Уже пізніше Сюзон оповіла мені, що було далі. Її чоловік, побачивши вікарія, що сидів на сіні, як на сідалі, — у сміх. А вікарій йому:
— Смі... смі... смійся собі... ду... ду... дурню один.
Чоловік, послухавши його ради, засміявся ще дужче, питаючи вікарія, хто його посадив на те сідало.
Вікарій: Зса... зса... ди ме... не... на зе... зе... землю.
Чоловік, усе ще сміючися, запитав його, яким чином він має це зробити.
Вікарій: Та... та... так са... са... само, як я сю... сю... сюди ді... діс... дістався, на ви... ви... вилах.
— Свята Троїце, правду кажете: от що значить бути едукованим!*
Чоловік узяв вила й подав вікарієві, а той умостився на них так, як я його тоді настромив. Чоловік обніс його на цьому корисному в хазяйстві струменті кілька разів колом по клуні, приспівуючи при цьому обході на подобу джмеля, а вікарій галасував далі:
— Пу... ту... пусти ме... ме... мене на зе... зе... землю, оп... оп... опри... шку... пу... пу... сти, на... на... нарешті!
А чоловік йому:
— А чому б мені, отче-вікарію, не обнести б вас отак по селу на показ? Ніхто в світі ще не бачив такої гарної процесії...
Тим часом вікарій уже конав від переляку, і чоловік пустив його на землю. Не знаю вже, що він тоді ще сказав чоловікові Сюзон, бо вона нарешті втекла. Я вже тільки чув:
— Не... не... нещасний, ти... ти... б... б... б'єш свя... свя... священика. Я... я... те... те... тебе про... про... прокляну; пі... пі... підеш до... до... до... пе... пе... пекла...
Це кричав малий покруч, а ганяв його, шмагаючи вилами чоловік Сюзон. Я прибув з багатьма іншими. Зауваживши мене ще здалека, чоловік кинув геть вила, запрошуючи мене:
— Іди бо, йди бо сюди.
Пан: А Сюзон?
Жак: Викрутилася.
Пан: Погано?
Жак: Ні. Жінки завжди вміють викрутитися, хібащо впіймаються на гарячому... Чого ви смієтеся?
Пан: Мені смішно, як і тобі: я сміятимуся кожного разу, коли пригадаю малого папа на вилах Сюзанниного чоловіка.
Жак: У скорому часі по цій пригоді, яка дійшла й до мого батька, і він добре насміявся з неї, я, як уже вам сказав, пішов до війська...
По якомусь часі мовчанки чи Жакового покашлювання, за свідченням одних, чи по тому, як Жаків пан якийсь час ще сміявся, як запевняють інші, пан звернувся до Жака, так мовлячи:
— А історія твого кохання?
Жак здвигнув плечима й нічого не відповів.
•••
— Чи гоже людині при здоровому розумі й вихованій у доброму звичаї, що тямить навіть дещо в філософії, бачити насолоду в розповіді таких непристойних оповідань?
Поперше, читачу, це не оповідання, а історія, і я не почуваю себе винним більше, може, навіть менше, коли оповідаю витівки Жака, ніж Суетон, коли він розказує нам про розпутне життя Тіберія. І все таки ти читаєш Суетона і не робиш йому жодних закидів. Чому ти не обурюєшся проти Катулла, Марціяла, Горація, Ювенала, Петронія, Ляфонтена і багатьох інших? Чому не скажеш стоїкові Сенеці: "Що мене обходять безчинства твого раба перед вигнутими дзеркалами?". Чому ти поблажливий тільки до мертвих? Коли ти трохи помислиш над своєю небезсторонністю, ти побачиш, що вона породжена якимись порочними принципами. Якщо ти невинний — не читатимеш мене; коли ж ти зіпсований — не зазнаєш шкоди, читавши мене. І врешті, коли те, що я тобі кажу, не переконує тебе, відкрий передмову Жана-Батіста Руссо і там знайдеш слова на мою оборону. Хто серед вас знайдеться такий, що насмілиться кинути обвинувачення на Вольтера за те, що він написав "Орлеанську діву"? Ніхто. Виходить, ви маєте дві мірки на цінування людських вчинків?
