Середній, убраний у червоне, сидів на білому коні і, підпершись позолоченою булавою, дивився гордо, мов король.
Це був Хмельницький. Обабіч нього їхали Тугай–бей і Кричевський.
Річ Посполита лежала в поросі й крові біля ніг козака.
РОЗДІЛ XVI
Минуло кілька днів. Людям здавалося, що небеса зненацька впали на Річ Посполиту. Жовті Води, Корсунь, розгром коронних військ, які досі завжди перемагали в битвах із козаками, взяття у полон гетьманів, страшна пожежа, що охопила всю Україну, різанина, нечувані від початку світу звірства — усе це сталося так раптово, що люди майже повірити не хотіли, щоб стільки бід відразу могло випасти на долю однієї країни. Багато хто й не вірив, дехто заціпенів від жаху, дехто з'їхав із глузду, дехто пророкував пришестя антихриста і близькість страшного суду. Урвалися всі суспільні зв'язки, усі стосунки, як людські, так і родові. Припинилася усяка влада, зникли відмінності між людьми. Пекло спустило з ланцюгів усі злочини і пустило їх гуляти по світу; вбивство, грабіж, віроломство, озвіріння, насильство, розбій і безумство заступили працю, чесність, віру й сумління. Здавалося, що віднині людство уже не добром, а тільки злом жити стане, що зовсім змінилися серця й уми, що вважають тепер святим те, що колись було ганебним, а ганебним те, що колись було святим. Сонце не світило вже над землею, бо її заступали від нього дими пожеж, ночами замість зірок і місяця світили пожежі. Палали міста, села, костьоли, двори, ліси. Люди перестали говорити, тільки стогнали або вили, як собаки. Життя втратило будь–яку ціну. Тисячі гинули без слова, без згадки. А з усіх цих поразок, убивств, стогонів, димів і пожеж виростав вище і вище один чоловік, стаючи дедалі грізнішим і величнішим, він майже затуляв уже світ білий, відкидаючи тінь від моря до моря.
Це був Богдан Хмельницький.
Двісті тисяч озброєних і окрилених звитягами людей стояли тепер ладні на все, варто було йому поворухнути пальцем.
Чернь підіймалася всюди. Городові козаки приєднувалися до нього у всіх містах. Край від Прип'яті й до степових рубежів був у вогні. Повстання ширилося у воєводствах Руському, Подільському, Волинському, Брацлавському, Київському й Чернігівському. Гетьманове військо росло із дня на день. Ніколи ще Річ Посполита не виставляла навіть супроти найстрашнішого ворога й половини тих сил, які він зараз мав. Рівних не було напоготові навіть у німецького імператора.
Буря перевершила усі сподівання. Сам гетьман спочатку не усвідомлював своєї могутності й не розумів, як високо він виріс. Він поки що ставився до Речі Посполитої лояльно, законослухняно і з вірністю, бо не знав, що поняття ці, як пусті, він міг уже топтати. Однак у міру сил зростав у ньому і той незмірний, мимовільний егоїзм, рівного якому історія не пам'ятає. Поняття зла і добра, злочину і цноти, насилля і справедливості злилися в душі Хмельницького в одне з почуттям власної кривди і власного добра. Той був для нього шанований, хто був із ним; той злочинець, хто йшов супроти нього. Він був ладний нарікати й на сонце, вважаючи це для себе особистою кривдою, якщо воно не світило тоді, коли йому це було потрібно. Людей, події й увесь світ він міряв власним "я". І попри всю хитрість, усе лицемірство гетьмана була якась жахлива добра віра у такому його підході. З неї випливали не лише усі провини Хмельницького, а й добрі вчинки, бо наскільки не знав він міри у знущаннях і жорстокості щодо ворога, настільки вмів бути вдячним за всі, хай навіть мимовільні, послуги, які йому робили.
Тільки коли напивався, тоді забував він про добродійність і, гаркаючи в безумстві, віддавав із піною на губах криваві накази, про які згодом шкодував. А в міру того, як росли його успіхи, п'яним він бував дедалі частіше, бо дедалі більший огортав його неспокій. Могло здатися, що тріумфи підняли його на такі висоти, на які він сам підійматися не хотів. Могутність його вражала не лише інших, а й його самого. Велетенська рука бунту, підхопивши гетьмана, несла його з блискавичною швидкістю і невблаганно, але куди? Як усе це мало скінчитися? Піднявши бунт в ім'я власних кривд, цей козацький дипломат міг сподіватися, що після перших успіхів чи навіть поразок він почне перемови, що йому запропонують прощення, задоволення й винагороду за кривди і шкоду. Знав він добре Річ Посполиту, її терпеливість, безмежну як море, її милосердя, що не мало меж і міри, а йшло не лише зі слабості, бо навіть Наливайкові, вже оточеному і приреченому, ще дарували прощення. Але тепер, після перемоги під Жовтими Водами, після розгрому гетьманів, після виникнення братовбивчої війни у всіх південних воєводствах діло зайшло дуже далеко. Події переросли усілякі сподівання — тепер боротьба мала точитися не на життя, а на смерть.
Але на чиєму боці буде звитяга?
Хмельницький питав ворожбитів і з зірками радився, і сам удивлявся у прийдешнє — але бачив перед собою тільки темряву. Часом від страшної тривоги у нього ставало сторчма волосся на голові, а з грудей, неначе вихор, виривався розпач. Що буде? Що буде?
