Розумні дурні вміють казати краще.
Якраз найменшого, найтихішого, найлегшого – шурхоту ящірки, вітерцю, подиху, миті – досить для найбільшого щастя. Тихше!
Що сталося зі мною? Слухай! Може, час полетів геть? Може, я падаю? Може, я впав – цить! – у криницю вічності?
Що діється зі мною! Тихше! Невже мене вжалило – леле! – в серце? В самісіньке серце! О розбийся, розбийся, серце, після такого щастя, після такого жала!
Як! Хіба не саме в цю мить довершився світ? Заокруглився і дозрів? Куди він котиться круглим перснем? Невже я біжу за ним? Цить!
Тихше... (Тут Заратустра потягнувся й відчув, що спить).
– Вставай, сплюху, – сказав він собі. – Як можна спати опівдні! Гаразд, вставайте, старі ноги! Пора вже і навіть давно пора, перед вами ще добрий шмат дороги.
Тепер ви виспались – і довго ж ви спали? Половину вічності! Гаразд! Вставай, моє старе серце! Скільки часу, щоб прокинутися, потрібно тобі після такого сну?
Але тут Заратустра знову заснув, і його душа побурчала, поогиналася і знову вляглася:
– Відчепися від мене! Тихше! Хіба світ саме тепер не довершився? О, золота кругла куля!..
– Вставай, злодюжко, ледащице! – сказав їй Заратустра. – Як? Ти ще й досі потягуєшся, позіхаєш, зітхаєш, падаєш у глибокі криниці?
Хто ж ти, душе моя? (І тут він злякався, бо з неба на обличчя йому впав сонячний промінь).
О небо наді мною, – зітхаючи, сказав він і сів, – ти придивляєшся до мене? Дослухаєшся до моєї дивної душі?
Коли вже ти вип'єш цю краплю роси, що впала на все земне, – коли ти вип'єш мою дивну душу?
Коли, кринице вічності, радісна, жахлива опівденна безодне! Коли знову втягнеш у себе мою душу?
Так казав Заратустра й піднявся з ложа під деревом, наче після чужого похмілля; глянув і побачив, що сонце стояло ще просто над головою. Цілком певно можна було гадати, що того разу Заратустра спав недовго.
ПРИВІТАННЯ
Вже пізно пополудні, після довгих марних пошуків та блукань, Заратустра знову повернувся в печеру. Коли він зупинився перед нею не далі як за двадцять кроків, то сталося таке, чого він найменше сподівався: він знову почув страшний крик про порятунок. І дивно! Цього разу крик лунав з його власної печери. Крик був довгий, лункий, незвичний, і Заратустра добре розрізняв у ньому багато голосів: це тільки звіддалік могло здатися, що крик той лунає з одних уст.
Тоді Заратустра метнувся до печери, і – леле! – що за видовище постало перед ним після такого шумовища! Там сиділи вкупі всі ті, кого йому трапилося зустріти вдень: король з правої і король з лівої руки, старий штукар, папа, жебрак з власної волі, тінь, сумлінний духом, похмурий віщун та осел. А найбридкіша людина нап'яла на себе корону й підперезалася двома багряними поясами, – вона, як і всі бридкі, любила гарно вдягатися. Посередині цього сумного товариства стояв Заратустрин орел, скуйовджений і стривожений, бо йому доводилося відповідати на чимало такого, на що його гордість не мала відповіді; а мудра змія висіла в нього на шиї.
Все це дуже здивувало Заратустру, відтак він з поблажливою цікавістю розглянув кожного гостя зокрема, читаючи, що в них у душі, і знову дивуючись. Тим часом присутні підвелися з місць і шанобливо чекали, поки Заратустра заговорить. Заратустра ж почав так:
– О безпорадні! О дивні люди! Отже, це ви благали порятунку? Тепер я вже знаю, де шукати того, кого я марно шукав сьогодні, – вищу людину:
ця вища людина сидить у моїй власній печері! Чому ж я дивуюся! Хіба не сам я привабив її сюди медовими офірами й підступними принадами свого щастя?
