Ось, приміром, у них тут сьогодні були стрілецькі змагання, чи стрільба по мішені, як я б сказав, але хіба вона хоча б чимось нагадує нашу стрільбу по плавучій цілі? Там ми бортовим залпом з усіх гармат хіба ж так шарахкаємо ядрами по мішені, що плаває не під носом, а за добрих півмилі від корабля; бараболя ж, коли б її занесло якимось вітром на борт,— явище, звісно, майже неможливе,— плавала б у корабельного кока в казані. Воно, може, й почесна служба в піхоті, Мейбл, але досвідчене око відразу помічає до біса всіляких дурниць і иедоречностей у цих фортах. А щодо цієї сажавки, яку невідомо чому тут величають озером, то моя думка про неї тобі вже відома, і я не буду ще раз її повторювати. Не личить і справжньому морякові гудити все на світі, але хай мене грім поб'є, коли в цьому Онтаріо, як його тут називають, набагато більше води, ніж у корабельній бочці. Ось послухай, Мейбл, якщо хочеш знати різницю між океаном та озером, я тобі поясню це наочно. Отаку тишу на воді, коли нема вітру, можна назвати штилем, хоча, правду кажучи, я сумніваюся, щоб тут могли бути справжні штилі, як у нас в океані.
— Але ж, дядечку, кругом тихо, як у вусі! Хіба ж може бути ще тихіше, адже в лісі навіть жоден листочок не ворухнеться!..
— Листочок! Листочок! До чого тут листя, Мейбл? Де ти бачила в океані — листя? Якщо хочеш переконатися, справжній це штиль чи ні,— перевір на свічці: коли полум'я зовсім не зворухнеться — отоді-таки вітру нема. От побувала б ти в тих широтах, де повітря таке застійне, що його важко навіть вдихнути, отоді б мала поняття про справжній штиль. Там людям просто не вистачає повітря. А глянь ось на це озеро. Вода в ньому і не колихнеться, як молоко в мисці чи вода в бочці, доки з неї чопа не витягли. В океані ж вода ніколи не стоїть нерухомо, хай би там був і хтозна-який штиль.
— Та невже, дядечку! Навіть і в штиль?
— Що значить — "невже", дочко! Кажу ж, що ні. Океан дихає, мов живий, і його лоно, як пишуть поети, завжди здіймається, хоч повітря ньому навряд чи більше, ніж у пляшці з водою. Ніхто ще зроду не бачив океан таким тихим, як це озеро: він то здійметься, то осяде, так, наче має легені.
— Та й озеро теж не завмирає повністю; он дивіться, як біля берега брижиться вода і часом чути, як гупає прибій у прибережні скелі.
— Що то — задрипана поезія! Так можна й бульбашки у воді назвати брижами, а плюскіт води, коли миють палубу,— прибоєм. Онтаріо буде так проти Атлантичного океану, як індіянська пірога проти лінійного корабля! Але це зовсім не принижує Джаспера,— аж ніяк ні, він хлопець непоганий, а якби йому ще знань, він був би справжньою людиною.
1 Рифовий вузол (мор.) — вузол на кінці снасті, який не зав'язується, а майстерно сплітається з окремих сталок.
— Невже ви Джаспера вважаєте —невігласом, дядечку? — запитала, зніяковівши, Мейбл і відвернулася,' ніби щоб поправити коси, а насправді, щоб сховати від дядька обличчя.— А я вважаю, що Джаспер — Прісна Вода знає більше, ніж будь-хто з ровесників його стану. Правда, він мало читав, бо де тут, на краю світа, дістанеш тих книжок, але він, як на свої роки,— принаймні так мені здається,— досить тямовитий.
