Хіба побачиш такого капелюшка на гарненькій голівці перуанської дами? Але про все це я не мав ні найменшого уявлення, а тому тільки здивувався, чого такий чудернацький предмет входить до складу вантажів великого корабля.
Згодом мені пояснили, в чому справа: в більшості південно-американських міст живуть англійки й француженки — жінки та сестри англійських і французьких торговців та різних офіційних представників, що оселились там. І, незважаючи на велику відстань, що відділяє їх від батьківщини, вони вперто дотримуються мод Лондона та Парижа, хоч з цього безглуздого вбрання сміються їхні милі сестрички з Латинської Америки.
Ось для кого призначався ящик з капелюшками.
Мені шкода, але я мушу додати, що в той сезон їх сподівання виявились марними. Капелюшки не дійшли до них, а якщо й дійшли, то, мабуть, в такому стані, що вже нездатні були служити будь-якою прикрасою. Моя рука була немилосердною. Забравшись у ящик, я без жалю м'яв ці прекрасні "цяцьки", поки не запхнув їх якнайдалі, здавивши так, що вони стали займати десяту частину того простору, який займали в ящику.
Безперечно, згодом на мою голову впало чимало прокльонів. Єдине, що я міг заперечити — це сказати щиру правду про те, що я рятував своє життя і зовсім не думав про капелюшки. Чи простили мені це в тих домах, де чекали прибуття капелюшків? А втім, я ніколи не узнав, що казали модниці. Додам тільки, що потім, заспокоюючи власне сумління і задовольняючи заокеанського торговця модними товарами, я сплатив усі збитки.
Розділ LХII
МАЛО НЕ ЗАДИХНУВСЯ
Вийнявши капелюшки, я негайно вліз у порожній ящик. Треба було, якщо можливо, зняти з нього всю кришку або хоч частину її. Спочатку я спробував довідатись, що міститься над нею. Я зробив це так, як завжди, а саме: встромив лезо ножа в щілину. На жаль, воно стало тепер коротшим і не зовсім годилося, але було ще дюймів зо три завдовжки, тож з деякими труднощами ним можна було визначити, яка передо мною перешкода, тверда. чи м'яка… Вантаж виявився м'яким, і тому лезо легко проштрикувало його. Пам'ятаю, що там була парусинова обшивка і, застромлюючи в неї ножа, я не зустрічав ніякого опору.
Я вже знав, що це не полотно, бо лезо встромлювалося, наче в масло. А цього б не трапилось, якби то було полотно.
На душі стало веселіше. Краще мати справу з чим завгодно, аби тільки не з полотном.
Я штрикав у різних місцях, по всій кришці, і лезо щоразу заглиблювалось у щось м'яке. Не треба було навіть натискати на колодочку. Значить, вантаж складається з чогось такого, що мені досі не зустрічалося. Але я ніяк не здогадувався, що то таке.
Цей вантаж, як мені здавалося, не міг бути серйозною перешкодою на моєму шляху вгору. В чудовому настрої від такої приємної думки я заходився виламувати дошку з кришки, на якій лежав вантаж.
На це пішла не одна година марудної праці. Перерізувати дошки ножем було важко, і ця робота забрала в мене більше сил і часу, ніж усе інше разом узяте. Але вона була конче необхідною, бо інакше я не міг прокладати собі шлях крізь кришки ящиків. На кожен з них давили вантажі, що лежали вгорі, і виламати дошки було неможливо. Довелося перерізати їх.
Кришку ящика з-під капелюшків мені пощастило зняти без особливих труднощів. Дошки, як виявилось, були тонкі, ялинові, і за півгодини чи трохи більше я перерізав навпіл середню з трьох дощок. Половинки я легко відігнув униз і повитягав.
Відірвавши клапоть ряднини, якою було обшито ящик, я простягнув руку до невідомого вантажу. І зразу ж догадався, що це таке. Адже ще в дядьковій коморі я навчився пізнавати мішки на дотик. Так, це був мішок.
Але що в ньому? Пшениця, ячмінь, овес? Ні, це не зерно, — там щось м'якше, дрібніше. Невже борошно?
Незабаром я переконався, що це справді так. Я розпоров лезом мішковину. Навіть не треба було засувати руку в мішок, бо звідти зразу ж посипався м'який, дрібний порошок, наповнюючи мені долоню. Я підніс жменю до рота і остаточно впевнився, що в мішку борошно.
Це було радісним відкриттям. В мене був харч, і його може вистачити на кілька місяців. Годі голодувати! Годі їсти пацюків! З борошном і водою я житиму, як принц. Дарма, що воно сире! Зате воно смачне, поживне та корисне для здоров'я. "Дякувати долі! Я врятований!"
Такі слова вихопились у мене, коли я оцінив своє відкриття.
Працював я багато годин, і мені вже треба було відпочити. Крім того, я був голодний і не міг утриматись від спокуси вдосталь наїстися нової страви. Тому я вирішив повернутись у своє старе лігво, де була бочка з водою. Напхавши кишені борошном, я з обережності про всякий випадок заткнув парусиною дірку в мішку і почав спускатись униз. Торбину з пацюками я жбурнув, сподіваючись, що мені більше не доведеться харчуватися ними. Потім я залив чималу жменю борошна водою, замісив тісто і з'їв його з такою насолодою, ніби це був найкращий пудинг.
Кілька годин міцного сну додали мені сил. Прокинувшись, я знову з'їв тіста і почав підніматись своїм довгим тунелем у напрямі люка.
