Згода!.. — втрутився господар. Гірам кілька разів глибоко зітхнув і мовив:
— Це правда, що нам потрібна згода... Тяжкі часи настають для Фінікії...
— А що, море затопило Тір чи Сідон?.. — спитав, усміхнувшись, Дагон.
Гірам сплюнув і запитав:
— Чого ти такий злий сьогодні?
— Я завжди буваю злий, коли мене не називають "ваша достойність".
— А чому ти не називаєш мене "ваша милість"?.. Адже я князь!..
— Може, в Фінікії, — відповів Дагон. — Але вже в Ассірії ти мусиш чекати в кожного сатрапа по три дні в присінку, а як він тебе прийме — плазуєш перед ним на череві, як звичайнісінький фінікійський купець.
— А що б ти робив з таким дикуном, який може тебе на палю посадити?.. — закричав Гірам.
— Що б я робив — не знаю, — сказав Дагон. — Але в Єгипті я собі сиджу на одній канапі з наступником трону, який зараз уже намісник.
— Згода, ваша достойність!.. Згода, ваша милість!.. — утихомирював їх господар.
— Згода!.. Згода, що цей пан — звичайнісінький собі фінікійський гендляр, а мені не хоче віддавати почестей, — розійшовся Дагон.
— У мене сто кораблів! — вигукнув Гірам.
— А його святість фараон має двадцять тисяч міст, містечок і сіл...
— Ви провалите всю справу і всю Фінікію!.. — озвався вже гнівним голосом Рабсун.
Гірам стиснув кулаки, але замовк.
— Мусите, однак, визнати, ваша достойність, — мовив він за хвилину Дагонові, — що з тих двадцяти тисяч міст його святості належить не так уже й багато.
— Ви хочете сказати, ваша милість, — відповів Дагон, — що сім тисяч міст належать храмам і сім тисяч — вельможам?.. Проте його святості все-таки лишається ще шість тисяч...
— Не так і багато! Якщо ви з цього, ваша достойність, відкинете ще три тисячі, які в заставі у жерців, і зо дві тисячі — в оренді у наших фінікійців...
— Воно й справді так, ваша милість, — зауважив на це Дагон. — Але ж його святості таки залишається зо дві тисячі дуже багатих міст...
— Чи вас Тифон поплутав? — гаркнув на них Рабсун. — Будете зараз лічити міста фараона, бодай його...
— Цсс! — шепнув Дагон, зриваючись зі стільця.
— Коли над Фінікією висить нещастя!.. — докінчив Рабсун.
— Дозвольте ж мені хоч раз почути, що це за нещастя?.. — перебив його Дагон.
— Дай говорити Гірамові, то й почуєш, — відповів господар.
— Хай говорить.
— Чи знаєш ти, достойний Дагоне, що сталося в заїзді "Під кораблем", у брата нашого Асаргадона? — почав Гірам.
— Я не маю братів між шинкарями! — гордовито перебив його Дагон.
— Мовчи!. — крикнув розгніваний Рабсун, хапаючись за кинджал. — Ти дурний, як пес, що гавкає крізь сон...
— Чого він сердиться, цей... цей торговець кістками! — відповів Дагон, і собі хапаючись за ніж.
— Тихо!.. — Згода!.. — втихомирював їх сивий князь, теж поклавши суху руку на пояс.
Якийсь час у всіх трьох тремтіли ніздрі й блищали очі. Нарешті Гірам, що заспокоївся перший, почав знову, наче нічого не сталося:
— Кілька місяців тому в заїзді Асаргадона зупинився чужинець Пхут з міста Гарран...
— Він мав одержати п'ять талантів від якогось жерця, — перебив Дагон.
— А далі що? — спитав Гірам.
— Нічого. Він здобув прихильність однієї жриці і за її порадою поїхав шукати свого боржника до Фів.
— У тебе розум як у дитини, а балачки бабські, — мовив Гірам. — Цей гарранець зовсім не гарранець, а халдеєць, і його звуть не Пхут, а Бероес...
— Бероес?.. Бероес?.. — повторив, пригадуючи щось, Дагон. — Я, здається, десь чув це ім'я.