— Але, — скажете ви, — "Орлеанська діва" Вольтера — шедевр!
Тим гірше, бо тим більше її читатимуть.
— А твій "Жак" бездарне накопичення фактів, почасти реальних, почасти вигаданих, без хисту написаних і безладно поданих.
Тим ліпше: мого "Жака" менше читатимуть. Обертайся яким хочеш боком, завжди вийде в тебе не в лад. Коли мій твір добрий, тобі справить приємність його читати; коли він поганий — не буде з нього шкоди. Жодна книжка не є така невинна, як погана книжка. Я розважаюся, писавши під вигаданими іменами про дурниці, які ви робите; я сміюся з твоїх дурниць, а ти за це гніваєшся на мене. Читачу, щиро тобі сказавши, я переконаний, що гірший з нас двох — не я. Що я був би вдоволений, якби мені було так легко боронитися проти твоєї зіпсованости, як тобі тгроти нудоти чи небезпеки моєї книжки! Огидний лицеміре, дай мені спокій! Б..и, як розсідланий вислкж, але дозволь мені вжити слово б...ти; я тобі дозволяю діло, а ти дозволь мені слово. Ти сміливо вимовляєш слова — вбити, вкрасти, зрадити, а це ледве наважуєшся сказати собі під ніс! Дивись, щоб не було так, що чим більше ти боїшся вигаданої нечистости слова, тим більше тобі лишається її в думці. А що тобі заподіяв такий природний, конечний і справедливий статевий акт, щоб вилучити його означення з ужитку, уявляючи собі, ніби воно осквернило б твої уста, очі й вуха? І добре так, що найменше вживані, найменше друковані й найбільше замовчувані слова найкраще знані й найзагальніше відомі; так воно ж і є в дійсності; і слово futuo не менше відоме, ніж слово хліб;* його знали за всіх часів, і немає такого діялекту, в якому його не було б! Воно має тисячі синонімів у всіх мовах, воно друкується в кожній мові, хоч його не важаться вимовити вголос; і та стать, яка найчастіше втілює це слово в діло, найпильніше промовчує його. Я чую знову ваші вигуки: "Тьху, який цинік, тьху, безсоромний, тьху, софіст!.." Так, так, ану ж бо, ображайте ще більше ушанованого автора, якого ви не випускаєте з рук, бо я ж тільки його перекладач. Свобода його стилю є майже ґарантією чистоти мого звичаю: це Монтень. Lasciva est nobis pagina, vita proba.*
Жак і його пан промандрували решту цього дня, майже не відкривши уст. Жак кашляв, а його пан зауважував:
— Ну, вже й клятий кашель!
Потім він витягав годинник, щоб подивитися, котра година, так і не затямивши її собі; несвідомо витягав табатирку і нюхав табаку, не чувши її смаку. Що це так і було, я переконаний з того, що він повторив усе це три чи чотири рази підряд за тим самим порядком. Трохи згодом Жак розкашлявся знову, а його пан сказав:
— Що за нечистий з тим кашлем! Треба ж було налитися в господині вином по зав'язку. Та й учора увечорі з секретарем ти не більше зважав на себе; бо коли зійшов нагору, то заточувався й не тямив, що кажеш. А сьогодні ти зробив далебі вже десять зупинок, і я можу заложитися, що в твоїй баклазі не лишилося вже й краплі вина...
Потім він похамаркав собі ще щось під ніс, подивився на годинник і почастував свої ніздрі.
