А це – Джо Валоскі.
Діксон роздратовано зиркнув на нього.
– Ви всі, – промовив Пітер, – безперечно, догадуєтеся, що міс Марша Преискотт докладно розповіла мені про те, що сталося в понеділок увечері. Тепер, якщо бажаєте, я можу вислухати вашу версію.
Діксон квапливо – поки не заговорив хтось інший – сказав:
– Послухайте! Якби ви не покликали, нас тут не було б. І розповідати ми нічого не збираємося. Якщо ви щось маєте нам сказати, то кажіть і не тягніть волинку.
Пітер аж зуби зціпив, проте стримався.
– Гаразд. Тоді пропоную розпочати з кінця, зі справи найпростішої. – Він погортав папери й звернувся до Діксона. – Номер одинадцять двадцять шість – двадцять сім був записаний на ваше ім'я. Тікаючи, – він з притиском вимовив це слово, – ви забули розрахуватися. Я подбав про те, щоб вам виписали рахунок. За користування люксом з вас належить сімдесят п'ять доларів і кілька центів. Крім того, за пошкоджені меблі вам доведеться оплатити ще один рахунок на суму сто десять доларів.
Хлопець, що назвався Гледвіном, стиха свиснув.
– Ми сплатимо сімдесят п'ять і ні цента більше, – відрубав Діксон.
– Ви маєте право оскаржити другий рахунок, – сказав Пітер. – Але попереджаю вас, що ми цієї справи так не залишимо і, якщо треба буде, подамо на вас позов.
– Послухай, Стене… – Це озвався четвертий хлопець, Джо Валоскі. Але Діксон помахом руки урвав його.
Лайл Дюмер, який сидів поряд із Діксоном, покрутився на стільці й тихо сказав:
– Стене, тут крути – не крути, а галасу не оберешся. Як на те пішло, ми можемо розкинути ті гроші на чотирьох. – Він звернувся до Пітера. – Тих сто десять доларів нам зразу не дістати. Чи можна буде сплатити цю суму частинами?
– Авжеж. – Пітер вирішив, що не слід відмовляти їм у праві, наданому всім мешканцям готелю. – Один з вас чи ви всі можете поговорити з нашим завідуючим відділом кредиту, він познайомить вас з умовами. – Він обвів поглядом усіх чотирьох. – То будемо вважати, що з цією справою ми покінчили?
Один за одним четверо кивнули.
– Тоді перейдемо до другого питання – про те, як четверо так званих мужчин намагалися згвалтувати одну дівчину. – Пітер сказав це, не приховуючи своєї зневаги до них.
Валоскі й Гледвін почервоніли. Лайл Дюмер знову покрутився на стільці, дивлячись кудись убік.
Тільки Діксон сприйняв його слова з байдужим спокоєм.
– Мало що вона вам наплела. Вона каже одне, а ми скажемо інше.
– Повторюю: я готовий вислухати вашу версію.
– Обійдеться.
– В такому разі, мені лишається прийняти версію міс Прейскотт.
Діксон ошкірився:
– Цей фраєр, мабуть, шкодує, що його з нами не було. А може, він уже попасся там після нас.
– Не виступай, Стене, – пробурмотів Валоскі.
Пітер уп'явся пальцями в бильця крісла. Його так і поривало вискочити з-за столу й затопити в цю самовдоволену паскудну пику. Та він знав, що це було б тільки на руку Діксонові: той його навмисне провокував. Ні, він не мав права втрачати самовладання.
– Гадаю, ви розумієте, – сказав він крижаним тоном, – що вас можуть притягти до кримінальної відповідальності.
– Якби хтось хотів притягти, то вже зробив би це, – заперечив Діксон. – На цей гачок ви нас не впіймаєте.
– Чи готові ви повторити цю заяву містеру Маркові Прейскотту, якщо він повернеться з Рима, дізнавшись про те, що сталося з його дочкою?
Лайл Дюмер злякано зиркнув на нього, та й у Діксонових очах уперше майнула тривога.