— Він невіглас, невіглас, як і всі вони тут, на цій калюжі. Ну, він ще зуміє зав'язати прямий вузол, навіть ,затяжний зашморг — це правда, але вже як дійде справа до рифового 1 чи брамшкотового, то в цьому він тямить не більше, ніж ти у підійманні якоря. А втім, Мейбл, ми з тобою багато чим зобов'язані обом їм — і Джасперові, й Слідопитові, і я оце думаю, як би їм найкраще віддячити, тому що невдячні люди, по-моєму,— то свині. Щоправда, подейкують, ніби невдячність — королівська вада, але я б сказав — скорше свинська; то щоб і в нас з тобою так не вийшло: посадили суддею, а він — свиня свинею.
— Ваша правда," дядечкуі Треба зробити все, що мога, і показати, як ми вдячні цим хоробрим чоловікам, за їхні великі послуги.
— В тебе таке ж добре серце, як і в твоєї покійної матінки, і це робить честь родині Кепів. Признатися, я надумав, який узяти курс, щоб усім догодити, і я запропоную його, коли ми повернемося з оцієї прогуляночки по озеру до Тисячі Островів і коли я зберуся вже рушати додому/
— Дядечку, дорогенький, та це ж так ласкаво і справедливо з вашого боку! А не можна часом і мені довідатися, що ви надумали?
— Від тебе, Мейбл, я не бачу жодної потреби приховувати цю таємницю, але щоб ти ні слова твоєму батькові, бо в сержанта свої химери, і він ще може, чого доброго, нашкодити нам. Коли поміркувати, то "ні Джасперо-ві, ні Слідопитові тут ніколи чогось путнього не добитися, отож я надумав забрати їх обох з собою до океану і влаштувати у флот. Джаспер там за два тижні вже стане на морські ноги, а за рік далекого рейсу буде з— нього й справжня людина. Ну, Слідопитові треба, мабуть, більше часу, та й то навряд, щоб з нього взагалі коли вийшов справжній моряк, але його можна було б десь улаштувати, скажімо, дозорцем: адже зір у нього непе-ревершений.
— І ви гадаєте, дядечку,'що хоч один з них погодиться на це? — запитала, посміхаючись, Мейбл.
— Невже вони й справді такі бевзні, що не скористаються з нагоди піти вгору? Та он Джасперові дай тільки дорогу, і він помре щонайменше капітаном брига.
— А чи буде він щасливіший від того, дядечку? Яка різниця — командуватиме він кораблем з прямим чи з косим вітрилом?
— Тю, Магнітику! Що ти тямиш на кораблях! Ти навіть не розумієш, що мелеш. Полиш це мені, і я уладнаю все як.слід. А ось і сам Слідопит! Зараз я натякну йому, який приємний сюрприз готую для нього. Ніщо так не підбадьорює людину, як сподіване підвищення,— сказав Кеп, кивнувши небозі, й замовкнув, бо Слідопит був уже зовсім близько.
Мисливець підійшов до них якийсь не як завжди відкритий і привітний, а трохи ніби збентежений, так, наче він не знав, як його приймуть.
— Дядько з небогою в родинному колі, а тут і стороннього несе,— промовив він, підходячи до них.
— Ви для нас зовсім не сторонній, добродію Слідопите,— заперечив йому Кеп,— і нікому ми так не раді, як вам, бо саме про вас розмова. А коли друзі говорять про свого приятеля в його відсутності, то неважко здогадатися, як вони про нього відгукуються.
— Я не цікавлюся чужими сёкретамй^зов-сім не цікавлюся. У кожної людини є вороги, є вони і в мене, 'одначе ні вас, добродію Кепе;
ні вас, чарівна Мейбл, я не відношу до них. А от про мінгів цього не скажу, хоч і в них нема достатніх підстав ненавидіти мене.
і Зарити томагавка (тобто бойову сокиру) означає в мовах американських індіян досягти замирення.
— Яв цьому більш ніж переконаний, добродію, і просто вражений вашою чесністю та щирістю. Проте у вас є можливість позбутися неприязні навіть цих клятих мінгів, і якщо ви захочете скористатися з цієї нагоди, ніхто з більшою готовністю, ніж я, не підкаже вам, як це зробити.
