А що чути, судде, про попіл? Вигідно ще поташ робити? Я собі думаю: поки за океаном воюватимуть, ціни на поташ не впадуть.
— Ти правильно міркуєш, Кербі, — мовив Мармедюк. — Доки Старий Світ роздиратимуть війни, доти Америка житиме в добробуті.
— Значить, лихо не без добра, судде. Звісно, країна заможніє, і мені невтямки, чого ви так непокоїтеся за долю тих дерев, ніби вони ваші рідні діти? А я от дивитися на той незайманий ліс не можу, так і кортить узяти в руки сокиру. Переселенці із старих країн кажуть, нібито тамтешні багатії бережуть старі дуби й в'язи, — а кожний з них міг би дати барило поташу! — і залишають їх біля своїх домів просто задля втіхи. А на мою гадку, країна, покрита пущею, не придатна для житла. Пеньки — то інша річ, вони не застують сонця, а ще з них виходять чудові загорожі — свиня ще пролізе, а корова — нізащо.
— В різних країнах на це дивляться по-різному, — сказав Мармедюк, — але я хочу зберегти ліс не для краси, а тому, що він надзвичайно корисний. Ми знищуємо ліс безрозсудно, ніби за рік він знов виросте. Але надходить час, коли закон візьме під охорону не лише ліси, а й дичину, що в них водиться.
Утішившись цією думкою, Мармедюк сів на коня, і вершники рушили далі. А лісоруб, лишившись на самоті з диким лісом, знов заходився коло своєї роботи. Елізабет обернулася, коли вони досягли протилежного схилу, й подумала, що вогні під казанами, навіс із березової кори, велетенська постать лісоруба, який старанно розмішує сироп, переходячи від казана до казана, — все це на тлі могутніх дерев нагадує про те, як жила людина на зорі цивілізації. Романтичності сцени не псував навіть грубий голос Кербі, який затяг нову пісню, навряд чи доладнішу за попередню. Елізабет могла розчути тільки перші куплети:
Весь день з самісінького ранку
Я пораю свою ділянку,
З волами разом до останку
Корчую геть грубезні пні.
Працюємо ми дружно, вправно,
Тоді відпочиваєм славно,
І ллються, ллються безугавно
У затінку дерев пісні.
Егей, закінчена робота!
Оріть чи гору, чи болото, —
Це, хлопці, ваша вже турбота,
Це зовсім байдуже мені…
РОЗДІЛ XXI
Летий, мій коню, як ніколи
Ти не летів у чистім полі.
Вальтер Скотт, "Діва озера"
Дороги Отсего за тієї пори — окрім головних торгових шляхів — мало чим різнилися від звичайних лісових стежин. Височезні дерева, що росли обабіч такої дороги, дозволяли сонцеві заглянути сюди хіба що в полудень; товстий, у кілька дюймів шар перегною, що вкривав землю, і сирий грунт, волога з якого випаровувалась повільно, були подорожньому не дуже надійною опорою. А нерівна місцевість, величезні корені, що виступали над землею, та пеньки робили дорогу не тільки важкою, але й небезпечною. А втім, труднощі ті могли злякати кого завгодно, тільки не місцевих жителів, — вони цілком покладалися на своїх коней, що насилу долали численні перешкоди. В багатьох місцях шлях можна було визначити лише по зарубках на деревах та по низеньких, майже непомітних пеньках, з-під яких на всі боки футів на двадцять розповзалося коріння.
Саме на одну з таких доріг вивів своїх супутників невтомний шериф. З кленового гаю вони спустилися стежиною і проїхали по хисткому дерев'яному мосту, де між дошками, покладеними на слизькі круглі колоди, зяяли широчезні щілини. Кінь Річарда, обнюхуючи дошки, обережно, наче людина, переступав через дірки, але чистокровній кобилі Елізабет така боязка хода була не до вподоби. Вона зробила кілька кроків, а тоді, підкоряючись волі й нагаю своєї відважної господині, з легкістю білки перескочила через найнебезпечнішу провалину.
— Помалу, помалу, дитя моє, — вигукнув Мармедюк, пробираючись так само статечно, як і Річард. — У цім краю небезпечно гарцювати — нашими дорогами слід їздити дуже обережно. Показуй свою вправність у верховій їзді на рівнинах Нью-Джерсі, але в горах Отсего ти цю забаву на час відклади.
— Значить, мені нема чого сідати на коня, — відповіла дочка. — Бо якщо я чекатиму, поки тут прокладуть добрі дороги, то й постарію.
— Не кажи так, дитя моє, — відказав батько. — Коли ти ризикуватимеш, як ото зараз, то навряд чи доживеш до старості, а твоєму батькові доведеться оплакувати свою любу Елізабет. Аби ти бачила цю місцевість такою, якою бачив її я, і була свідком змін, що відбулися тут, відколи сюди прийшли люди, то приборкала б трохи своє нетерпіння і свою конячку.
— Пригадую, ти розповідав, як опинився тут, але спогади про те надто непевні, вони злилися з туманними образами дитячих мрій. Мабуть, край цей був у тисячу разів похмуріший і дикіший, ніж тепер. Розкажи, любий тату, як ти наважився приїхати сюди і що ти тоді почував?
Едвардс, зачувши ці слова, під'їхав ближче й пильно подивився на суддю, ніби намагаючись прочитати його думки.
— Ти була зовсім маленька, доню, коли я залишив вас із мамою і приїхав у ці незалюднені гори. Але тобі, мабуть, не зрозуміти тих таємних причин, що спонукують людину йти на всякі жертви заради жаданої мети. Мої мотиви були не дріб'язкові, а зусилля — не марні. І нехай я знав голод, холод і нещастя, коли з іншими боровся за цей край, але страждав я, принаймні, недарма.