Гледвін стурбовано запитав:
– Його збираються повідомити?
– Заткни пельку! – визвірився на нього Діксон. – Він тебе на пушку бере, а ти й вуха розпустив!
І все-таки голос його прозвучав не так упевнено, як хвилину тому.
– Що ж, поміркуйте самі, чи беру я вас на пушку. – Пітер висунув шухляду письмового столу, дістав папку й розгорнув ЇЇ. – Тут лежить складений і підписаний мною звіт про те, що я почув від міс Прейскотт і побачив сам, прибувши в понеділок увечері в номер одинадцять двадцять шість – двадцять сім. Цей звіт не засвідчений міс Маршою Прейскотт, але в разі потреби вона засвідчить його і, якщо схоче, додасть від себе ще деякі подробиці. Тут лежить також заява, написана й підписана Елоїсом Ройсом, службовцем готелю, на якого ви напали. Його заява підтверджує мій звіт, і в ній зафіксовано все, що він бачив і чув, прибувши на місце злочину.
Взяти в Ройса таку заяву спало Пітерові на думку вчора ввечері. Він одразу ж подзвонив молодому негрові, й сьогодні вранці той приніс її. Кожна фраза в цьому акуратно видрукуваному документі була сформульована чітко і ясно – відчувалася Ройсова юридична освіта. Вручаючи документ, Елоїс Ройс, однак, попередив Пітера:
– Запам'ятайте мої слова: жоден суд у Луїзіані, розглядаючи справу про згвалтування, в якій фігурують тільки білі, не візьме до уваги свідчень негритоса.
Хоч Ройсів ущипливий тон дратував Пітера, він запевнив хлопця:
– Я переконаний, що до суду справа не дійде; просто якщо вже стріляти – то з усіх стволів.
Сем Якубець теж прислужився в цій справі. На Пітерове прохання, завідуючий відділом кредиту навів довідки про Стенлі Діксона і Лайла Дюмера й доповів:
– Батько Дюмера, як вам відомо, президент банку, а Діксон-старший торгує автомобілями – торгівля процвітає, живуть на повну губу. Обом чадам батьки потурають у всьому – як-то кажуть, душі за ними не чують – і грошей їм не шкодують, хоч і знають міру. Наскільки я розумію, обох старих нітрохи не збентежив би той факт, що синок переспав з якоюсь дівчиною; і той, і другий, почувши про це, сказав би, напевно: "Я теж замолоду гуляв". Але участь у спробі згвалтувати – то вже річ зовсім інша, надто коли йдеться про дочку Прейскотта. Марк Прейскотт – одна з найвпливовіших осіб у місті. Всі троє батьків належать до одного кола, хоч Прейскотт, очевидно, стоїть на щабель вище. І якщо він як слід візьме в роботу Діксона й Дюмера-старших, звинувативши їх синків у спробі згвалтувати його дочку, скандал вийде грандіозний, і обидва хлопці знають це.
Тепер на одержаній від Якубця інформації Пітер будував свою тактику.
– Нас цими заявами не залякаєш, – сказав Діксон. – Вони ламаного гроша не варті, бо на власні очі ви нічого не бачили, а записали все з чужих слів.
– Можливо, – відповів Пітер. – Я не юрист і не знаю, як ставляться до таких документів у суді. Але зовсім заперечувати їхню вагу я б не став. А крім того, навіть якщо вас не засудять, після процесу репутація ваша буде підмочена, од вас смердітиме за милю, і декого з вас батьки по голівці не погладять. – Побачивши, як перезирнулися Діксон і Дюмер, він зрозумів, що влучив у ціль.
Гледвін не витримав і вигукнув, звертаючись до інших:
– Господи, нам ще тільки суду бракувало!
– Що ж ви збираєтеся робити? – дивлячись спідлоба на Пітера, запитав Лайл Дюмер.
– Якщо ви будете поводитися розумно, я обмежуся цією розмовою. Якщо ж ви й далі пручатиметесь, я за годину надішлю телеграму містерові Прейскотту в Рим, а ці документи передам його адвокатам.
