землі перетворилася на море багнюки.
Отже, Лі віддав на зберігання повітряну кулю й обладнання, на залишки золота найняв човен із бензиновим двигуном, придбав декілька бочок палива та їжу й вирушив проти течії.
Спочатку він просувався досить повільно. Течія була вельми швидкою, рівень води в Єнісеї суттєво піднявся, й ріка несла в океан усілякий бруд: стовбури дерев, гілки, трупи потонулих тварин, а одного разу Лі навіть побачив розпухлий труп людини. Невеличкий мотор працював на повну потужність, і Лі доводилося постійно стежити за тим, куди він пливе.
Метою його подорожі було селище племені Грумаиа. Допомогти йому дістатися туди могла лише власна пам'ять — декілька років тому він пролітав над тією місцевістю. Утім, на пам'ять він не скаржився, хай навіть береги ріки дуже змінилися — значна частина деталей пейзажу, котрі він запам'ятав, зникла у воді кольору кави з молоком. Підвищення температури роз будило комах, й обриси берега були затьмарені величезними хмарами гнусу. Лі змастив обличчя й руки маззю з дурману та безперервно палив міцні сигари, і це дозволяло йому бодай трохи відганяти всюдисущих кровожерів.
Гестер мовчазно сидів на носі човна, його довгі вуха, як завжди, лежали вздовж худої спини, а очі були примружені. Чоловік та деймон уже давно звикли до обопільного мовчання й розмовляли лише в разі потреби.
Уранці третього дня подорожі Лі повернув суденце в невеличку річку, що вливалася до головного потоку, стікаючи з гряди невисоких пагорбів, котрі мали бути вкриті глибоким снігом, але наразі були поцятковані коричневими плямами. Незабаром вони вже пливли між низькими соснами та модринами й через кілька миль побачили велику круглу скелю заввишки з будинок. Лі пристав до берега та прив'язав човен.
— Тут була пристань, — сказав він Гестеру. — Пам'ятаєш того старого мисливця на тюленів з Нової Земблі, котрий розповідав нам про неї? Мабуть, пристань зараз за шість футів під водою.
— Сподіваюся, їм вистачило розуму, щоб побудувати селище досить високо над рікою, — відповів деймон, стрибнувши на землю.
Приблизно за півгодини Лі поклав свою торбу на землю поруч із дерев'яним будинком вождя племені та привітав невеликий натовп, що вже збирався навколо нього. Щоб продемонструвати миролюбні наміри, він використав спільний для всієї півночі жест — поклав на землю біля ніг рушницю.
За мить поруч із нею лежав лук старого сибірського татарина, очі якого майже не визирали зі зморщечок навколо них. Його деймон-росомаха торкнувся носом носа Гестера, котрий у відповідь смикнув вухами.
Вождь щось сказав, Лі відповів англійською. Перепробувавши з півдесятка мов, вони нарешті знайшли таку, якою обидва могли досить вільно спілкуватися.
— Моє шанування тобі та твоєму племені, — промовив Лі. — У мене є курильна трава, не надто гарна, але для мене честь запропонувати її тобі.
Вождь вдячно кивнув, і одна з його дружин узяла в Лі пакунок, котрий той дістав із торби.
— Я шукаю чоловіка на ім'я Груман, — сказав Лі. — Я чув, що твоє плем'я прийняло його до своїх лав. Можливо, ви знаєте його під іншим ім'ям, але він європеєць.
— Ми чекали на тебе, — відповів вождь.
Інші мешканці села, що зібрались у кволих сонячних променях на багнистому майданчику посеред будинків, не розуміли бесіди, але побачили задоволення, що з'явилося на обличчі вождя. Лі та його деймон відчули полегшення. Вождь кілька разів кивнув.
— Ми сподівалися, що ти таки з'явишся тут, — повторив він. — Ти прийшов, аби відвезти доктора Грумана до іншого світу.
Брови Лі злетіли догори, але він лише відповів:
— Як скажеш, вождю. Він тут?
— Іди за мною, — мовив вождь.
Інші мешканці селища шанобливо розступилися. Знаючи, що Гестеру дуже не подобається багнюка, Лі взяв його на руки, завдав на плечі торбу та пішов за вождем лісовою стежкою. Десь на відстані десяти польотів стріли від селища, на галявині серед високих модрин, він побачив шкіряну ярангу.
Вождь зупинився біля входу. Яранга була прикрашена іклами вепра та рогами лося й північного оленя, але це були не просто мисливські трофеї — вони були обвішані сухими квітами та охайно переплетені сосновими гілочками. Судячи з усього, вони являли собою предмети для якогось ритуалу.
— Розмовляй із ним шанобливо, — тихо попередив вождь Лі Скоресбі. — Він шаман, і в нього болить серце.
Раптом Лі відчув, як по його спині пробігли мурашки, а Гестер у нього на руках напружився — вони побачили, що весь цей час за ними спостерігали. З-посеред сушених квітів та соснових гілок на них дивилося яскраво-жовте око. Це був деймон; побачивши, що Лі дивиться на нього, він повернув голову, обережно взяв у міцний дзьоб соснову гілочку та ніби завісив нею отвір.
Вождь щось голосно сказав своєю мовою. Лі нібито почув ім'я, котре вже знав від мисливця на тюленів — Джопарі. За мить шкіряна завіса на вході до яранги відгорнулася.
На порозі стояв худорлявий чоловік із палаючими очима, одягнений у шкури та хутро. Його чорне волосся вже почало сивіти, а на його кулаку сидів деймон-яструб та сердито дивився на прибульців.
Вождь тричі вклонився та пішов геть, залишивши Лі наодинці з шаманом-академіком, котрого він так давно шукав.