— Що й казати, я волію не мати ворогів, Солона Водо,— відказав Слідопит, непомітно для себе переказавши Кепове прізвисько, яким уже охрестили його індіяни у форту та поза його межами,— я волію не мати ворогів і готовий хоч зараз зарити томагавка 1 з індіяна-ми і французами. Але, як ви знаєте, не до снаги таким слабким істотам, як. ми з вами, викинути з серця почуття ненависті.
— А ви, друже Слідопите, киньте всім об землю, негайно знімайтеся з якоря, повернувшися з цього короткочасного плавання, та ходімо, чоловіче, зі мною до узбережжя океану, і там, я можу гарантувати, більше не почуєте бойових індіянських кличів і будете в повній безпеці від їхніх куль.
— А що мені там робити на солоній воді? Чи, може, пошлете мене полювати по ваших містах, аби никати по слідах городян, що ходять на ринок та з ринку? Що я там — влаштовуватиму засідку на курей і собак, чи що? Як бачу, не приятель ви мені, добродію Кепе, раз хочете відірвати мене від затінку лісів і завезти кудись, щоб я млів там на міських майданах.
— Що ви, що ви, Слідопите! Я й гадки не мав завезти і десь покинути вас у місті. Я вирішив узяти вас на море: адже тільки там людина може дихнути на повні груди. Спитайте Мейбл, і вона потвердить, що саме це й було моїм наміром ще до того, як я оце сказав вам.
— А як Мейбл гадає: чи піде мені на користь така відміна в житті? Вона-бо знає, що в кожного своє покликання і що так само марно претендувати на якісь інші, як і протистояти тим, що йдуть від провидіння. Я мисливець^ розвідник і провідник, Солона Водо, і я не з тих, котрі можуть легко піти проти волі небес і стати ким завгодно. Як по-вашому, Мейбл, маю я слушність чи ні?-Чи, може, й ви, як і більшість жіноцтва, за те, щоб людина зраджувала своєму покликанню?
— Ні, я не хотіла б, щоб ви хоч у будь-чому змінилися, Слідопите,— відповіла Мейбл з щиросердою відвертістю, що до глибини душі схвилювала мисливця.— І хоч як би там дядечко мій захоплювався морем, хоч які б там гаразди він вам обіцяв, я все-таки не бажала б, щоб найкращий і найшляхетніший з усіх лісових мисливців став хай навіть самим адміралом. Зоставайтеся ліпше тим, ким
ви є, відважний друже, і тоді вам нічого боятися гніву божого.
— Чуєте, Солона Водо? Ви чуєте, що каже сержантова донька? А вона така чесна, така щиросерда й прекрасна душа, що каже лише те, що думає. А доки вона задоволена мною* таким, як я є, я нізащо не піду проти волі провидіння, аби тільки стати кимось іншим. Тут декому з нашої залоги може здатися, ніби без моїх послуг можна обійтися, та коли будемо на Тисячі Островів, там навряд чи обійдеться без пригоди, яка доведе, що влучна стрільба з рушниці — божий дар.
— То й ви, Слідопите, пливете з нами? — запитала Мейбл і так щиро й привітно усміхнулася до мисливця, що він ладен був піти за нею хоч на край світу.— Як'добре, що серед наших захисників будете й ви, Слідопите! Тепер мені нічого не страшно, хоч я й буду єдиною жінкою на борту, коли не рахувати ще одну солдатку.
— Вас захистив би сержант, Мейбл, можете .бути певні, вас захистив би й сержант, навіть якби ви не були йому рідною донькою. Та вас ніхто не покине в біді. А вашому дядькові, певне, особливо кортить побути в експедиції під вітрилами: адже він матиме змогу глянути на справжнє суходільне море.
— Велике цабе ваше суходільне море, Слідопите! Я від нього нічого особливого не чекаю.