Діксон глузливо запитав.
– А що ви називаєте "розумною поведінкою"?
– Пояснюю: кожен з вас мусить зараз, у цій кімнаті, детально описати все, що сталося в понеділок увечері, зазначивши, з чого все почалося і хто із службовців готелю замішаний у цій справі.
– Дзуськи! – вигукнув Діксон. – Дідька лисого ми вам…
– Заткни пельку, Стене! – роздратовано урвав його Гледвін і звернувся до Пітера: – Припустімо, ми напишемо те, що ви кажете. А що потім?
– Хоч мені й дуже хочеться передати ваші пояснення поліції, я обіцяю вам, що їх не побачить ніхто, крім двох-трьох відповідальних осіб у готелі.
– А де гарантія, що ви нас не обдурите?
– Ніде. Вам доведеться піти на ризик.
В кімнаті запала тиша, порушувана тільки рипінням стільця і приглушеним стукотом друкарської машинки за дверима.
Перший озвався Валоскі:
– Я згоден. Дайте мені папір.
– Мені теж, – докинув Гледвін.
Лайл Дюмер і собі похмуро кивнув головою.
Діксон зневажливо скривився, потім знизав плечима.
– Я бачу, вас усіх на мемуари потягло. Що ж, де громада – там і я. – І кинув Пітерові: –У вас є ручка? Тільки з широким пером – бо в мене натура широка.
Через півгодини Пітер Макдермот уважно перечитав кілька сторінок, що їх він тільки побіжно переглянув, перше ніж відпустити хлопців.
Всі чотири версії загалом збігалися, відрізняючись хіба незначними подробицями. І в усіх чотирьох не тільки визнавалася провина, але й називалося ім'я службовця готелю, причетного до цієї справи: старший розсильний Гербі Чендлер.
12
Спершу туманна й невиразна ідея нарешті визріла в голові Ключника Мілна в чіткий план.
Він був певен, що поява герцогині Кройдонської у вестибюлі саме в ту мить, коли і він був там, – зовсім не випадковий збіг. Це перст божий, що вказує на стезю, яка приведе його до казкового багатства.
Ясна річ, смішно було б сподіватися, що герцогиня привезла з собою в Новий Орлеан усю свою колекцію. З газет він знав, що в мандри вона бере лише частину тих Аладінових скарбів. І все-таки куш можна зірвати величезний, навіть якщо більшість привезених камінців вона зберігає в готельному сейфі, навіть якщо дістанеться йому тільки те, що вона держить напохваті.
Отже, тепер потрібен ключ – ключ від люкса ясновельможного подружжя. І Ключник Мілн почав шукати до нього шлях.
Кілька разів він піднімався й спускався ліфтом, сідаючи щоразу в інший, щоб не привертати до себе уваги. Опинившись, нарешті, наодинці з ліфтером, він ніби між іншим поцікавився:
– Скажіть, це правда, що в готелі живуть герцог і герцогиня Кройдонські?
– Так, сер.
– Для отаких цабе у вас, напевно, є спеціальний номер, – добродушно всміхнувся Ключник. – Не те, що для нас, простих смертних.
– Маєте рацію, сер, герцог і герцогиня мешкають у Президентському люксі.
– Он як? І на якому ж це поверсі?
– На дев'ятому.
Ключник подумки поставив галочку навпроти пункту першого свого плану й вийшов з ліфта на своєму поверсі – восьмому.
Пункт другий полягав у тому, щоб з'ясувати номер цього люкса. Це виявилося ділом нескладним. Досить було піднятися службовими сходами на один поверх і пройти два-три десятки кроків коридором. Двійчасті оббиті шкірою й оздоблені геральдичними ліліями двері не лишали місця сумнівам. Ключник запам'ятав номер: 973-77.
Він знову спустився у вестибюль і з невимушеним виглядом людини, якій нікуди поспішати, пройшовся повз конторку портьє.