Йому видавалось, що лісовики можуть порозуміватися в якийсь таємничий спосіб, для нього незбагненний. Замість хапливої і велемовної розповіді, в якій білий юнак спробував би переповісти, ще й перебільшивши, свої пригоди на рівнині, молодий могіканин, видимо, задовольнився тим, що його вчинки самі за себе промовляли. Та, правду мовивши, й нагоди похизуватись індіянинові не випадало. Якби не запитання Гейвордове, жодного слова не було б сказано на цю тему.
— Що сталося з нашим ворогом, Анкесе? — спитав Данкен. — Ми чули постріл твоєї рушниці і сподіваємось, він був не даремний.
Молодий ватаг відгорнув полу своєї мисливської куртки і спокійно показав на жмут волосся — знак перемоги. Чингачгук узяв скальп у руки і яку хвильку уважно розглядав його. По цьому кинув з виразом зневаги на суворому своєму обличчі й мовив:
— Онейда.
— Онейда! — підхопив розвідник, що був уже втратив цікавість до всієї пригоди, впавши в задуму, як і його приятелі-індіяни. Але тепер він підступив ближче й пильно приглянувся до кривавого символу. — Ну й ну! Якщо ці онейди йдуть нашим слідом, вони скоро оточать нас з усіх боків! Але й то ж бо: білий не добере різниці між клаптем шкіри того чи того індіянина, а отже сагамор твердить, що цей скальп із черепа мінга. Ба навіть якого саме плем'я цей бідаха, і то каже так легко, наче скальп — це сторінка книжки, а кожна волосинка на нім — літера. Тож яке право мають білі похвалятися своїм знанням, коли й наймудріший з-посеред них не годен прочитати мови, зрозумілої дикунові?! А що ти скажеш, парубче? Якого плем'я цей негідник?
Анкес підніс очі, глянув у лице розвідникові і відповів лагідним своїм голосом:
— Онейда.
— Таки, онейда! Коли індіянин щось каже, то це здебільша правда. А коли його слова підтвердить ще й другий індіянин, то це вже свята правда!
— Бідолаха взяв нас за французів, — сказав Гейворд, — інакше він би не зазіхав на життя друга.
— Аякже, ото він могіканина, в його бойовому розмалюванні, сплутав з гуроном! Це так, якби ви сплутали білі уніформи Монкалмових гренадерів з червоними куртками англійських вояків! — відказав розвідник. — Ні, змія та знала, що робить. Ніякої тут помилки немає, бо делавари й мінги ненавидять одні одних незалежно від того, по якім боці вони у війні білих. Тим-то, якби цей гемон став мені на дорозі, я б, і хвильки не гаючи, випалив би в нього з "оленебоя", дарма що онейда служать англійському королеві, також і моєму владареві.
— Це було б порушення договору і негідний для вас самих вчинок.
— Коли довго спілкуєшся з яким людом, — вів своєї Соколине Око, — і люд той щирий, а сам ти чесний, то неминуче ви заприязнитеся. Воно, правда, білі своїми підступами допровадили індіян до такої мішанки, що важко й зрозуміти, хто з ким ворогує, а хто в друзях. Гурони й онейди, які розмовляють чи не однаковою мовою, полюють на скальпи одні одних, а між делаварів стався розбрат. Менша їх частина й досі на березі своєї річки, коло великих вічових вогнищ, і б'ється на тому самому боці, що й мінги; більша ж частина оселилася в Канаді, з уродженої ворожості до макуасів. Отож і дійшло до безладу та непорозуміння у війні. Але вдача індіянська не змінюється з кожним поворотом політики, і сподіватись любові між могіканином та мінгом можна не більше, як між людиною та змією.
— Це прикро чути.
— Щодо мене, то я люблю справедливість, тим і не скажу, що ненавиджу мінгів. Але тільки через ніч той зайда онейдів не запізнався з "оленебоєм".
По цій мові наш чесний і несхильний лісовик, визнавши свої міркування за досить переконливі для кінця розмови, — хоч би співрозмовник і іншої був думки, — відвернувся від вогнища. Гейворд же, непризвичаєний до лісової війни, коли щохвилі можна сподіватися підступного нападу, почувався не дуже безпечно і зійшов на вал. Зовсім не те було з розвідником та індіянами. Їхнє чуття, виплекане понад усяку міру тривалим досвідом, не тільки вчасно перестерігало їх перед небезпекою, але й дозволяло її належно оцінити. Жоден з них трьох не мав тепер сумніву в цілковитій безпеці — це було знати з того, як вони готувалися до наради про подальші дії.
Данкен, із свого боку, досить знав індіянські звичаї, щоб збагнути, чому підсилено багаття і чому вояки, не виключаючи й Соколиного Ока, так поважно та врочисто посідали коло вогню. Примостившись сам за виступом валу, звідки він міг і вогнище бачити, і пильнувати за можливою небезпекою ззовні, Гейворд погамував свою нетерплячку і став чекати наслідків наради.
По короткій і промовистій паузі Чингачгук запалив люльку з дерев'яним цибухом, що її було майстерно вирізьблено з місцевого м'якого каменю. Кілька разів затягшись запахущим димом, він передав люльку розвідникові. В такий спосіб люлька обійшла круг тричі, і все це в цілковитій мовчанці. Потім сагамор, як найстарший віком, у небагатьох розважених словах виклав план дії. Розвідник щось одказав, не погодившись із ним, і тоді індіянин заходився побивати співрозмовникові докази. Увесь цей час Анкес сидів мовчки, шанобливо слухаючи мову старших, аж поки Соколине Око Задля ґречності не запитався і його думки. З поводження мовців Гейворд зрозумів, що батько й син обстоюють один погляд, а білий доводить щось інше. Суперечка поволі жвавішала, стало ясно, що вже й амбіції роз-мовців долучаються до неї.
