася СМЕРТЬ. Для тих, на кого ці слова не діяли, застереження було ще й намальоване: схрещені кістки і вдесятеро збільшений для постраху череп, чорні як смола, на яскраво-білому тлі.
На цьому мертвому відтинку дороги старанні початківці з автошколи училися перемикати зчеплення, звикали до швидкої їзди, мордували коробку передач, повертаючи назад ліворуч і праворуч, уперед ліворуч і праворуч. Насипом, що пролягав між майданчиком для гри в гольф і дачними городами, гуляли ошатно вбрані чоловіки й жінки зі святковим виразом на обличчі, як завжди суботнього вечора, намагалися підійти до самої платс}юрми, що залишилась від мосту, до погрозливих щитів, за якими ховалися скромні бараки, ніби глузуючи зі смерті. За написом СМЕРТЬ здіймався синій димок із грубок, на яких нічні сторожі підігрівали їжу в казанках, підсмажували хліб і від яких запалювали скрученим у трубочку папірцем свої люльки. Пишні сходи, що вели з набережної на міст, уціліли, тепер на них теплими вечорами сідали відпочити ті, що гуляли по насипу. Звідти, з двадцятиметрової висоти, вони могли спостерігати за відбудовою. Водолази в жовтих костюмах поринали в глибину, спрямовуючи гаки кранів на залізні та бетонні уламки мосту, крани витягали свою здобич, з якої стікала вода, й вантажили на баржі. На високих риштуваннях і на хистких містках, у колисках, підвішених угорі до пілонів, робітники, розсипаючи синюваті іскри, розрізали зварювальними апаратами рештки металевих конструкцій, повикривлювані заклепки, відтинали уривки сталевих тросів. Бики з бічними опорами стояли серед річки, ніби велетенська брама, що замикала гектар блакитної порожнечі, гули сирени, даючи сигнали: "Фарватер відкритий", "Фарватер закритий". Червоне світло, зелене світло. Баржі з вугіллям і деревом пливли одні вгору, другі вниз.
Зелена вода, веселий рух, похилі береги, зарослі лозами, строкаті судна, синюваті спалахи зварювальних апаратів. Гравці в гольф, жилаві чоловіки й жилаві жінки з поважними обличчями, тримаючи ключки на плечах, обходили рівно скошеним моріжком слідом за м'ячами свої вісімнадцять ямок. На городах палили квасолиння, горохвиння і старі стовпці з огорож, дим підіймався вгору, обертаючись у гарні хмарки, схожі на ельфів у стилі модерн, потім вони заокруглювалися в стилі барокко, і з них утворювались химерні фігури, ясно-сірі на тлі синього надвечірнього неба, а ще вище їх підхоплював вітер, шматував на клапті й гнав до обрію. Діти, що гасали на самокатах недбало вимощеними доріжками, падали, розбивали собі лікті й коліна і показували садна переляканим матерям, вимагаючи в них за те обіцянки купити лимонад або морозиво. Пари закоханих, тримаючись попід руки, простували в лози, де вже давно не лишилося сліду повені: стебел очерету, корків, пляшок і коробочок з-під крему на взуття. Матроси сходили хисткими містками на берег, за ними йшли їхні жінки з кошиками в руках, упевнені в собі. На вичищених до блиску баржах вечірній вітер метляв розвішену на мотузках білизну: зелені штани, червоні кофти й білі простирала, що здавалися ще білішими на тлі просмолених густою смолою дощок, які блищали, мов японський лак. З води раз по раз виринали підняті краном уламки мосту, покриті мулом і водоростями. А за всім тим сіріли стрункі обриси собору Святого Северина. У кав'ярні "Бельв'ю" стомлена офіціантка оголосила:
— Тістечка з кремом скінчилися.
Вона витерла піт з брезклого обличчя й пошукала в торбі дрібних грошей.
— Є ще тільки пісочне печиво... Ні, морозиво також скінчилося.
Йозеф простяг долоню по здачу, сховав монети в кишеню штанів, а папірець у кишеню сорочки, тоді обернувся до Маріанни, провів розчепіреними пальцями по її темних косах, виловлюючи з них трісочки з очерету, і струсив пісок з її зеленого светра.
— Ти так радісно чекав на сьогоднішнє свято,— сказала вона.— Що сталося?
— Нічого не сталося,— відповів він.
— Але щось змінилося, я відчуваю!
— Так.
— Ти не хочеш мені сказати, що саме?
— Потім,— відповів він,— може, через кілька років, а може, й швидко. Я сам не знаю.
— Це стосується нас обох?
— Ні.
— Напевне ні?
— Напевне.
— Самого тебе?
— Так.
— Отже, все-таки нас обох. Йозеф усміхнувся.
— Звичайно, оскільки я маю якийсь стосунок до тебе.
— Щось погане?
— Так.
— Воно пов'язане з твоєю працею?
— Так. Дай мені свій гребінець, але не крути головою. Дрібний пісок пальцями не вичешиш.
Вона витягла гребінець з торбинки й подала йому через плече. На мить він стиснув їй руку.
— Я ж бачила, як ти вечорами, коли робітники розходились, оглядав купи нової цегли, обмацував її, торкався до неї,— і бачила, що вчора ти цього не робив. Я ж знаю твої руки. І сьогодні ти так рано поїхав із будівництва.
