Обидві приймальні дерматолога — одна для пацієнтів жіночої статі — були заставлені вазонами, кімнатними липами й пальмами. У тій, де Адріан раз і другий очікував, поки його приймуть, на столі були розкладені медичні журнали та книжки для розваги, наприклад, ілюстрована "Історія звичаїв".
Доктор Цимбаліст був невеличкий чоловічок у рогових окулярах, з овальною лисиною, що тяглася поміж рудавим чубом від чола до потилиці, і коротенькими щетинистими вусиками під самими ніздрями, які тоді були в моді серед верхів суспільства і яким згодом судилося стати атрибутом певної всесвітньо-історичної маски143. Мові його властива була фамільярність, схильність до грубуватих жартів і заяложених дотепів. Наприклад, він міг назвати себе не дерматологом, а "дурмантологом" або, питаючись: "Чого хочете?" — не вимовити першої літери, і виходило, що пацієнт бажав чогось неможливого: "Oгo хочете!" Проте не видно було, щоб самого його ті жарти дуже тішили. Одна щока в нього разом із кутиком рота сіпалася вгору, око тоді підморгувало, і на обличчі з'являвся неприємний, кислий, невдоволений усім вираз, немов лікаря щось бентежило і прикро вражало. Таким його змалював Адріан, і таким він мені запам'ятався.
Сталося ж ось що. Адріан двічі ходив на процедури до нового лікаря й пішов утретє. Підіймаючись сходами, між другим і третім поверхом він зустрів того, кого мав намір відвідати: лікар ішов йому назустріч між двома кремезними чоловіками у зсунутих на потилицю високих капелюхах. Очі в доктора Цимбаліста були опущені, наче він дивився під ноги, щоб не спіткнутися. Його зап'ясток був зв'язаний браслетом і ланцюжком із зап'ястком одного з супутників. Підвівши погляд і впізнавши свого пацієнта, він кивнув йому головою і сказав:
— Іншим разом!
На цьому слові щока його смикнулася, і на обличчі з'явився кислий вираз. Адріанові довелося прихилитися спиною до стіни, щоб пропустити лікаря та його проводарів. Він спантеличено провів їх очима й за мить подався вниз слідом за ними. Перед будинком вони сіли в карету, що чекала на них, і швидко поїхали.
Так скінчилося Адріанове лікування в доктора Цимбаліста, що продовжувало курс, початий у доктора Еразмі. Мушу додати, що причини цієї другої невдачі так само мало цікавили його, як і дивні обставини, за яких йому не пощастило першого разу. Він не дошукувався, чому Цимбаліста забрали саме тієї години, на яку була призначена його, Адріанова, зустріч із ним. Проте, ніби злякавшись, він не поновив лікування і вже ні до кого не звертався. Тим більше, що локальне захворювання швидко минуло й без подальших процедур і ніяких вторинних симптомів не було, — це я твердо кажу і стоятиму на цьому, хоч би які сумніви висловлювали фахівці. Одного разу в Адріана, у помешканні Венделя Кречмара, якому він саме показував свої музичні спроби, раптом запаморочилось у голові, і йому довелося лягти. Запаморочення перейшло у дводенну мігрень, яка відрізнялася від таких самих колишніх нападів хіба тим, що була сильніша. Коли я, повернувшись до цивільного життя, приїхав до Лейпціга, то не помітив у своєму приятелеві ніяких змін.
XX
Чи все-таки помітив? Хоч він за той рік, що ми не бачилися, й не зробився іншою людиною, зате став іще більше самим собою, і цього було досить, щоб справити на мене враження, — адже за цей рік я трохи відвик від нього. Я вже розповідав, як холодно ми попрощалися в Галле. Наша зустріч, на яку я чекав з величезною радістю, виявилася не теплішою за прощання, що мене розвеселило й засмутило водночас, і я змушений був спантеличено проковтнути всі слова і притлумити всі почуття, які переповнювали мою душу. Я й не сподівався, що він зустріне мене на вокзалі, тому не повідомив йому, коли саме приїду. Я просто пішов до нього додому, навіть не пошукавши спершу собі помешкання. Господиня доповіла про мене, і я зайшов до кімнати, весело вигукнувши:
— Адріане!
