Це була на диво сварлива й уперта німкеня.
— Ах, бог мій! — сплеснула вона руками, — ваш чоловік п'ян коні стоптав. В лікарень його. Я хазяйка!
— Амаліє Людвігівно! Прошу вас подумати про те, що ви кажете, — гордовито почала було Катерина Іванівна (з хазяйкою вона завжди розмовляла згорда, щоб та "пам'ятала своє місце", і навіть тепер не могла відмовити собі в цій приємності), — Амаліє Людвігівно...
— Я вам сказав раз-на-давніш, щоб ви ніколи не смів говорив мені Амаль Людвігівна, я Амаль-Іван!
— Ви не Амаль-Іван, а Амалія Людвігівна, і через те, що я не належу до ваших підлих лестунів, як-от пан Лебезятников, що сміється тепер за дверима (за дверима справді залунали сміх і крик: "зчепилися!"), то й завжди називатиму вас Амалією Людвігівною, хоч зовсім не можу зрозуміти, чому вам це ім'я не подобається. Ви бачите самі, що трапилось із Семеном Захаровичем; він помирає. Прошу вас зараз же зачинити ці двері і не пускати сюди нікого. Дайте хоч померти спокійно! Бо, запевняю вас, завтра ж вчинок ваш буде відомий самому генерал-губернаторові. Князь знав мене ще дівчиною і дуже добре пам'ятає Семена Захаровича, якому багато раз благодіяв. Усім відомо, що у Семена Захаровича було багато друзів і покровителів, яких він сам залишив через благородну гордість, почуваючи згубну свою слабість, але тепер (вона показала на Раскольникова) нам допомагає один великодушний добродій, який має гроші і зв'язки і якого Семен Захарович знав ще дитиною, і будьте певні, Амаліє Людвігівно...
Все це було вимовлено невтримною скоромовкою, чим далі, тим швидше, але кашель разом урвав красномовність Катерини Іванівни. В ту ж мить помираючий опритомнів і застогнав, і вона кинулась до нього. Хворий розплющив очі і, ще не пізнаючи і не розуміючи, почав вдивлятися в Раскольникова, що стояв над ним. Він дихав важко, глибоко й рідко; в кутках губ видавилася кров; піт виступив на лобі. Не пізнавши Раскольникова, він занепокоєно почав водити очима. Катерина Іванівна дивилася на нього смутним, але суворим поглядом, а з очей її бігли сльози.
— Боже мій! У нього всі груди роздавлені! Крові, крові скільки! — промовила вона в розпачі. — Треба зняти з нього весь верхній одяг! Повернись трохи, Семене Захаровичу, коли можеш, — крикнула вона йому.
Мармеладов пізнав її.
— Священика! — проказав він хрипким голосом.
Катерина Іванівна одійшла до вікна, притулилася лобом до віконної рами, з розпачем вигукнула:
— О, трикляте життя!
— Священика! — проказав знову помираючий після хвилинної мовчанки.
— Пішли-и-и! — крикнула йому Катерина Іванівна; він послухався окрику і замовк. Боязким, тужливим поглядом відшукував він її очима; вона знову повернулась до нього і стала в головах. Він трохи заспокоївся, але ненадовго. Скоро очі його спинилися на маленькій Лідочці (його улюблениці), яка тремтіла в кутку, мов у припадку, і позирала на нього своїми здивованими, по-дитячому пильними очима.
— А... а...— показував він на неї тривожно. Він щось хотів сказати.
— Чого ще? — гримнула Катерина Іванівна.
— Босенька, босенька! — бурмотів він, напівбожевільним поглядом показуючи на босі ніжки дівчинки.
— Мовчи-и-и! — роздратовано скрикнула Катерина Іванівна, — сам знаєш, чому босенька!
— Слава богу, лікар! — вигукнув зраділий Раскольников.