— Докторе Груман, — звернувся він до чоловіка, — мене звати Лі Скоресбі. Я родом із Техаса, за фахом аеронавт. Якщо ви запросите мене увійти та погодитеся поговорити зі мною, я розповім, що привело мене сюди. Я ж не помилився — ви доктор Станіслав Груман із Берлінської академії?
— Так, — відповів шаман. — Кажете, ви з Техаса? Вітри довго несли вас сюди з вашої батьківщини, пане Скоресбі.
— Нині у світі дмуть вельми дивовижні вітри, сер.
— Справді так. Сьогодні доволі тепло. У моїй яранзі с лава, і якщо ви допоможете мені винести її назовні, ми можемо посидіти та поговорити на сонці. У мене є кава, тож, якщо бажаєте, я зварю її.
— Це дуже мило з вашого боку, сер, — відповів Лі та самотужки виніс дерев'яну лаву. Тим часом Груман пішов до печі та розлив гарячий напій у два жерстяні кухля. Йоговимова здалася Лі не німецькою, а чисто англійською — директор обсерваторії мав рацію.
Коли вони всілися (Гестер незворушно сидів поруч із Лі, а великий яструб круглими очима дивився на сонце), аеронавт розпочав свою розповідь. Він повідомив Грумана про зустріч у Трольсанді із Джоном Фаа, владарем циган, розповів, як вони найняли ведмедя Йорика Бернісона та дісталися Больвангара, як врятували Ліру та інших дітей,і передав співрозмовникові те, що почув від Ліри та Серафіни Пеккала, коли вони летіли на повітряній кулі до Свольбарда.
— Бачите, докторе Груман, з того, як це описала дівчинка, мені здалося, що лорд Ізраель наче виставляв напоказ перед ученими ту відрізану голову в брилі криги й так налякав їх, що вони не стали роздивлятися її зблизька. Саме це навело мене на думку, що ви, ймовірно, залишаєтеся серед живих. Сер, без сумніву, ви володієте широкими знаннями з даного предмета. Вас добре знають на всьому арктичному узбережжі — я чув, що ви просвердлили собі череп, що об'єктами ваших досліджень були то океанське дно, то Північне сяйво, що десять чи дванадцять років тому ви з'явилися наче нізвідки, і все це було вельми цікаво. Проте, докторе Груман, мене привела сюди не просто цікавість — мене тривожить доля дівчинки. Я думаю, вона відіграє важливу роль у долях усього цього світу, і такої самої думки дотримуються відьми. Якщо ви знаєте щось про неї та про те, що наразі відбувається, я хотів би, щоб ви повідомили це мені. Як я вже казав, щось підказує мені, що ви можете мені допомогти, і саме тому я тут. Але, якщо я не помиляюся, вождь племені сказав, що я прийшов сюди, аби відвезти вас до іншого світу. Може, я неправильно його зрозумів? І ще одне запитання: що це за ім'я, яким він назвав вас? Це племінне ім'я чи, може, якийсь магічний титул?
Груман посміхнувся:
— Він назвав мене моїм власним ім'ям — мене звати Джон Пері. Так, ви прийшли, щоб відвезти мене до іншого світу. А щодо того, що привело вас сюди, я гадаю, ця річ знаходиться тут.
З цими словами він розкрив долоню, і Лі побачив щось таке, що вкрай збентежило його. Він дивився на перстень із срібла та бірюзи, бачив візерунок, характерний для індіанців племені навахо, він навіть знав, що він колись належав його матері, знав його вагу та гладкість каменя, знав, що те місце, де від каменя відколовся шматочок, ювелір трохи прикрив виступом срібла — багато років тому, коли він був ще хлопчиком та жив серед порослих полином прерій своєї батьківщини, його пальці безліч разів пробігали по цьому персню.
Лі відчув, що стоїть на ногах. Гестер прищулив вуха та тремтів. Яструб невідомо як устиг опинитися між Лі та Груманом — мабуть, він захищав шамана, але Лі й не збирався нападати на нього. Відчуваючи себе знову дитиною, він тремтячим голосом спитав:
— Де ви це взяли?
— Візьміть його, — відповів Груман, тобто Пері. — Воно виконало своє призначення — покликало вас сюди. Більше воно мені не потрібне.
— Але як… — розгублено промовив Лі, беручи дорогу його серцю річ із долоні Грумана. — Я не розумію, як ви… де ви могли знайти його. Я не бачив цю річ уже сорок років.
— Я шаман і вмію робити багато чого такого, що ви не розумієте. Сідайте, пане Скоресбі, та спробуйте заспокоїтися. Я розповім вам усе, що вам треба знати.
Лі сів і, як колись давно, почав пестити перстень пальцями.
— Що ж, я вражений, сер, — сказав він. — Чекаю з нетерпінням того, що ви мені повідомите.
— Дуже добре, — промовив Груман. — Я почну з того, що повторю: мене звати Джон Пері. Я народився в іншому світі. Хай там як, але лорд Ізраель — не перша людина, котрапереміщувалася між світами, хоча це саме він так широко відчинив прохід між ними. У своєму світі я був солдатом та мандрівником. Дванадцять років тому я супроводжував експедицію до місця в моєму світі, що відповідає вашій Беринговій Землі. Наміри моїх товаришів відрізнялися від моїх, бо я шукав щось таке, про що йшлося у давніхлегендах: проріху в структурі світу, діру, що поєднувала два всесвіти. Деякі з моїх товаришів зникли. Шукаючи їх, я разом із двома іншими людьми пройшов крізь ту діру, те вікно, та залишив свій світ, навіть не помітивши цього. Спочатку ми не зрозуміли, що сталося.