Він сидів коло письмового столу — старомодного секретеру з висувною стільницею і шафкою збоку — й писав ноти.
— О, ти вже є,— сказав він, не підводячи очей від нот. — Зараз ми поговоримо. — І знов заглибився у свою працю.
Я сам мав вирішувати, стояти мені чи сісти. Я не хочу, щоб читач зрозумів хибно його поведінку. Це був доказ наших близьких, випробуваних часом братніх стосунків, на які не міг вплинути рік розлуки. Наче ми тільки вчора попрощалися. І все-таки зустріч трохи розчарувала й остудила мене, але одночасно й розвеселила, як веселить усе незвичайне. Я давно вже сидів у одному з тих оббитих килимовою тканиною крісел без билець, що стояли обіч столу, коли він закрутив ручку й підвівся з місця, навіть не подивившись на мене як слід.
— Ти приїхав саме вчасно, — сказав він і сів по другий бік столу. — Квартет Шафгоша сьогодні ввечері грає опус сто тридцять другий. Підеш зі мною, звичайно?
Я зрозумів, що він каже про пізній твір Бетховена, струнний квартет ля-мінор.
— Оскільки я вже тут, то піду, — відповів я. — Приємно буде після тривалої перерви знов послухати лідійський пасаж144, "Вдячну молитву одужаного".
— "На кожний учті келих п'ю. На світ дивлюсь крізь сльози!"145 — проказав Адріан.
І він почав говорити про церковні тональності і про "природну" Птолемеєву музичну систему146, шість різних ладів якої зведені темперованим, тобто фальшивим наголосом до двох, мажору й мінору, і про модуляційну перевагу правильної тональності над темперованою. Цю останню він назвав компромісом для домашнього вжитку, таким самим, як і темперований клавір — тимчасове перемир'я, яке не триває ще й ста п'ятдесяти років і яке має чималі досягнення, о так, досить великі, але не думаймо, що вони перейдуть у вічність. Він висловив своє велике задоволення тим, що саме астроном і математик Клавдій Птолемей, який походив із Верхнього Єгипту, а жив у Олександрії, склав найкращу з усіх відомих гаму, природну або правильну. Це ще раз свідчить, сказав він, про спорідненість астрономії і музики, доведену ще гармонійною космологією Піфагора. Час від часу він знов повертався до квартету і його третьої частини, незвичної, наче місячний краєвид, неймовірно важкої для виконання.
— Власне, кожен четвертий має бути таким віртуозом, як Паганіні, й до того ж знати не тільки свою партію, а й решту три, а то нічого не вийде, — сказав він. — Хвалити Бога, на музикантів Шафгоша можна покластися. Тепер таке можуть заграти, але це вже межа виконавчих можливостей, а в його часи цього взагалі не вміли. Мене тут найдужче тішить безжальна байдужість великого митця до земної техніки. "Яке мені діло до вашої проклятої скрипки!" — сказав він у відповідь на чиїсь нарікання.
Ми засміялися — і дивне було тільки те, що ми взагалі не привіталися.
До речі,— сказав він, — там є ще й четверта частина, незрівнянний фінал з короткою прелюдією у ритмі маршу гордим речитативом першої скрипки, що якнайкраще підводить слухача до теми. Прикро тільки — чи, може, якраз добре, що в музиці, принаймні в цій музиці, є речі, до яких у всій скарбниці мови не підбереш, хоч би як хотів, справді відповідного епітету чи бодай комбінації епітетів. Я останніми днями хтозна-скільки мордувався над цим, і все дарма. Немає адекватного означення духу, змісту, жестикуляції цієї теми. Бо в ній багато жестикуляції. Трагічно смілива? Вперта, виразна, натхненно велична? Все не те. А "чудова", звичайно, буде просто банальною капітуляцією. Врешті-решт доводиться зупинитись на діловій назві "Allegro appassionato", і це ще не найгірше.
