На них чекали антаричний локомотив і невеликий закритий вагон.
Машиніст уклонився, а його коричнева мавпа-деймон, побачивши золотавого деймона пані Кольтер, сховалася за ноги чоловіка. Лорд Ізраель щось сказав машиністові та жестом запросив своїх супутників сідати у вагонетку, котра, як і підземний зал, була освітлена світними кристалами на срібних бра, прикріплених до панелей із червоного дерева.
Щойно лорд Ізраель зайняв своє місце у вагонетці, потяг м'яко вирушив, слизнув уздовж платформи, увійшов до тунелю і різко набрав швидкості. Лише перестук коліс на гладких рейках свідчив про те, що вони кудись рухаються.
— Куди ми ідемо? — спитала пані Кольтер.
— До арсеналу, — стримано відповів лорд Ізраель, відразу відвернувся й тихо заговорив з ангелом.
Пані Кольтер звернулася до лорда Роука:
— Мілорде, а ваших агентів завжди посилають на завдання парами?
— Чому ви питаєте?
— Просто з цікавості. Коли ми з деймоном познайомилися з галівесп'янами в печері, то мене дуже вразило те, як вправно вони б'ються і як швидко ухвалюють рішення.
— А чому вразило? Ви не очікували, що люди такого розміру можуть бути вправними бійцями?
Відчувши у словах лорда Роука величезну гордовитість, жінка холодно на нього подивилася.
— Ні, не очікували, — відповіла вона. — Я гадала, ми легко з вами впораємося, але перемога була на вашому боці. Я визнаю свою помилку. Проте чи завжди ви б'єтеся парами?
— Хіба ви з вашими деймонами не складаєте пару? Ви очікували, що ми заздалегідь надамо вам перевагу? — промовив галівесп'янин, і його зарозумілий погляд, чудово видимий у м'якому світлі кристалів, застеріг пані Кольтер від подальших розпитувань.
Вона скромно опустила очі та решту шляху мовчала.
Минуло декілька хвилин. Жінка відчувала, що потяг везе їх донизу, ще глибше до осердя гори. Важко було сказати, наскільки далеко вони заглибилися, але приблизно за чверть години від початку поїздки вагонетка стала вповільнювати хід. Вони під'їхали до платформи, освітленої надзвичайно яскравими як після темряви тунелю антарични-ми ліхтарями.
Лорд Ізраель відчинив двері, і вони увійшли до приміщення, такого паркого та пропахлого сірою, що пані Кольтер ледь не задихнулася. Повітря дзвеніло від ударів могутніх молотів та пронизливого виску заліза по каменю.
Охоронець зачинив за ними двері на платформу, і шум наче подвоївся, а спека хвилею вдарила їм в обличчя. Спалах палючого світла змусив їх прикрити очі долонями; лише на Ксафанію, здається, не діяв цей шалений напад звуку, світла та температури. Коли чуття пані Кольтер пристосувалися до цієї атмосфери, вона з цікавістю озирнулася.
У своєму світі вона вже бачила горна та металообробні заводи, але найбільший із них виглядав би тут як сільська кузня. Молоти розміром із будинок за мить підносилися до далекої стелі, аби метнутися донизу та одним ударом розплющити залізний брус діаметром зі стовбур дерева, змусивши, здавалося, здригнутися всю гору. Із проходу в кам'яній стіні витікала річка сірчаного розплавленого металу. Час від часу її загачували адамантові ворота, і вируюча сяюча рідина через канали та шлюзи розходилася по незліченних виливницях, аби у хмарі пекельного диму затвердіти та охолонути. Велетенські валки та прокатні стани різали, пресували та згинали листи заліза завтовшки з дюйм так, ніби це був цигарковий папір, а потім страшенні молоти знов і знову розплющували його, накладаючи метал на метал із такою силою, що окремі шари перетворювалися на одне ціле.
Якби Йорйк Бернісон побачив усе це, навіть він змушений був би визнати, що ці люди знаються на металі. Пані Кольтер була дилетантом, тож вона лише дивилася та дивувалася. Тут просто неможливо було розмовляти, та ніхто й не намагався. Лорд Ізраель жестами запросив своїх супутників пройти за ним до ґратчастого містка, підвішеногонад величезним підземним кар'єром, у якому шахтарі за допомогою заступів і кайл вирубували яскравий метал із материнської породи.
Вони пройшли містком та довгим тунелем із кам'яними стінами, зі стелі якого звисали дивних кольорів сталактити. Поступово удари та виск металу стали затихати, і пані Кольтер відчула, як у її розпалене спекою обличчя дмухнув прохолодний вітерець. Кристали, що освітлювали їхній шлях, не були ні вбудовані в колони, ні прилаштовані до бра — вони просто були розсипані по підлозі. Джерел тепла тут не було, тож поступово людям знову стало холодно. Нарешті вони вельми несподівано, як на пані Кольтер, вийшли у нічне повітря.
Вони опинилися в місці, де в горі було вирубано широкий майданчик, схожий на військовий плац. У напівтемряві вони невиразно побачили величезні металеві двері, що вели кудись усередину гори, деякі з них були розкриті, а деякі зачинені. З одних із цих дверей саме витягали щось загорнуте у брезент.
— Що це? — спитала жінка в африканського царя. Він відповів:
— Наміроліт.
Пані Кольтер і гадки не мала, що це може означати, тож доводилося лише дивитися, як чоловіки стягають із намірольота брезент.
Вона стала за спиною царя Огунве, наче ховаючись за ним, і поцікавилася:
— А як воно працює? Що воно робить?