Увійшов лікар, акуратний дідок, німець, озираючись з недовірливим виглядом; підійшов до хворого, взяв пульс, уважно обмацав голову і з допомогою Катерини Іванівни розстебнув геть змочену кров'ю сорочку й оголив груди хворого. Всі груди були покалічені, пом'яті й пошматовані; кілька ребер з правого боку поламано. З лівого боку, на самому серці, була зловісна, велика жовтяво-чорна пляма, слід страшного удару копитом. Лікар нахмурився. Поліцейський розповів йому, що потерпілого затягло в колесо і волокло, перекручуючи, кроків тридцять бруківкою.
— Дивно, як він ще опритомнів, — шепнув стиха лікар Раскольникову.
— Що ви скажете? — спитав той.
— Зараз помре.
— Невже ніякої надії?
— І найменшої немає. Доходить... До того ж голову дуже поранено... Гм. Воно, звичайно, можна кров пустити... але... це буде даремно. Через п'ять або десять хвилин помре неодмінно.
— То краще вже пустіть кров!
— Ну нехай... А втім, я попереджаю вас, це буде зовсім даремно.
В цей час почулися ще кроки, натовп у сінях розступився, і на порозі з'явився священик із запасними дарами,[2-52] старенький і сивий. За ним пішов поліцейський, ще з вулиці. Лікар зараз же уступив йому місце і обмінявся з ним значливим поглядом. Раскольников упросив лікаря почекати хоч трохи. Той знизав плечима і залишився.
Всі відступили. Сповідь тривала недовго. Помираючий навряд чи розумів гаразд що-небудь; видавати міг тільки уривисті, невиразні звуки. Катерина Іванівна взяла Лідочку, зняла зі стільця хлопчика і, одійшовши в куток до груби, стала навколішки, а дітей поставила на коліна перед собою. Дівчинка тільки тремтіла; а хлопчик, стоячи голими колінцями на підлозі, розмірено підносячи рученятко, хрестився повним хрестом і вклонявся до землі, стукаючись лобом, що, видно, особливо тішило його. Катерина Іванівна закусувала губи і стримувала сльози; вона теж молилась, зрідка обсмикуючи сорочечку на дитині і встигнувши накинути на занадто оголені плечі дівчатка косинку, яку взяла з комода, не підводячись з колін і молячись. Тим часом цікаві знову почали відчиняти двері з внутрішніх кімнат. А в сінях усе щільніше й щільніше стовплювалися глядачі, жильці з усіх квартир, не переступаючи, проте, поріг кімнати. Один тільки недогарок освітлював усю сцену.
В цю мить із сіней, крізь натовп, швидко протиснулася Поленька, яка бігала по сестру. Вона ввійшла, насилу зводячи дух від швидкого бігу, скинула з себе хустку, відшукала очима матір, підійшла до неї і сказала: "Йде! На вулиці зустріла!" Мати пригнула її на коліна і поставила біля себе. З натовпу нечутно і боязко протовпилася дівчина, і дивною була її раптова поява в цій кімнаті, де панували злидні, лахміття, смерть і розпач. Вона була теж у лахмітті; убрання її було копійчане, але оздоблене по-вуличному, за смаком і правилами, що склалися в тому особливому світі, з яскраво і ганебно виказуваною метою. Соня спинилася в сінях коло самого порога, але не переступала його і дивилася пригнічено, не усвідомлюючи, здавалося, нічого, забувши і про своє перекуплене з четвертих рук шовкове, непристойне тут, квітчасте плаття з довжелезним кумедним хвостом, і широкий кринолін, що геть загородив двері, і про світлі черевики, і про парасольку, непотрібну вночі, але яку вона взяла з собою, і про химерний солом'яний круглий капелюшок з яскравим вогняного кольору пером. З-під цього надітого по-молодецькому набакир капелюшка виглядало худе, бліденьке і злякане личко з розкритим ротом і з нерухомими від жаху очима. Соня була мала на зріст, років вісімнадцяти, худенька, але досить гарненька блондинка з чудовими голубими очима. Вона пильно дивилась на ліжко, на священика; вона теж задихалася від швидкої ходи. Нарешті шепотіння, деякі слова в натовпі, мабуть, долетіли до неї. Вона похнюпилась, ступила через поріг і стала в кімнаті, але знову-таки коло самих дверей.