— Голод? — повторила Елізабет. — А я думала, що це край достатку! То ви й справді голодували?
— Так, дитя моє, — відповів суддя. — Хто тепер бачить тут повсюди достаток, той навряд чи повірить, що ще п'ять років тому мешканці краю, аби сяк-так підтримати життя своїх голодних сімей, змушені були живитися лісовими плодами й полювати диких звірів, хоч мисливці з них були тоді нікудишні.
— Еге ж! — вигукнув Річард, випадково почувши кінець фрази між двома куплетами гучної лісорубової пісні. — Тоді був голод, кузино Бесс. Я став худий, мов ласиця, і був блідий, наче після нападу пропасниці. А мосьє Лекуа зморщився, як плюсклий гарбуз, — і мені здається, мосьє, що ви й досі зовсім не очуняли. Та найгірше доводилося Бенджамінові. Наш Бен Помпа лаявся і божився, що так не голодав навіть тоді, коли сидів на половинній пайці на кораблі, а він одразу починає лаятись, як тільки його хоч трохи поморити голодом. Я хотів уже чкурнути в Пенсільванію, але, хай йому чорт, Дюку, ми ж діти двох сестер, і я залишився, — як помирати, то разом.
— Я не забув твоєї добрості, — відповів Мармедюк, — і добре пам'ятаю, що ми родичі.
— Але, тату, — здивовано запитала Елізабет, — чого ж ви голодували? А чудові родючі долини Могоку — хіба не можна було там закупити всі потрібні харчі?
— Того року був недорід; ціни на хліб у Європі страшенно підскочили, й перекупники прибрали зерно до своїх рук. Емігранти, рухаючися зі Сходу на Захід, проходили через долину Могоку й знищували, мов сарана, все, що можна було з'їсти. На рівнинах людям велося не краще. Вони самі бідували, але ділилися тим, без чого могли обійтися, і не пригноблювали бідних. Слівце "спекулянт" їм було невідоме. Не раз мені доводилося бачити, як чоловік, зігнувшись під вагою лантуха з борошном, ніс його з млинів Могоку своїм голодним дітям у гори. Не забудь, Бесс, усе це коїлося на самому початку заселення краю. У нас не було ні млинів, ні зерна, ні доріг, ні порубів — нічого, крім голодних ротів, яких ставало дедалі більше, бо навіть у ті тяжкі часи потік емігрантів не меншав, а, навпаки, збільшувався.
— І що ти зробив, щоб допомогти нещасним? — спитала Елізабет, мимохіть перейнявшись хвилюванням батька. — Хай навіть сам ти не страждав, але ж на тобі лежала велика відповідальність за інших.
— Так, Елізабет, — відповів суддя і на хвилину замовк, немов перебираючи у пам'яті минулі події. — У ті жахливі часи щодня сотні людей благально дивилися на мене, сподіваючись хліба. Страждання рідних, безнадійність становища паралізували волю й енергію переселенців; голод гнав їх у ліси на пошуки харчу, але поверталися вони додому ні з чим і падали на постіль у відчаї, знаючи, що їх чекає безсонна ніч. Бездіяльність означала смерть, отож я закупив партію зерна в Пенсільванії, його повантажили у човни в Олбані й переправили вгору по Могоку, а звідти привезли кіньми й роздали поселенцям. Потім зробили неводи й почали ловити рибу в озерах і річках. І тут нам допомогло те, що можна назвати чудом: величезні табуни оселедців піднялися на п'ятсот миль бурхливою Саскуеханною, і наше озеро кишіло рибою. Ми її виловили й роздали людям разом із сіллю, і це поклало край нашому бідуванню.
— Авжеж! — вигукнув Річард. — Тож я і розподіляв рибу й сіль! Коли бідолахи прийшли по свої пайки, Бенджамінові — а він тоді був моїм помічником — довелося відгородити мене від них мотузками: люди тоді харчувалися лише диким часником і так ним пропахли, що я збивався з рахунку. Ти була тоді ще дитиною, Бесс, і нічого про це не знала, бо ми намагалися зробити все, щоб уберегти тебе й твою матір від страждань. Того року і я зазнав збитків — були з'їдені всі мої свині й індички.
— Так, Бесс, — мовив суддя трохи веселішим тоном, не звертаючи уваги на Річардові слова, — той, хто тільки чув про освоєння краю, навіть не уявляє собі, яких страждань і виснажливої праці це коштувало. Коли навіть тепер цей край здається тобі невпорядкованим і диким, то можеш собі уявити, яким побачив його я, вперше прийшовши на ці горби. Я залишив товаришів у Вишневій долині, а сам оленячою стежкою проїхав верхи на вершину гори, яку з тої пори називаю Горою Видива, бо те, що я побачив звідти, здалося мені маною. Вершина була гола, майже всю рослинність на ній знищила лісова пожежа, отже добре було видно навколишню місцевість. Листя з дерер уже облетіло. Я виліз на високий бук, сів на гілляку й майже годину просидів там, роздивляючись безмовні дикі нетрі. В безмежному лісі не видно було жодної галявини, тільки озеро блищало, наче дзеркало. На воді плавала сила-силенна перелітних птахів; я помітив ведмедицю з ведмежатами, що йшла на водопій; лід час подорожі мені зустрічалися олені, але ніде не траплялося слідів людини — ні найубогішої хижі, ні сякої-такої дороги чи порубу — нічого, крім гір, за ними знов гори і внизу долина, поросла незайманим лісом. Деякі дерева ще стояли в убранні жовтого листя. Навіть Саскуеханни не було видно — така непролазна пуща була навкруги.
— І ти був сам? — схвильовано запитала Елізабет. — І ніч пробув на самоті?
— Не зовсім так, дитя моє.