— Чув!.. — мовив зневажливо Гірам. — Бероес — це наймудріший вавілонський жрець, радник князів ассірійських і самого царя...
— Нехай він собі буде радником, аби не фараона, що мені до того?.. — мовив банкір.
Рабсун схопився з стільця і, погрожуючи Дагонові кулаком під самим носом, закричав:
— Ти — кабан, вгодований на фараонових помиях... Тебе Фінікія так обходить, як мене Єгипет... Якби міг, ти б за драхму продав вітчизну... Пес... прокажений!
Дагон зблід, але відповів спокійним голосом:
— Що він каже, цей крамар? В Тірі мої сини вчаться морської справи; в Сідоні живе моя донька з чоловіком... Половину свого майна я позичив найвищій раді, хоч не маю за це навіть десяти процентів. А цей крамар каже, що мене не обходить Фінікія!.. Послухай, Рабсуне, — додав він, помовчавши, — я бажаю твоїй дружині, і дітям, і тіням твоїх предків, щоб ти про них стільки дбав, скільки я дбаю про кожен фінікійський корабель, про кожен камінь Тіра, Сідона і навіть Зарпата і Ахсіба.
— Дагон каже правду, — мовив Гірам.
— Я не дбаю про Фінікію! — вів далі банкір, запалюючись. — А скільки я перетягнув сюди фінікійців, щоб вони тут багатіли, — і що я маю за це? Я не дбаю!.. Гірам вивів з ладу два мої кораблі й позбавив мене великого зиску, але коли йдеться про Фінікію, я все-таки сиджу з ним в одному покої...
— Бо думав, що розмова йтиме про те, щоб когось ошукати, — мовив Рабсун.
— Щоб ти так думав про свою смерть, дурню!.. — відповів Дагон. — Ніби я дитина і не розумію, що як Гірам приїжджає до Мемфіса, то вже, певно, не заради гендлярських справ. Ой Рабсуне! Тобі годилося б ще зо два роки замітати в мене стайню!
— Годі! — крикнув Гірам, вдаривши кулаком об стіл.
— Ми ніколи не скінчимо з цим халдейським жерцем, — буркнув Рабсун так спокійно, наче перед тим нічого не сталось.
Гірам відкашлявся і почав знову:
— Цей чоловік і справді має будинок і землю в Гаррані, і там звуть його Пхут. Він дістав листи від хеттських купців до сідонських, і його привіз сюди наш караван. Сам він добре розмовляє по-фінікійськи, добре платить, нічого особливого не вимагає, тому наші люди дуже його полюбили... Але, — мовив Гірам, почухавши бороду, — якщо лев натягне на себе волячу шкуру, в нього завжди стирчатиме з-під неї хоч кінчик хвоста. Цей Пхут був страшенно мудрий і впевнений в собі; отже, начальник каравану тихцем переглянув його речі. Але нічого не знайшов, тільки медальйон богині Ашторет. Коли начальник каравану побачив медальйон, його аж за серце вхопило. Звідки в хетта фінікійський медальйон? Приїхавши до Сідона, він одразу ж сповістив про це старійшинам, і відтоді наша таємна поліція не спускала цього Пхута з очей. Але ж він виявився таким мудрецем, що за кілька днів, які він прожив у Сідоні, його всі полюбили. Він молився й приносив жертви богині Ашторет, платив золотом, не позичав ні в кого грошей, знався тільки з фінікійцями. Одне слово, напустив на всіх такого туману, що нагляд за ним послабився, і він спокійно доїхав до Мемфіса. Тут наші старійшини знову почали стежити за ним, але нічого не викрили; здогадувалися тільки, що це, певне, великий вельможа, а не простий гарранський міщанин. Лише Асаргадон випадково вистежив, і навіть не вистежив, а запідозрив, що цей нібито Пхут цілу ніч пробув у старому храмі Сета, який має тут великий вплив.
— Бо до нього входять тільки верховні жерці на важливі ради, — перебив Дагон.