— Зараз ви все побачите, — відповів цар.
Під брезентом був начебто якийсь складний бурильний апарат — або кабіна гіроптера чи великого підйомного крана. У скляній кабіні були розташовані сидіння та приладова панель із принаймні дюжиною важелів і ручок. Апарат стояв на шести ногах, котрі складалися з декількох "суглобів" і відходили від корпусу під неоднаковими кутами, тож він виглядав водночас повним енергії та незграбним. Сам корпус являв собою переплетіння труб, циліндрів, поршнів, звитих кабелів, комутаторів та дротів. Важко було сказати, якою була структура цього намірольота — він був освітлений лише ззаду, і більша його частина була вкрита серпанком темряви.
Лорд Роук на своєму яструбі полетів прямо до апарата й почав кружляти над ним, оглядаючи з усіх боків. Лорд Ізраель та ангели відразу поринули в бесіду з техніками. Із кабіни намірольота злізли ще двоє чоловіків, один із яких ніс планшет, другий тягнув якийсь кабель.
Очі пані Кольтер жадібно вп'ялися в апарат, запам'ятовуючи кожну його частину та їх взаємне розташування. Вона побачила, як лорд Ізраель скочив на сидіння, застебнув шкіряні ремені на талії та на плечах і насунув на голову шолом. Його деймон, сніжний барс, стрибнув у кабіну слідом за НИМ, і лорд Ізраель зачинив дверцята. Технік щось вигукнув, лорд Ізраель відповів йому, і всі відійшли до дверей.
Наміроліт почав рухатися, хоча пані Кольтер не розуміла, як це відбувається. Здавалося, що він тремтить, хоча насправді він стояв нерухомо, утримуваний якоюсь дивною силою на шести своїх комашиних лапах. Потім він знову почав рухатися, і цього разу жінка роздивилася, що відбувається: окремі частини апарата оберталися, поверталися туди-сюди, скануючи темне небо в них над головами. Лорд Ізраель поринув у керування — він смикав якісь важелі, дивився на шкали приладів, повертав ручки. І тут наміроліт раптом зник.
Усі підвели голови, і коли пані Кольтер зробила те саме, вона побачила, що апарат завис у повітрі на висоті великого дерева, повільно повертаючись ліворуч. Ніякого шуму двигуна не було чути, і було незрозуміло, як цей наміроліт долає силу гравітації. Він просто висів у повітрі.
— Прислухайтесь, — промовив цар Огунве. — Поверніться на південь.
Жінка повернула голову та напружила слух. У каменях гори ревів вітер, і чути було глухі удари молотів, від яких трусилася земля під ногами, та голоси від освітленого дверного прорізу, але за якимсь сигналом голоси стихли, а світло було вимкнено. У тиші, що настала, пані Кольтер почула віддалене торохтіння моторів гіроптерів, які пробивалися крізь бурхливе повітря.
— Хто це? — спитала вона.
— Вони грають ролі принад, — відповів цар. — Це мої пілоти, вони спокушають ворога летіти за ними. Спостерігайте, що буде далі.
Пані Кольтер ширше розкрила очі, намагаючись побачити в темній ночі бодай щось. Над ними непохитно висів у повітрі наміроліт — здавалося, що він до чогось намертвоприкріплений, адже пориви вітру неспроможні були на жоден міліметр зрушити його з місця. Кабіна була темною, і лорда Ізраеля зовсім не було видно.
Тут пані Кольтер побачила групу вогників, що висіла в небі над самим горизонтом, й одночасно шум їхніх двигунів став досить гучним, аби можна було безперервно чути його. На них швидко насувалися шість гіроптерів, один із яких, здається, був пошкоджений — за ним можна було роздивитися хвіст диму, й він летів нижче від інших. Гіроптери летіли до гори й мали пролетіти трохи збоку від неї.
Відразу за ними пересувалася вельми різношерста компанія. Роздивитися, із кого вона складається, було нелегко, але нарешті пані Кольтер помітила дивний гіроптер, два літальні апарати з прямими крилами, одного великого птаха, котрий без видимих зусиль ніс двох озброєних вершників, та трьох чи чотирьох ангелів.
— Це наліт, — зауважив цар Огунве.
Переслідувачі наближалися до гіроптерів. Потім з одного з прямокрилих літаків вилетіла смуга сліпучого вогню, і за мить до спостерігачів долетів гучний тріск. Алеснаряд не знайшов своєї цілі, підбитого гіроптера, адже тієї самої миті, коли виблиснуло світло, на намірольоті щось спалахнуло, і снаряд вибухнув прямо в повітрі.
Не встигла пані Кольтер збагнути, що сталося, як бій завирував. Стежити за ним було важко, адже небо було темним, а пересування всіх учасників — дуже стрімким. Гору освітила низка майже беззвучних спалахів, що супроводжувалися якимось свистінням, наче виходом пару. Кожен зі спалахів якимось чином бив по учасниках нальоту: літак спалахнув і вибухнув, велетенський птах видав крик, що наче рвав серпанок над горами, та почав прямовисно падати на скелі внизу; щодо ангелів, кожен із них просто зник у клубах світного повітря — рої частинок, поступово згасаючи, наче феєрверки наприкінці льоту, почали опускатися донизу, поки не розчинилися в темряві.
Запанувала тиша. Вітер відніс шум моторів гіроптерів-принад, котрі залетіли за відріг гори, а спостерігачі мовчали, обмірковуючи побачене. На днищі намірольота, котрий, повільно повертаючись, і досі висів у повітрі, палали відблиски якихось вогнів.