Звичайно, там пролито не одну С. І, видно було багато П. й відчувалося глибоке С. III, і навряд чи хто з рідні покійників міг лишатися цілком незворушний, а помітне на багатьох обличчях С. III, як і перспектива самому колись бути похованому під рушничний салют, напевне, аж ніяк не могла впливати на солдатів заспокійливо. Горда жалоба не завжди бувала така вже горда, отож на кладовищі щодня функціонувало кілька сот, якщо не тисяч сльозових залоз і втрачався контроль над мозковими стовбурами, бо не одне почувало там, що завдано удару по його найвищому життєвому благу.
Богаков: "Звісно, та недовіра до дівчини тривала недовго, день чи два, а після того, як вона доторкнулась до нього і з ним таке сталося (??)... ну, ви ж самі знаєте, що буває з чоловіком, коли він давно не мав жінки... авжеж, із ним те сталося, коли дівчина поклала руку йому на руку, на столі, куди вона приносила свої вінки. Так воно й було. Він сам мені розповів: і хоча з ним, звичайно, це діло вже бувало, але ж тільки вві сні, а наяву ще ніколи, то він і збентежився, і воднораз його сповнило таке страшенно годяще почуття. Ви знаєте, він, сердега, був зовсім наївний, вихований у пуританському дусі, і в тому, що називають "статеве життя", нічогісінько не тямив. І тоді виявилось те, про що я можу вам сказати, тільки коли ви заприсягнетеся всім святим (авт. так і зробив! — Авт.), що ніколи не скажете про це тій дівчині (авт. цілком певен, що Лені можна б відверто все сказати, вона б нітрохи не засоромилась, а може, ще й зраділа б, дізнавшися про таку річ) — Борис іще ні разу в житті не гостював у жінки. (Автор здивовано звів брови, і Богаков мусив пояснити). Еге ж, я завжди так називаю це діло: "гостювати в жінки". Не те щоб він хотів знати, як воно робиться, ні, він усе ж таки тямив бодай стільки, щоб розуміти, що там уже сама природа підкаже, як і що, коли ти любиш жінку й хочеш у гості до неї. Це він сам знав, тільки...
була там ще одна заковика... стонадцять чортів, я ж так любив хлопця, коли хочете знати (авт. хотів це знати.— Авт.), він мені життя врятував, без нього я б загинув, здох з голоду, пропав як муха... і без його довіри. З ким же ще він міг там поговорити, в бісової матері! Я був для нього все — батько, брат, товариш,— і коли в нього почався той роман, я, бувало, цілими ночами лежав і плакав зі страху. Я його остерігав, казав йому: "Ну гаразд, своєю головою ти можеш важити, коли вже так шалено її любиш,— але як же з нею? Подумай лишень, чим вона ризикує: адже вона не зможе навіть звернути на те, що ти, мовляв, присилував її чи зґвалтував, бо ніхто однаково не повірить за таких обставин. Май же розум!" А він мені: "Еге, розум! Якби ти її побачив, то не говорив би про розум, і як я їй скажу про розум, то вона тільки посміється з мене. Вона знає, чим я ризикую, і знає, що я знаю, чим вона ризикує,— але ні про який розум не хоче й слухати. І загинути вона теж не хоче, вона хоче жити — і заразом хоче, щоб ми не проґавили жодної нагоди погостювати одне в одного",— це слівце він у мене запозичив. І як я потім її побачив та познайомився з нею ближче, то переконався, що про якийсь "розум" тут справді шкода було говорити. Але ж там була ще одна заковика, що страшенно мучила хлопця. Ще під час громадянської .війни, як було йому два чи три роки, мати лишила його перебути в одному галицькому селі, в давньої приятельки, а та приятелька мала бабусю єврейку, і коли саму її розстріляли, то хлопчика взяла до себе та бабуся. Ну, от він і бігав два роки в селі серед єврейських дітлахів, а потім бабуся померла, і хлопчик попав до ще одної бабусі, а чий він, ніхто й не пам'ятав до пуття. І ось та бабуся помітила, що малий Боря ще не обрізаний; вона, звісно, подумала, що це покійна бабуся не подбала, тож треба виправити помилку. І ось тепер він обрізаний. Я як почув, думав — здурію. Я його спитав: "Борисе, ти ж знаєш, що я чоловік без упереджень, то признай-ся, ти єврей чи ні? Він каже: "Ні, якби був євреєм, я б тобі сказав". Правда, й акценту єврейського у нього не було й сліду... але новина була лиха, бо в нашому таборі вистачало антисемітів, що знущались би з нього або й німцям могли виказати. Я спитав його: "А як же ти викручувався на обшуках тощо?" Він мені пояснив, що мав друга, студента-медика з Москви, і той, розуміючи, яке це небезпечне діло, Уратненько полагодив йому там, що треба, хірургічною ниткою, коли його призвали до армії. Але тепер там знов
розійшлося, бо в нього ж так часто збудження буває. І ось він хоче знати, чи жінки... ну, і так далі. А мені знов причина плакати ночами та потерпати зі страху — не через жінку, я ж не знаю, чи жінки щось таке помічають, ні, просто Віктор Генріхович був страшенний антисеміт, та було й таких декілька, що з самої заздрості та недовіри виказали б Бориса німцям, а тоді... тоді його б ніяка високопоставлена персона не врятувала. Тоді все пропало б".