Він, Хмельницький, прозорливіший за інших, відповідно й розумів ліпше від інших, що Річ Посполита не вміє розпорядитися своїми силами, що вона сама не знає про них, хоч страшенно могутня. Якби хтось одержав у руки таку могутність, хто б тоді міг йому вчинити спротив? А хто міг знати, чи не поменшає від страшної небезпеки, близькості загибелі заколотів, внутрішніх чвар, сварок, інтриг панів, склочництва, сеймового пустослів'я, шляхетської сваволі, безсилля короля? Тоді б півмільйона самого тільки гербового люду могло вийти в поле і розбити Хмельницького, хоч би навіть йому допомагав не лише хан кримський, а й сам султан турецький.
Про цю приспану могуть Речі Посполитої знав, окрім Хмельницького, і покійний король Владислав, і тому все життя працював над тим, щоб із найбільшим у світі володарем повести боротьбу не на життя, а на смерть, бо тільки в такий спосіб ці приховані сили могли бути пробуджені. Заради цього переконання не завагався король кинути іскру і в козацький порох. Чи судилося саме козакам викликати цю повінь, щоб у ній урешті–решт потонути?
Хмельницький розумів також і те, якою страшною попри всю слабкість буде відсіч цієї Речі Посполитої. Адже в неї, у таку безладну, кепсько зв'язану, розірвану, свавільну, анархічну, били найгрізніші з усіх турецькі вали і розбивалися, мов об скелю. Так було під Хотином, що він бачив майже на власні очі. Ця сама Річ Посполита навіть у хвилини своєї слабкості підіймала стяги на валах чужих столиць. Яку ж вона тепер дасть відсіч? Чим здивує, доведена до розпачу, коли треба буде або вмерти, або перемогти?
Ось чому кожен тріумф Хмельницького був для нього самого новою небезпекою, бо наближав мить пробудження сонного лева і робив дедалі неможливішими мирні перемови. У кожній перемозі була прихована прийдешня поразка, у кожному захопленні — на денці гіркота. Тепер у відповідь на козацьку бурю мала прийти буря Речі Посполитої. Хмельницькому здавалося, що він уже чує її глухий, далекий гул.
От–от і з Великої Польщі, Пруссії, велелюдної Мазовії, Малої Польщі й Литви надійдуть легіони воїнів — їм потрібен тільки вождь.
Хмельницький взяв у полон гетьманів, але і в цьому щасті можна було побачити ніби пастку долі. Гетьмани були досвідченими воєначальниками, та жоден із них не був тим, ким мав бути у цю годину жаху, страху, поразки.
Вождем міг бути зараз тільки один чоловік.
Звався він — князь Ієремія Вишневецький.
Саме тому, що гетьмани були в полоні, вибір, найвірогідніше, мав упасти на князя. Хмельницький, як і інші, у цьому не сумнівався.
А тим часом до Корсуня, де гетьман запорозький зупинився після битви на спочинок, долітали із Задніпров'я вісті, що страшний князь уже вирушив із Лубен, що дорогою немилосердно придушує бунт, що після того, як він пройде, зникають села, слободи, хутори й містечка, а натомість стирчать палі й шибениці. Страх подвоював і потроював чисельність його військ. Казали, що він веде п'ятнадцять тисяч найвідбірнішої раті, яка тільки могла бути в усій Речі Посполитій.
У козацькому таборі його сподівалися з хвилини на хвилину. Невдовзі після битви під Крутою Балкою серед козаків пролунав окрик: "Ярема йде!", і чернь охопив переполох — вона почала втікати наосліп. Переполох цей змусив Хмельницького глибоко задуматися.
Він мав тепер вирішити: або рушити з усіма силами проти князя і шукати з ним зустрічі у Задніпров'ї, або, залишивши частину військ для здобуття українних замків, піти у глиб Речі Посполитої.
Похід на князя був небезпечним. Маючи справу з таким уславленим воєначальником, Хмельницький, попри значну перевагу своїх сил, міг зазнати поразки у генеральній битві, і тоді відразу все було б утрачено. Чернь, що становила переважну більшість, уже довела, що розбігається від одного тільки імені Яреми. Потрібен був час, аби перетворити її у військо, яке могло б протистояти князівським рейментам.
З іншого боку, й князь, найвірогідніше, не прийняв би генеральної битви, він обмежився б обороною у замках і окремими сутичками, які в такому разі затягли б війну на місяці, якщо не на роки, а за цей час Річ Посполита напевно зібрала б нові сили і рушила на допомогу князеві.
Тому Хмельницький вирішив лишити Вишневецького у Задніпров'ї, а сам — укріпитися в Україні, зорганізувати свої сили, а відтак, рушивши на Річ Посполиту, змусити її на перемови. Він сподівався на те, що придушення бунту в самому тільки Задніпров'ї надовго відбере на себе усі князівські сили, а йому при цьому розв'яже руки. Бунт же на Задніпров'ї він вирішив підігрівати, висилаючи окремі полки на підмогу черні.
І наостанку він гадав, що можна буде дурити князя перемовами і зволікати час, аж поки князівське військо виснажиться. Тут він згадав про Скшетуського.
Через кілька днів після Крутої Балки, а саме того дня, коли серед черні зчинився переполох, він наказав покликати до себе пана Скшетуського.
Гетьман прийняв його у старостовому будинку в присутності одного тільки полковника Кричевського, котрого Скшетуський давно знав, і, ласкаво привітавши, хоч і не без гордовитості, яка відповідала його нинішньому становищу, сказав:
— Милостивий поручику Скшетуський, за послугу, яку ти мені зробив, я викупив тебе у Тугай–бея і обіцяв свободу.