Ану, говори ти,— звернувся він до Махача.
— Нє наш,— відповів той, скрививши мокрі губи.
— А тепер ти,— наказав лейтенант Льоньці.
— Нє наш,— відповів Льонька і важко зітхнув.
— Не наш,— буркнув руд оголовий Микола. І вони всі до одного не визнали Авдія.
Поведінка гінців, хоч як це дивно, вразила Авдія Ка-лістратова. Те, що всі вони зреклись його лаконічно, коротко, рішуче, образило і принизило його. Авдій відчув, що його кинуло в жар, голова розколювалась.
— Як же так, як же ви можете говорити, що не знаєте мене? — розгублено дивувався він.— Та я ж...
— Ось що, кореспонденте "Нью-Йорк тайме",— глузливо перервав його лейтенант.— Досить слів. "Та я, та я". Ти ось що, ти давай не мороч мені голови. І без тебе вистачає справ. Іди звідси, не плутайся під ногами. І не лізь до цих.
Проти таких, як вони, є закон, і закон нещадний — за виготовлення, розповсюдження наркотиків і торгівлю ними негайне осудження. З такими, як вони, розмова коротка. А ти, друг кореспондент, іди швидше звідси. Іди і не потрапляй більше на очі.
Настало мовчання. Авдій Калістратов переступав з ноги на ногу, але не йшов.
— Ти чув, що тобі сказав товариш лейтенант? — подав голос міліціонер, який увесь час заповнював за столом якісь папери.— Іди, доки не пізно. Скажи спасибі і йди.
— А ключ у вас є від цих дверей? — показав Авдій на замок, який висів на металевих дверях.
— А тобі що? Є, звичайно,— відповів лейтенант, не розуміючи до пуття, куди хилить Авдій.
— Тоді відчиніть,— сказав Авдій.
— Ще чого! Та ти хто такий? — обурився лейтенант.— Та я тобі!
— Ось-ось, я хочу, щоб мене зараз же посадили за грати. Моє місце там! — Обличчя Авдія палало, на нього знову найшов сказ, як тоді у вагоні, коли він викидав на вітер дорогоцінну анашу.— Я вимагаю, щоб мене арештували й судили,— вигукував Авдій,— як і цих нещасних, що заблукали у світі, де стільки протиріч і незліченних бід! Я повинен нести таку ж відповідальність, як і вони. Адже я займався тим же, що й вони. Відчиніть двері і посадіть мене разом з ними! На суді вони підтвердять, що я винен так само, як і вони! Ми покаємося у своїх гріхах, і це буде нашим очищенням...
Тут міліціонер відклав убік папери і підскочив.
— Та він же божевільний, товаришу лейтенант. Подивіться тільки на нього. Відразу видно, що він ненормальний.
— Я при здоровому розумі,— заперечив Авдій.— І я повинен нести рівне з ними покарання! У чому ж моє божевілля?
— Стривай, стривай,— завагався лейтенант. Очевидно, за всю свою нелегку службу в транспортній міліції він ніколи ще не зустрічався з такого роду диким випадком; адже розкажи кому про це — не повірять.
Настала тиша. І раптом хтось схлипнув, потім, захлинаючись сльозами, заридав. Це плакав, відвернувшись до стіни, Льонька. Петруха затуляв йому рот і щось погрозливо шепотів на вухо.
— Ось що, товаришу,— раптом пом'якшавши, сказав Авдієві лейтенант.— Ходімо поговоримо, я тебе вислухаю дуже уважно, тільки в іншому місці. Вийдемо поговоримо. Ходімо, ходімо, послухай мене.
І вони знову вийшли в зал чекання, напхом набитий різними проїжджими людьми. Лейтенант підвів Авдія до вільної лавки, запропонував сісти і сам сів поруч.
— Дуже тебе прошу, товаришу,— несподівано довірчо сказав він,— не заважай нам працювати. А коли що й не так, не ображайся. Дуже вже важка у нас робота. Та ти й сам бачив. Я тебе прошу, їдь, куди тобі треба. Ти вільний. Тільки більше до нас не приходь. Зрозумів, так?