Однак здається мені, ви, що благали порятунку, не пасуєте одне одному, – сидячи тут разом, ви породжуєте в кожному серці тільки неприязнь. Спершу повинен прийти той,–
той, хто знову навчить вас сміятися, той добрий, веселий заводіяка, танцюрист, вітрогон і паливода, якийсь старий дурень, – як ви на це?
Та вибачте мені, безпорадні, що я звертаюся до вас з такими нікчемними словами, воістину, не гідними таких гостей! Ви ж не здогадуєтеся, що надихає моє серце,–
це, даруйте мені, ви самі й ваш вигляд! Бо вигляд безпорадного будь-кому додає мужності. Будь-хто вважає себе досить сильним, щоб розрадити безпорадного.
Мене ж цією силою, мов добрим дарунком, наділили ви, мої високі гості! Який же ваш дарунок доречний! Гаразд, не гнівайтеся, що і я запропоную вам дарунок.
Тут моє царство й мої володіння, – а все моє цього вечора й цієї ночі має належати вам. Вам слугуватимуть мій орел та змія, а моя печера стане місцем вашого відпочинку!
Біля мого вогнища ніхто не повинен впадати у відчай, в своїх мисливських угіддях я кожного захищаю від його диких звірів. І передусім я пропоную вам – певність!
А потім – свого мізинця. А коли вже матимете його, тоді беріть усю руку і, що вдієш, на додачу серце! Ласкаво прошу, вітаю вас, дорогі гості!
Так казав Заратустра й сміявся з любові і злості. Після привітання гості вдруге вклонилися й шанобливо мовчали, а король з правої руки від імені всіх відповів:
– По тому, як ти, Заратустро, запропонував нам руку і привітав нас, ми впізнаємо в тобі Заратустру. Ти принизився перед нами, майже образив нашу повагу до тебе,–
та хто б зміг, як ти, принизитись із такою гідністю? Вже тільки це напоумлює нас, приносить втіху нашим очам і серцям. Вже тільки щоб подивитися на це, ми б охоче здолали ще вищі гори. Прийшли ми, власне, як спраглі видовищ, бо хотіли побачити, що просвітлює засмучений погляд.
І ось ми вже не благаємо порятунку. Наші душі й серця вже відкриті й зачаровані, ще трохи – і наша мужність набереться завзяття.
Ніщо на світі, о Заратустро, не зростає з такою радістю, як високе, міцне жадання: це найкраща в світі рослина. Одне таке дерево прикрашає ввесь краєвид.
О Заратустро, той, хто росте, як ти, немов пінія: високий, мовчазний, твердий, самотній, міцний, гнучкий і владний,–
зрештою, такий, що могутнім зеленим гіллям утверджує своє владарювання, суворо запитує вітри, негоди й усе, споконвіку притаманне висотам;
І ще суворіше – всевладний і всепереможний – відповідає; о, хто б не здолав високі гори, щоб тільки глянути на те дерево?
Під твоїм, о Заратустро, деревом знаходить собі втіху засмучений і недолугий, побачивши тебе, занепокоєний набувається певності, його серце зцілюється.
Воістину, тепер до твоєї гори й дерева спрямовано чимало поглядів, усі прагнуть пізнати тебе, і чимало людей уже запитує: хто такий Заратустра?
А ті, кому ти краплинами вливав у вуха мед своєї пісні, всі зачаєні, самітники й усамітнені вдвох воднораз заговорили до свого серця:
"Чи живий іще Заратустра? Жити більше не варт, нам усе байдуже, все марне, якщо з нами не буде Заратустри!"
"Чому не приходить той, хто так давно возвістив про себе? – запитує чимало людей. – Може, його поглинула самотність? Або ж ми самі повинні прийти до нього?"