Високопоставлений добродій: "Мушу вам сказати відверто: я неабияк розсердився на нього, коли вже потім дізнався про той його роман. Так, розсердився. Адже це ні в які ворота не лізло. Він же не міг не знати, як це небезпечно, і повинен був розуміти, в яке прикре становите потрапили б усі ми, хто опікувався ним,— а він же знав, що ним хтось опікується. Застукавши його, розмотали б за цю ниточку весь клубок. А ви самі знаєте, що в таких випадках нікому не було пощади. Правда, все обійшлось, я тільки потім страху набрався і зовсім не приховував перед тією панною... чи то пані Пфайфер, як уразила мене ця невдячність. Так, я вважаю, що це невдячність. Господи, задля якоїсь амурної пригоди так ризикувати! Я, звичайно, весь час цікавився через своїх посередників, чи все в нього гаразд, і не раз відчував спокусу поїхати туди нібито в якихось справах і глянути на нього, але так і не піддався тій спокусі. Я й так мав через нього чимало клопоту, бо він кілька разів явно підбурював людей у трамваї, умисне чи невмисне, цього я не знаю, але на нього й на конвоїрів надходили заяви, і фон Кам мусив на них реагувати. Знаєте, що він робив? Співав, їдучи вранці в трамваї,— здебільшого тільки мугикав собі під ніс, але часом і виразно, так, що слова можна було розібрати, і знаєте, які? Другу строфу з "Браття, до сонця, до волі": "Гляньте, як лави мільйонні 3 ночі пливуть і пливуть, їхнє могутнє жадання Нашу осяяло путь",— як, по-вашому, розумно це було — співати таке змореним, невиспаним німецьким робітникам і робітницям уранці, в переповненому трамваї, за рік після Сталінграда — і взагалі співати в такий грізний час? Уявіть-но собі, що він — а я певен, що він це робив без ніякої задньої думки,— що він проспівав би третю строфу: "Вічне ярмо поламайте, Скиньте ненависний гніт, Стяг наш багряний розмайте, Працею світ оновіть"? От бачте, мені недарма приклеїли епітет "червоний". Яка це халепа була! Конвоїра покарали, фон Кам, як виняток, подзвонив мені — звичайно ми спілкувались через посланців — і спитав: "Що це за провокатора ти мені підсунув?.." Ну, якось уладнали, але скільки було мороки! Знов хабарі, знов посилання на відділ "Чужоземні армії сходу"... а потім сталося ще страшніше: один робітник звернувся до Бориса в трамваї, шепнув йому: "Держись, товаришу, скоро перемога!" Конвоїр почув, і його насилу умовили, щоб забрав свій рапорт,— адже той робітник міг за це життям заплатити. Ні, справді, дяки я за це не мав. Самі прикрощі".
Виникла потреба ще раз відвідати того добродія, що за своїми масштабами цілком міг витіснити Бориса з ролі головного героя: Вальтера Пельцера, сімдесяти років, власника жовто-чорного бунгало на узліссі. Одну стіну тої будівлі прикрашують густо позолочені металеві сарни, другу — густо позолочені металеві коні. Господар має верхового коня, стайню для нього, автомобіль (досить високого класу), другий автомобіль для дружини (середнього класу), і коли авт. відвідав його вдруге (проте не востаннє), то застав його в глибоко меланхолійному настрої, ображеного на весь світ. "От і вчи дітей, посилай до вищих шкіл: син у мене лікар, дочка — археолог, тепер десь у експедиції в Туреччині, а що мені з того? Гордують батьком. Мовляв, скоробагатько, колишній наці, нажився на війні, опортуніст — чого лиш я не наслухався! Дочка навіть говорить зі мною про якийсь "третій світ", а як ви гадаєте: багато вона знає про перший? Про той світ, із якого вона родом? Я тепер маю досить часу, багато читаю й думаю теж чимало. Подивіться-но на Лені: вона тоді комизилась, не хотіла продати мені свого будинку, бо я їй непевний здавався,— а потім продала Гойзерові, і що ж той тепер робить у спілці зі своїм пронозою онуком? Без ніякого сорому надіслав їй наказ звільнити помешкання, бо вона пускає піднаймачів — робітників-чужоземців — і давно вже платить за квартиру неакуратно чи й зовсім не має чим платити. Невже б мені коли-небудь спало на думку виганяти Лені з квартири? Та нізащо в світі, ні за якого політичного ладу. Я, звісно, не приховую, що втьопався в неї відразу, тільки-но вона прийшла до мене на роботу, і що дуже вірний своїй дружині я ніколи не був. Хіба я це приховую? Ні. А хіба я приховую, що був і наці, й комуністом, і що я користався з тих економічних можливостей, які давала мені війна? Ні. Я — вибачте за таке вульгарне слово — гріб до себе, де тільки міг. Я ж визнаю. Але чи я після тридцять третього року хоч кого-небудь покривдив — чи зі своїх працівників, чи взагалі? Ні. До тридцять третього — всяке бувало, я ж не криюся. Але після тридцять третього? Пальцем нікого не зачепив. Чи може хто з тих, що працювали у мене або зі мною, поскаржитись на мене? Ні. Єдиний, хто, може, міг би поскаржитись, це Кремп, але його нема на світі. Йому я справді часом допікав, це я визнаю — отому докучливому фанатикові, що ладен був усе в майстерні догори дном перевернути і геть зіпсувати взаємини між робітниками. Адже той ідіот відразу, з першого дня, коли росіянина привели на роботу, захотів повернути на те, щоб до нього ставились як до "нижчої раси". Почалося з чашки кави — Лені налила її росіянинові, як сіли снідати після дев'ятої години. День був дуже холодний — кінець грудня сорок третього чи початок січня сорок четвертого року,— а в нас так склалося, що каву для всіх заварювала Ільза Кремер.