А проте стриманості та чемності в цього дружнього змагання могли б повчитися і найповажніші християнські зібрання, не виключаючи й тих, де сходяться статечні священики. Слів Анкеса слухано з такою самою глибокою увагою, як і зауважень його куди досвідченішого батька, ніхто не спішився з відповіддю, не зваживши перше в мовчанці доказів свого попередника.
Мову могікан супроводили такі виразисті й природні жести, що Гейвордові легко було вловити перебіг їхньої думки. Щодо розвідника, то збагнути його було важче, бо він, спонукуваний гордістю білого, прибрав незвично холодної постави, характерної для кожного англо-американця, доки він не збуджений. Індіяни помахами рук часто вказували на лісову стежку, тож ясно було, що вони обстоюють дорогу суходолом, тоді як кількаразові жести розвідника в бік Горікену посвідчували, що він за перехід озером.
Соколине Око, як видавалося, вже втрачав грунт під ногами і малося дійти до ухвали, суперечної з його думкою, коли нараз він жваво схопився на рівні ноги і запалився тубільним красномовством. Піднісши руку, він став описувати нею півкола, — щоденний рух сонця по небу, — стільки разів, скільки потрібно днів, щоб добитись їм до мети. Тоді зобразив тяжку й виснажливу дорогу через скелі та річки. Жестами, занадто промовистими, щоб їх не зрозуміти, він указав на вік та кволість заснулого тепер полковника Манро. Данкен завважив, що й за нього мовилося, коли розвідник простяг уперед долоню й назвав Щедру Руку — прізвисько це дали майорові за його добрість індіяни союзних племен — і оцінив його сили не вельми високо. Потім Соколине Око змалював легкий і плавкий біг човна, що становив разючий контраст до нерівної ходи змученої і ослабленої людини. Під кінець розвідник показав на скальп онейди, виразно наполягаючи, що треба рушати незагайно, не лишаючи по собі сліду.
Могікани слухали його з непослабною увагою, і почуття промовцеві відбивались у них на обличчях. Переконливість доказів Соколиного Ока поволі зробила своє, і останні його слова супроводилися вигуками схвалення. Сказати коротко, індіяни пристали на розвідникову думку. Анкес та його батько так охоче й щиро визнали неслушність своєї власної гадки, що якби вони обоє були представники великого й цивілізованого суспільства, то цією згідливістю своєю назавжди втратили б репутацію здібних політиків.
Скоро дійшли певної ухвали, як геть про всю суперечку, за винятком наслідку її, було забуто. Соколине Око навіть не розглянувся круг себе, щоб побачити в очах слухачів по хвалу своїй перемозі, а спокійнісінько простягся довгим тілом біля напівпригаслого багаття і заплющив очі.
Полишені тепер у певному розумінні самі на себе, могікани, що так багато часу віддавали чужим клопотам, скористалися з нагоди, щоб подумати й про себе. Забувши про поважний і суворий тон індіянського ватага, Чингачгук заговорив до свого сина ніжно й чуло. Анкес аж засвітився з радощів, і не встиг ще розвідник хропінням засвідчити свій сон, як у поведінці індіян зайшла цілковита зміна.
Тому, хто ніколи не чув їхньої мови, годі й передати її мелодійність; і в сміху, і в кожному слові батька з сином вчувалася щира ласка. Діапазон їхніх голосів, надто юнакового, був просто разючий: од найглибшого баса він сягав аж до високих тонів, мало не жіночих. Батькові очі захоплено стежили за невимушеними й пружними рухами сина, і щоразу він усмішкою відповідав на його заметливий, хоч і тихий сміх. Підо впливом цих шляхетних і природних почуттів, суворе обличчя сагаморове злагідніло, й ані сліду жорстокості на ньому не лишилося. Символ смерті на тілі старого скидався вже радше на який маскарадний стрій, аніж на прозвісника невблаганної і неминучої загибелі.
Отак цілу годину вділили вони на вияв своїх найтепліших почуттів. По цьому Чингачгук раптом завинув голову укривалом і простягся на голій землі, даючи цим на знак, що хоче спати. Анкес одразу ж споважнів. Підгорнувши жарини ближче батькові до ніг, юнак і собі поклався.
Впевненість у безпеці від досвідчених лісовиків передалася й Гейвордові, і він скоро пішов за їхнім прикладом. Ще далеко було до півночі, а люди всередині зруйнованого форту поснули, здавалося, таким же міцним сном, як і та сила полеглих, що кістки їх уже починали біліти на рівнині.
РОЗДІЛ XX
Албаніє! Схиляю погляд я
Перед тобою, матір непокірних!
Дж. Байрон, "Чайльд Гарольд"
Зорі ще ряхтіли на небі, коли Соколине Око прийшов будити сплячих. Відкинувши свої плащі, Манро й Гейворд ураз посхоплювались на ноги, тільки-но лісовик гукнув їм стиха, стоячи на порозі їхнього примітивного сховку. Вийшовши з-під укриття, вони побачили, що розвідник чекав на них, а замість вітання лише значливо махнув рукою, наказуючи мовчати.
— Помоліться подумки, — прошепотів він. — Ллє не озивайтесь ані півсловом: білий рідко вміє пристосувати свій голос до лісу, як то ми пересвідчилися на прикладі нашого бідо-лахи-співака.