А тепер таке, що сама самотність порохнявіє та завалюється, немов могила, яка провалюється і не може приховати своїх мерців. Усюди видно воскреслих.
Довкруг твоєї, Заратустро, гори тепер здіймаються дедалі вищі хвилі. І хоч яка висока твоя висота, чимало хвиль таки достане до тебе, – твоєму човнові недовго лежати на сухому.
І те, що ми, безпорадні, тепер прийшли до тебе в твою печеру й позбулися розпачу, – тільки свідчення і знамення, що в дорозі до тебе ще кращі;
бо в дорозі до тебе сам він, останній послідок Бога серед людей, тобто всі люди з великою тугою, великою огидою, великою досадою;
всі, хто не хоче жити, якщо знову не навчиться надіятись, якщо тільки не перейме від тебе, о Заратустро, великої надії!
Так сказав король з правої руки й схопив Заратустру за руку, щоб поцілувати, однак той ухилився від тієї шаноби й злякано, мовчки й несподівано відступив, немов полетівши в далеку далеч. Та за мить він знову був серед гостей, дивився на них ясним, допитливим поглядом і казав:
– Гості мої, о вищі люди, хочу поговорити з вами по-німецьки й чітко. Тут, у цих горах я чекав не вас.
("По-німецьки й чітко?" Збави Господь! – сказав тут убік король з лівої руки. – Видно, що цей східний мудрець не знає милих німців!
Таж він має на увазі "по-німецьки й грубо" – ну що ж! Як на сьогодні, це не найгірший смак!")
– Нехай усі ви воістину вищі люди, – вів далі Заратустра, – та для мене ви не досить високі й сильні.
Для мене, тобто для невблаганного, що мовчить у мені, та не завжди мовчатиме. Якщо ви й належите мені, то все ж не так, як моя права рука.
Бо хто, як ось ви, стоїть на хворих і хирлявих ногах, той, свідомо чи несвідомо, передусім хоче, щоб його щадили.
та я ніколи не щадив ні своїх рук, ні ніг, не щадив і своїх воїнів: тож яка може бути з вас користь у моїй війні?
З вами я занапастив би будь-яку перемогу. А чимало з вас полягло б, тільки-но почувши гучний грім моїх барабанів.
До того ж, як на мене, вам бракує краси й родовитості. Для свого вчення я потребую чисті й гладкі свічада, а на вашій поверхні спотворюється навіть моє власне зображення.
На ваші плечі налягає чималий тягар, купа спогадів, не один злий карлик скорчивсь у закутках ваших душ. Адже видно, що вас породила потолоч.
Та якби ви навіть були шляхетної вдачі й високі духом, однак усередині вас зоставалося б чимало кривого і потворного. І немає на світі коваля, котрий зміг би вас випростати і виправити.
Ви тільки міст: нехай через вас переходять вищі! Ви сходинки, тож не гнівайтеся на того, хто по вас підіймається на свою висоту!
Мабуть, із вашого сімені колись і для мене виросте правдивий син і досконалий спадкоємець – та до цього ще далеко. А самі ви – не ті, кому належить мій спадок та ім'я.
Не вас я чекаю тут у горах, не з вами я востаннє зійду вниз. Ви прийшли до мене, немов давши знак, що вищі вже в дорозі до мене,–
але не ті з великою тугою, великою огидою, великою досадою, не ті, кого ви назвали послідком Бога.
Ні! Ні! Тричі ні! Тут у горах я чекаю інших, ширших душею і міцніших тілом: повинні прийти усміхнені леви!
Шановні мої гості, о дивні люди, – невже ви ще нічого не чули про моїх дітей? І що вони в дорозі до мене?
Розповідайте ж мені про мої сади, про мої блаженні острови, про мій новий прекрасний рід, – чому ви не говорите про них?
Нехай дарунком вашої любові буде розповідь про моїх дітей.