— Я мав забрати подарунок для дідуся.
— Ти поїхав із будівництва не через подарунок. Де ти був?
— У місті,— відповів він.— Рамця для знімка ще не була готова, мені довелося почекати. Ти ж знаєш той знімок, де мати тримає мене за руку, Рут на руках, а дідусь стоїть за нами? Я дав його збільшити і знаю, що дідусь буде радий.
А потім я пішов на Модестгасе й дочекався, поки батько вийшов з контори — високий, рівний. Я пішов за ним до готелю і простояв на вулиці півгодини, але він так і не вийшов. А зайти і спитати, де він, я не схотів, мені треба було тільки побачити його, і я його побачив: елегантний добродій у розповні сил.
Йозеф відпустив Маріанну, сховав гребінця в кишеню штанів, поклав руки їй на плечі і сказав:
— Будь ласка, не обертайся, так легше розмовляти.
— Легше брехати,— мовила вона.
— Може,— погодився він,— чи, краще сказати, промовчувати.
Повз її вухо йому було видно балюстраду літньої тераси кав'ярні, а за нею середину річки, і він позаздрив робітникові, що висів у колисці на пілоні, майже за шістдесят метрів від води, виписуючи зварювальним апаратом у повітрі сині блискавки. Гули сирени, унизу за кав'ярнею ходив уздовж схилу продавець морозива й вигукував: "Морозиво, морозиво!" — потім замовкав і накладав морозива між крихкі вафлі. А за всім тим сіріли обриси собору Святого Северина.
— Мабуть, сталося щось дуже погане,— сказала Марі-анна.
— Так, досить погане... а може, й ні, ще важко визначити.
— Щось узагалі чи в тебе особисто? — спитала вона.
— У мене особисто,— відповів він.— Принаймні сьогодні вдень я повідомив Клубрінгерові, що відмовляюся від праці. Не обертайся, а то я більше не скажу жодного слова.
Він підняв руки з її плечей, міцно стиснув їй голову і обернув у напрямку мосту.
— А що скаже на це твій дідусь? Він так пишався тобою, кожне добре слово Клубрінгера про тебе було для нього як бальзам. І взагалі абатство для нього дороге. Хоч сьогодні не кажи йому нічого.
— Йому скажуть про все ще до того, як ми побачимося з ним. Ти знаєш, що він із батьком поїхав до абатства, випити кави перед сьогоднішнім святом.
— Знаю,— мовила вона.
— Мені шкода дідуся, ти ж знаєш, що я люблю його, він напевне сьогодні після обіду про все довідався, коли вертався від бабусі. Та однаково я не можу більше дивитися на цеглу й не можу чути запаху розчину. Принаймні поки що.
— Поки що?
— Так.
— А що скаже твій батько?
— О,— швидко мовив він,— його це засмутить лише з огляду на дідуся, сам він ніколи не цікавився архітектурою як творчістю, для нього важливі тільки 4юрмули. Стій, не обертайся.
— Отже, це стосується твого батька, я так і відчувала. Я не дочекаюся, коли нарешті побачу його. По телес]юну я вже розмовляла з ним кілька разів і думаю, що він мені сподобається.
— Він тобі сподобається. І ти побачиш його щонайпізніше сьогодні ввечері.
— Мені також треба йти з тобою на день народження?
— Неодмінно. Ти навіть не уявляєш собі, як зрадіє дідусь,— і він же тебе офіційно запросив.
Маріанна спробувала звільнити голову з його рук, але він засміявся і знов утримав її.
— Не обертайся, так набагато легше розмовляти.
— І брехати.
— Промовчувати,— заперечив він.
— Ти любиш свого батька?
— Так. Особливо після того, як я довідався, який він іще молодий.
— Ти хіба не знав, скільки йому років?
— Не знав. Мені завжди здавалося, що йому десь п'ятде-сят-п'ятдесят п'ять. Смішно, але я ніколи не цікавився, скільки йому докладно років, і аж злякався, коли позавчора отримав свою метрику й побачив, що батькові всього сорок три. Молодий, правда ж?
— Правда,— відповіла вона.— Тобі ось уже двадцять два.
— Так, і до двох років я був не Фемель, а Шрелла. Дивне прізвище, еге ж?
— Ти за це сердитий на нього?
— Я на нього не сердитий.
— То що ж він таке зробив, що ти раптом перехотів будувати?
— Я не розумію, що ти маєш на думці.
— Ну добре... Але чому він жодного разу не відвідав тебе в абатстві?
— Мабуть, будівництво його зовсім не цікавить. І, може, він у дитинстві надто часто їздив до абатства, розумієш? Прогулянки в неділю з батьками... Дорослі навідуються туди, куди їздили малими, тільки для того, щоб ще раз посумувати, згадуючи минуле.
— Л ти теж їздив у неділю на прогулянки з батьками?
— Рідко, здебільшого я гуляв з матір'ю, бабусею і дідусем, але як батько отримував відпустку, то теж гуляв з нами.
— І ви їздили до абатства?
— їздили й туди.
— Ну, то я не розумію, чому вій жодного разу не відвідав тебе.
— Він просто не любить будов. А може, він трохи дивакуватий: часом, коли я несподівано приходжу додому, то застаю його в кімнаті за письмовим столом, він сидить і мережить формулами береги о^ютокопій креслень — у нього їх ціла колекція.