Я забув тобі сказати, читачу, що Жак ніколи не вирушав у дорогу, не наповнивши баклагу найкращим вином; вона висіла в нього, прив'язана за лук кульбаки. За кожним разом, коли його пан перебивав йому розповідь кількома питаннями на дещо довший час, він відв'язував свою баклагу й випивав, не прикладаючи шийки до уст і не вішаючи баклаги доти, доки пан не переставав говорити. Забув я також сказати тобі й те, що у випадках, які вимагали над чимось помислити, перше, що він робив, — це питався поради в баклаги. Чи йшлося про те, щоб розв'язати якесь моральне питання, обговорити якусь подію, вияснити, чим один шлях був кращий від другого, доводити якесь діло до кінця чи залишити його, зважити додатні і від'ємні сторони якоїсь політичної операції, комерційної чи фінансової, ствердити мудрість чи глупоту якогось закону, вияснити, як закінчиться війна, чи, врешті, вибрати заїзд, у заїзді кімнату, а в кімнаті ліжко, — перше його слово було: "Запитаймося в баклаги". А останнє: "Така думка баклаги й моя". Коли доля замовкала в його голові, він знаходив вияснення, прикладаючися до баклаги. Це була свого роду портативна Пітія, яка відразу змовкала, коли спорожнилася. У Дельфах Пітія, задравши подолки, сідала голим задом на триніг і набиралася надхнення, що йшло знизу вгору; Жак, сидячи на коні, задравши голову до неба й нахиливши відкорковану баклагу шийкою вниз, у напрямі своїх уст, приймав надхнення, Що йшло згори вниз. Коли Пітія і Жак повідомляли, що каже оракул, обоє вони були п'яні. Жак був переконаний, що святий Дух зійшов на апостолів у баклазі, а Зелену неділю він називав святом баклаг. Він залишив невеликий трактат про всі можливі форми ворожбитства; глибокий трактат, у якому він віддає перевагу ворожбитству Бакбука,* ворожбитству з допомогою баклаги. Не зважаючи на велику пошану до священика з Медону,* він оскаржував його в фальшивій методі дізнавати істини способом удару божественного Бакбука в живіт.
— Я люблю Рабле, — казав він, — але істину люблю більше, ніж Рабле.
Останнього він називав єретиком-енґастримітом* і доводив сотнею аргументів, що з них кожен один ліпший іншого, що справжній голос оракула Бакбука, чи то баклаги, можна почути тільки через шийку баклаги. Він зараховує до найвизначніших прибічників Бакбука і вважає, що по-справжньому були надхнені баклагою за останні століття — Рабле, ля Фар, Шапель, Шольє, Ляфонтен, Мольєр, Панар, Ґалле, Ваде.* Платон і Жан-Жак Руссо, які над усе вихваляли добре вино, самі не пивши його, на його думку, були фальшивими братами баклаги. Баклага мала колись кілька славних святинь; з них про особливо уславлені Помм-де-пен, Танпль і Ґінґетту* він написав окрему історію. Він намалював надзвичайно яскраву картину ентузіязму, піднесення й запалу, якими бували надхнені бакбукіянці чи періґурдіяни, та ще й тепер бувають, коли під кінець трапези, як вони сиділи, спершись ліктями на стіл, являвся їм божественний Бакбук або сакральна баклага. Вона стояла посеред столу, сичала, відкидала далеко геть від себе свою головку і вкривала пророчою піною своїх поклонників. Його рукопис прикрашений двома портретами, під якими можна прочитати такий напис: "Анакреон і Рабле, первосвященики баклаги, перший за старих, другий за нових часів".
— Ніби Жак міг користуватися терміном енґастриміт?..
Чому б і ні, читачу? Жаків сотник був бакбукіянцем, він міг знати цей вираз; а Жак, що сприймав усе, що той казав, міг його запам'ятати; але щиро сказавши, термін енґастриміт належить мені, а в оригіналі стоїть — черевовіститель.
— Усе це добре, — скажеш ти, — а як же з Жаковим коханням?
Жакового кохання ніхто не знає, крім самого Жака; а його мордує біль горла, який тільки й залишив панові, що годинник та табатирку, велике горе, що мучить його так, як і тебе.
— Що ж нам робити?
Слово чести, я й сам не знаю.