Я погодився з ним, але зауважив:
— Може, нам ще сяйне щось увечері.
— Тобі треба швидше побачитися з Кречмаром, — спало йому на думку. — Де ти мешкаєш?
Я сказав йому, що сьогодні зупинюся десь у готелі а завтра пошукаю собі якесь порядне житло.
— Розумію, чому ти не доручив мені підшукати для тебе помешкання, — сказав він. — Цього нікому не можна довірити. — І додав: — Я вже розповів про твій приїзд у кав'ярні "Централь". Треба буде ввести тебе в тамтешнє товариство.
Говорячи про "товариство", Адріан мав на увазі гурт молодих інтелектуалів, з яким він познайомився через Кречмара. Я був певний: він ставився до них десь так, як до вінфрідців у Галле, і справді, досить мені було висловити своє задоволення тим, що він так швидко заприятелював із людьми його кола в Лейпцігу, як Адріан заперечив:
— Ну, щоб так уже й заприятелював… Хіба зі Збройносеном, поетом і перекладачем, — додав він. — Але в нього дивна вдача: з якогось самолюбства, але не з пихи, він завжди відмовляється, тільки-но помітить, що від нього чогось хочуть, думають звернутися до нього по допомогу, що він комусь потрібен. Людина з дуже сильним, а може, й трохи хворобливим почуттям незалежності. Але симпатична й цікава. І дуже в нього скрутно з грошима, насилу перебивається.
Що Адріан хотів від Збройносена, який, бувши перекладачем, мав близький стосунок до англійської мови і взагалі палко шанував усе англійське, з'ясувалося з подальших розмов того ж таки вечора. Я довідався, що Адріан шукав сюжету для опери і вже тоді, за багато років до того, як він по-справжньому взявся до цього завдання, зупинився на "Love's Labour's Lost" [60]. Він хотів, щоб Збройносен, який розумівся й на музиці, аранжирував йому текст, але той, бувши завантажений своєю працею, а ще, може, й тому, що Адріан тим часом навряд чи зміг би заплатити йому за це, вперто відмовлявся. Згодом я зробив своєму приятелеві цю послугу, і мені приємно згадати першу, попередню розмову про це, що відбулася між нами того ж таки вечора. Я зрозумів, що його дедалі дужче опановує прагнення злити музику зі словом, домогтися якнайчіткішої артикуляції вокальних партій: він тепер випробовував себе майже в самому лише компонуванні пісень на коротші й довші тексти, навіть на уривки з епічних творів, беручи матеріал з однієї середземноморської антології, яка в досить вдалих німецьких перекладах охоплювала провансальську та католонську лірику дванадцятого й тринадцятого сторіч, італійську поезію, вершинні прозріння "Divina Commedia" [61], а також іспанські й португальські вірші. Тогочасна музична мода й вік адепта майже неминуче призводили до того, що подекуди в його творах був відчутний вплив Густава Малера. Але вже тоді незвично, суворо й наполегливо в них пробивалося те звучання, та манера, той погляд, та мінлива мелодія, за якими тепер упізнають творця гротескних видив "Апокаліпсиса".
Найчіткіше цей стиль виявився в низці пісень на тексти з "Purgatorio" [62] й "Paradiso" [63], вибрані з тонким відчуттям їхньої спорідненості з музикою: скажімо, в п'єсі, яка мене особливо захопила і яку й Кречмар назвав дуже гарною, де поет, дивлячись, як у промінні Венери виписують свої кола менші світила — душі блаженних, — ті швидше, а ті повільніше, бо "по-різному споглядають Бога", порівнює їх з іскрами, розрізнюваними в полум'ї, з голосами, розрізнюваними в співі, "коли один сплітається із другим".