І доки Авдій збирався з думками, прикидаючи, як би пояснити лейтенантові свою поведінку і висловити свої міркування щодо долі затриманих гінців, той встав і, розсовуючи натовп, пішов.
Проїжджі з нічого робити знову почали скоса поглядати на Авдія: дуже вже він вирізнявся навіть серед цього різношерстого натовпу. Побитий, з обличчям у синцях, в подертому одязі, з дошкою під пахвою замість милиці, Авдій викликав у людей і зацікавлення, і презирство одночасно. До того ж його щойно привів сюди міліціонер.
Авдієві ж усе гіршало... Жар посилювався, і голова боліла нестерпно. Події минулого дня, нічна злива, розпухла неслухняна нога і, нарешті, нова несподівана зустріч з гінцями, яким тепер загрожувала страшна кара за їхній злочин,— все це не минуло для нього безслідно. Авдія почало морозити, кинуло спочатку в дрож, потім знову в жар. Він сидів зіщулившись, увібравши голову в плечі, не маючи сили встати з місця. Горе-милиця валялась біля його ніг.
І тоді перед помертвілим поглядом Авдія все попливло як у тумані. Розпливаючись, втрачаючи чіткі обриси, обличчя і постаті людей видовжувалися, зіщулювалися, накладалися одне на одного. Авдія нудило, думки плуталися, йому було важко дихати. Авдій сидів сам не свій у цьому задушливому, паркому багатолюдному залі між випадковими людьми. "Ой, як погано мені,— думав він,— і як все-таки дивно влаштовані люди. Ніхто нікому не потрібен. Яка порожнеча довкола, яка роз'єднаність". Авдій чекав, що такий стан невдовзі минеться, що він знову стане самим собою і тоді спробує чимось допомогти тим, кому загрожувало ув'язнення. Те, що вони тільки вчора викидали його на ходу із поїзда, сподіваючись, що він розіб'ється на смерть, зараз відійшло на другий план. Ці злочинці, мерзотники, тупі вбивці мали б викликати у нього ненависть, бажання помститися, а не співчуття. Але ідеаліст Авдій Калістратов не бажав засвоювати уроки життя, і ніяка логіка тут не допомагала. Підсвідомо він розумів, що поразка добувачів анаші — це і його поразка, поразка альтруїстичної ідеї, яка
несе добро. Йому виявилось не під силу вплинути на добувачів, щоб порятувати їх від страшної долі. І разом з тим він не міг не розуміти, який вразливий він через це своє всепрощення, до яких фатальних наслідків воно може призвести...
І все ж світ не без добрих людей, знайшлися вони і в тому натовпі випадкових людей на вокзалі. Якась старенька жінка, сива, пов'язана хусткою, що сиділа з речами на лавці напроти Авдія, очевидно, зрозуміла, що чоловікові не-здужається і він потребує допомоги.
— Громадянине,— почала було вона і одразу ж чисто по-материнському запитала: — Синку, тобі недобре? Чи не захворів ти, бува?
— Схоже, що захворів, але ви не турбуйтеся,— спробував усміхнутися Авдій.
— Це ж як не турбуватися? Ой батечку, та що це таке, чи ж не впав ти звідкілясь? А жар у тебе сильний,— сказала вона, доторкнувшись до лоба Авдія.— І очі зовсім хворі. Ти ось що, синку, нікуди не йди, а я піду довідаюсь, може, тут лікарі які є або, може, тебе в лікарню яку влаштують. Не можна ж тебе так залишити...
— Та не турбуйтеся, не треба,— говорив їй Авдій кволим голосом.
— Ні, ні. Ти посидь тут трошки. Я вмить обернуся... Доручивши приглядати за речами сусідці з малими дітьми, жаліслива жінка кудись пішла.