— І це б ще нічого не означало, — вів далі Гірам. — Але один з наших купців повернувся місяць тому з Вавілона з дивними вістями. За щедрий дарунок один придворний вавілонського сатрапа розказав йому, що над Фінікією нависло нещастя... "Вас захоплять ассірійці, — сказав цей придворний нашому купцеві, — а ізраїльтян підкорять єгиптяни. В цій справі навіть виїхав до фіванських жерців великий халдейський жрець Бероес, щоб укласти з ними угоду". Ви повинні знати, — казав далі Гірам, — що халдейські жерці вважають єгипетських за своїх братів. А через те що Бероес має великий вплив при дворі царя Ассара, то чутка про цю угоду може бути цілком правдоподібна.
— Нащо ассірійцям Фінікія? — спитав Дагон, гризучи нігті.
— А нащо злодієві чужа комора? — відповів Гірам.
— Яку вагу може мати угода Бероеса з єгипетськими жерцями? — перебив замислено Рабсун.
— Дурень ти!.. — відповів Дагон. — Адже фараон робить тільки те, що врадять жерці.
— Буде угода й з фараоном, не бійтесь! — перебив Гірам. — В Тірі відомо, що до Єгипту їде з великим почтом і дарами ассірійський посол — Саргон... Він нібито хоче побачити Єгипет і домовитися з міністрами, щоб у єгипетських актах не писали, що Ассірія платить данину фараонові. Але насправді він їде, щоб укласти угоду про розподіл країн, які лежать між нашим морем та річкою Євфратом.
— Щоб їх земля поглинула! — закляв Рабсун.
— Що ти про це думаєш, Дагоне?.. — спитав Гірам.
— А що б ви зробили, якби на вас і справді напав Ассар? Гірам аж затрусився від обурення.
— Що?.. Ми сіли б на кораблі з родинами й зі всім добром, а тим псам залишили б руїни міст та розкладені трупи рабів... Хіба ми не знаємо країн, більших і кращих від Фінікії, де можна здобути нову вітчизну, багатшу за цю?..
— Хай боги боронять нас від такої крайності! — проказав Дагон.
— Власне, про те йдеться, щоб рятувати нинішню Фінікію від загибелі! — мовив Гірам. — І ти, Дагоне, можеш дуже допомогти в цій справі...
— Що я можу?..
— Можеш довідатись від жерців, чи був у них Бероес і чи справді він уклав з ними таку угоду?
— Це дуже важко зробити! — сказав пошепки Дагон. — Але, може, я знайду такого жерця, який мені вивідає.
— А можеш, — вів далі Гірам, — через когось із придворних не допустити, щоб фараон уклав угоду з Саргоном?..
— Дуже важко... Сам я цього не здолаю зробити...
— Я буду з тобою, а золото дасть Фінікія. Ми вже почали збирати податок.
— Я сам дав два таланти, — шепнув Рабсун.
— Я дам десять, — мовив Дагон. — Але що я матиму за
свою працю?..
— Що? Ну, десять кораблів,— відповів Гірам.
— А ти скільки заробиш? — спитав Дагон.
— Мало тобі? Ну, візьмеш п'ятнадцять.
— Я тебе питаю: скільки ти заробиш? — наполягав Дагон.
— Дамо тобі... двадцять... Досить?..
— Ну, добре. Але ви покажете мені дорогу в країну
срібла?
— Покажемо.
— І туди, де ви добуваєте олово?
— Гаразд...
— І туди, де родиться янтар? — закінчив Дагон.
— Щоб ти вже здох!.. — відповів його милість князь Гірам, простягаючи йому руку. — А ти не будеш гніватись на мене за ті дві барки?
Дагон зітхнув:
— Я постараюсь забути. Але... яке б я мав багатство, якби ви не прогнали мене звідти!..
— Годі! — перебив Рабсун. — Говоріть про Фінікію.
— Через кого ти довідаєшся про Бероеса й угоду? — опитав Дагона Гірам.
— Не будь такий цікавий. Про це небезпечно говорити, бо тут замішані жерці.
— А через кого ти міг би зірвати угоду?
— Я думаю...