Сповідь і причастя скінчилися. Катерина Іванівна знову підійшла до чоловікової постелі. Священик відступив і, збираючись іти, хотів був сказати два слова, щоб розрадити і напутити Катерину Іванівну.
— А куди ж я оцих подіну? — різко і роздратовано перебила вона, показуючи на малят.
— Бог милостивий; надійтеся на поміч Всевишнього, — почав священик.
— Е-ет! Милостивий, та не до нас!
— Це гріх, гріх, добродійко,— зауважив священик, хитаючи головою.
— А це не гріх? — крикнула Катерина Іванівна і вказала на помираючого.
— Може, ті, хто були мимовільною причиною, погодяться винагородити вас, хоча б за втрату доходів...
— Не розумієте ви мене! — роздратовано крикнула Катерина Іванівна, махнувши рукою. —Та й за що ж винагороджувати? Адже він сам, п'яний, під коні поліз! Яких доходів? Від нього не доходи, а тільки мука була. Адже він п'яниця, все пропивав. Нас обкрадав та в шинок носив, їхнє й моє життя в шинку перевів! І слава богу, що помирає! Витрат менше!
— Простити б треба в передсмертну годину, а це гріх, добродійко, такі почуття великий гріх!
Катерина Іванівна поралася коло хворого, вона подавала йому пити, обтирала піт і кров з голови, поправляла подушки і розмовляла зі священиком, зрідка встигаючи мимохідь обернутися до нього. Тепер же вона раптом накинулася на нього майже несамовито.
— Ех, батюшко! Самі це слова! Простити! От він прийшов би сьогодні п'яний, коли б не роздавили, сорочка ж на ньому одна, вся заношена, драна, то він би завалився спати, а я б до світу у воді полоскалася, обноски б його та дитячі прала, та потім висушила б за вікном, та одразу ж, як розвидниться, і штопати б сіла, — от моя й ніч!.. То де вже тут про якесь прощення говорити! Вже й так простила!
Глибокий, страшний кашель урвав її слова. Вона відхаркнула в хусточку і сунула її перед очі священикові, з болем придержуючи другою рукою груди. Хусточка була вся в крові...
Священик схилив голову і не сказав нічого.
Мармеладов був у останній агонії; він не зводив очей з обличчя Катерини Іванівни, яка підійшла знову до нього. Йому все хотілося щось сказати їй; він уже й почав, із зусиллям ворушачи язиком і невиразно вимовляючи слова, але Катерина Іванівна, зрозумівши, що він хоче просити у неї прощення, зараз же владно крикнула на нього:
— Мовчи-и! Не треба!.. Знаю, що хочеш сказати!..
І хворий замовк; але в ту мить блукаючий погляд його впав на двері, і він побачив Соню... Досі він не помічав її: вона стояла в кутку в тіні.
— Хто це? Хто це? — мовив він раптом хрипким, задиханим голосом, страшенно хвилюючись і з жахом показуючи очима на двері, де стояла дочка, і силкуючись підвестись.
— Лежи! Лежи-и-и! — крикнула Катерина Іванівна.
Але він із неприродним зусиллям встиг спертись на руку. Він нестямно і нерухомо дивився якийсь час на дочку, наче не пізнаючи її. Та й разу ще не бачив він її в такому убранні. Раптом він пізнав її, принижену, вбиту горем, вичепурену й засоромлену, що покірно чекала своєї черги проститися з конаючим батьком. Безмірне страждання відбилось на обличчі його.
— Соню! Дочко! Прости! — крикнув він і хотів простягнути до неї руку, але, втративши опору, зірвався і впав з дивана, просто обличчям на підлогу; кинулися піднімати його, поклали, але він уже кінчався.