Скільки її не було, Авдій не пам'ятав. Йому стало зовсім погано. Тепер він зрозумів, у чому справа: у нього дуже боліло горло. Неможливо було навіть глитнути слину. "Мабуть, ангіна",— подумав Авдій. Він так знесилів, що йому хотілося лягти, простягтися просто на підлозі — нехай на нього наступають — і забутися, забутися, забутися...
Авдій уже було почав засинати, як раптом натовп у залі чекання заворушився, почувся гомін. Розплющивши очі, він побачив, що із міліцейської кімнати виводять гінців. їх з усіх боків оточував наряд міліції. Сердитий лейтенант прямував попереду — люди розступалися перед ним, слідом за ним сунули гінці в наручниках. Вони йшли під конвоєм один за одним — Петруха, Махач, Льонька, Микола, двоє дивер-сів та інші, всього чоловік десять. їх виводили з вокзалу.
Пересилюючи себе, Авдій насилу підняв дошку і кинувся за гінцями. Йому здавалося, що він пересувається дуже швидко, але чомусь він так і не зміг догнати підконвойних. Роззявляки, які збилися довкола, теж перешкоджали Авдієві протовпитися до гінців. Та як гінців вивозили, він
побачив: неподалік від дверей вокзалу стояла крита машина із заґратованими дверцятами позаду — два міліціонери підхоплювали гінців під пахви і заштовхували всередину.
Потім у машину сів конвой, і дверцята зачинилися. У кабіну поруч з водієм сів лейтенант, машина покотила геть від вокзальної площі. Натовп висловлював найрізноманітніші припущення:
— Бандитів спіймали. Цілу зграю.
— Не інакше як ті, що вбивали людей по квартирах.
— Жах який!
— Та хіба ж це бандити? Пацани якісь.
— Пацани, кажеш? Теперішні пацани кого хочеш уб'ють і оком не моргнуть.
— Та ні, люди добрі, це добувачі анаші. Еге ж, ті самі, що анашу провозять. Тут їх ой скільки ловлять на товарняках...
— Скільки не лови, а вони все пруть...
— Та що ж це таке...
Так скінчилася гірка епопея гінців. І Авдій відчував у душі непоясниму спустошеність...
Погано пам'ятаючи, де він спершу сидів, Авдій поплентався до залу чекання. Ішов навмання, через силу тягнучи ноги, і раптом назустріч йому та сама сива жінка.
— Та ось він, ось! — сказала вона медсестрі в білому халаті.— Куди ж ти пішов, синку, адже ми, тебе шукаючи, з ніг збилися. Ось і медсестра прийшла. У тебе, либонь, жар, то вони бояться, чи не заразна в тебе хвороба.
— Не думаю,— слабким голосом відповів Авдій. Медсестра помацала Авдієві лоб.
— Висока температура,— сказала вона.— А розлад шлунка є? Понос з гнильним запахом? — уточнила вона.
— Немає.
— Ну, все одно. Треба пройти в медпункт. Там лікар подивиться ще.
— Та я готовий.
— А речі ваші де?
— Речей у мене немає...
IV
У жалпак-сазькій станційній лікарні, куди поклали Авдія Калістратова, лікар Алія Ісмаїлів-на, похмура казашка, оглянувши хворого, суворо мовила: — Стан у вас досить складний. Травму ноги повинен подивитися спеціаліст. А поки що лікуватимемо антибіотиками, щоб зараження не розповсюдилося. Але ви, хворий, мусите розповісти мені все, що з вами трапилося. Я запитую вас не з цікавості, а як лікар...
Серед усіляких зустрічей і розлук хоч раз у житті трапляється те, що не назвеш інакше, як зустріччю, посланою Богом. Але який великий ризик, що подібна зустріч ні до чого не приведе, людина починає розуміти лише згодом — і тоді їй на мить стає страшно при думці, а що, коли б та зустріч виявилась марною... Адже результат зустрічі залежить уже не від Бога, а від самих людей.
Щось схоже сталося і з Авдієм Калістратовим.