Пробираючись через другий ряд ящиків, я, на свій подив, помітив, що скрізь навколо мене розсипано щось м'яке, схоже на порошок. В порожньому трикутному закутку біля фортепіано все також було засипане тим же порошком, і я вгруз у нього по кісточки. До того ж я помітив, що на голову й плечі мені густо падає якийсь пил. Коли ж я необережно подивився вгору, щось посипалося мені в рот, в очі та ніс, і я почав страшенно кашляти й чхати.
Спочатку я злякався, що задихнусь, і мало не кинувся назад у своє сховище за бочкою з водою. Але тікати так далеко не було потреби. Досить було відступити до ящика з-під галет і пил туди вже не діставав.
Я швидко збагнув причину цього незвичайного явища. Це ж борошно. Корабель хитнувся, затичка випала, і борошно посипалось із мішка через дірку. Безперечно, це була значна втрата.
Думка, що я можу втратити борошно і буду змушений знову харчуватись пацюками, обдала мене холодом. Треба негайно добратись до мішка ї заткнути дірку, щоб зберегти хоч частину борошна.
Хоч я й боявся задихнутись, але бачив, що необхідно діяти, і, закривши рота й заплющивши очі, кинувся до ящика з-під капелюшків.
На моєму шляху скрізь було борошно, але воно вже не сипалось. Коли я дістався куди треба, то побачив, що воно все висипалось. Мішок був порожній!
Мабуть, я сприйняв би це як страшне нещастя, коли б не помітив, що борошно пропало не все. Значна частина його, безперечно, просипалась крізь щілини на дно трюму, але більша затрималась на сувоях тканини, які я поскладав на дно трикутної комірки, і в інших місцях, куди я міг в разі потреби легко пробратись.
А втім, все це стало неістотним, коли я раптом зробив відкриття, що остаточно витиснуло в мене з голови всі думки про борошно та взагалі про харч і воду. Вони втратили своє значення.
Я простягнув руку, щоб переконатись, чи справді мішок порожній. Ніби й так. То чого ж не витягнути його через отвір і не забрати з дороги? Не було підстав не зробити цього. Я висмикнув мішок, відкинув його геть і висунув голову з ящика.
Бо, же милий! Що я побачив?
Світло! Світло! Світло!
Розділ LХIII
СВІТЛО ТА ЖИТТЯ
Так, очі мої справді милувалися світлом, і серце моє сповнила несподівана безмежна радість. Не можу описати свого щастя. Увесь страх миттю кудись щез. Зникли всякі передчуття лихого. Я врятований!
Світло, яким тішились мої очі, це була всього-на-всього ледь помітна смужечка — ніжний промінчик. Пробиваючись крізь щілину між дошками, він линув згори, але не просто, а навскіс, приблизно на відстані восьми чи десяти футів від мене.
Я знав, що світло не могло пройти крізь палубу. Між палубними дошками на кораблі не буває щілин. Воно пробилось крізь люк. Певно, верхній брезент був порваний або відгорнутий.
Ніколи в житті я не бачив нічого милішого за цей ніжний промінчик, що сяяв надо мною, наче метеор! Жодна зірочка в блакитному небі ніколи не здавалась мені такою яскравою і прекрасною! На мене ніби дивилось і посміхалось око доброго ангела, вітаючи моє повернення до життя.
Я довго сидів усередині ящика з-під капелюшків. З'явилась віра, що робота моя наближається до кінця і що надії близькі до здійснення. Тепер я вже не вагався. Чим ближчою була мета, тим більше нетерпіння охоплювало мене. Не зволікаючи, я взявся розширювати отвір у кришці ящика.
Поява світла переконала мене у важливій істині: я добрався до самого верху вантажу. Якщо я бачу скісний промінь, то, значить, тут порожній простір.
Незабаром я в цьому остаточно переконався. Не більш як за двдцять хвилин я розширив дірку настільки, що зміг просунути в неї своє тіло й опинився на кришці ящика. Обмацуючи руками навколо себе, я натрапив позаду на ящики, тюки та мішки, що здіймались цілою горою, але попереду не було нічого.
Кілька хвилин я сидів, звісивши ноги, на кришці ящика на тому місці, де й виліз. Боячись впасти вниз, я не наважувався ступити й кроку. Я сидів і дивився на чудовий промінь, що скидався на вогонь маяка. Зараз він сяяв ще ближче.
Поступово мої очі звикли до світла і хоч крізь щілину пробивався слабкий промінчик, я все ж почав розрізняти найближчі предмети. Скоро я помітив, що порожнеча попереду не сягала далеко. Отже, я знаходився на дні невеличкої западини неправильної овальної форми. Власне, це було порожнє місце, що лишилось під люком після навантаження корабля. Навколо стояли бочки, лежали мішки з продуктами — очевидно, провізія для команди, — розміщені так, щоб їх легко було дістати.
Мій тунель, яким я вибрався нагору, виходив у цю западину, і я, безсумнівно, був десь під люком.
Лишалось тільки зробити один-два кроки, постукати по дошках над головою і покликати команду на допомогу. І хоч для порятунку досить було удару або крику, я ще довго ніяк не міг зважитись постукати чи закричати.
Мабуть, не варто пояснювати нам причину моєї нерішучості та вагань. Подумайте тільки про те, що я наробив — про ту шкоду, яку завдав вантажу, про збитки, мабуть, на сотні фунтів, зважте, що в мене не було можливості відшкодувати й найменшої частини зіпсованих товарів, — уявіть усе це, і ви зрозумієте, чому я так довго сидів на ящику з-під капелюшків, не зважуючись ні на яку дію.
Мене скував невимовний страх.