Треба пробитися крізь смерч і плисти собі далі.
Так вони й зробили, і їм удалося вирватись із вітряних обіймів.
Однак врятувавшись від Сцілли, кораблі потрапили прямісінько в пащу Харібди — сіли на мілину, пропливши всього кілька миль.
— Отакої! З вогню — та в полум'я! — вигукнз'в Панург.
Вітер вив і стогнав у снастях. Пантагрюель та його друзі, засмучені, тяжко зітхали. Тільки брат Жан був веселий, усіх підбадьорював і водно торочив, що небо їм поможе і що він бачив на верхівці щогли вогник святого Ельма 168, а це — це добрий знак.
Всі трохи повеселішали після слів брата Жана, тільки Панург не дуже йняв їм віри.
— О, якби ми зараз опинилися на березі і щоб у кишені в кожного було по двісті тисяч екю! — мовив він замріяно.— Задля цього я вам і цапа б видоїв, і осла загнуздав би з хвоста. Я навіть ладен, поки й віку мого, не женитися — тільки зробіть так, щоб я перескочив на берег. І конячину якусь дайте... А слуги не треба — я й без слуги обійдуся! Недарма ж один стародавній учений сказав, що кількість наших хрестів — тобто турбот, клопотів і чвар — відповідає кількості наших слуг. Отож чим їх менше, то краще! Я сам себе годен доглянути, ще й як добре!
Аж тут мандрівники побачили великий корабель, який підпливав до них. На палубі його громадились величезні барабани і юрмилися люди, повалені і статечні з вигляду. Поміж них Пантагрюель уздрів Анрі Котираля 169, давнього свого приятеля. На поясі в нього висіла осляча голова, у лівій руці він тримав старий засмальцьований ковпак, у правій — капустину.
Побачивши Пантагрюеля, він радісно вигукнув:
— Здоров, дружеі А ти знаєш, що це в мене? — І він показав на ослячу голову.— Це божественний витвір природи! А це,— він показав на ковпак,— магістерська шапочка! А це ось,— він високо підняв капустину,— місяць-трава! З допомогою цього чудодійного зілля ми скоро добудемо філософський камінь! 170
— Звідки й куди ви пливете? — спитав Пантагрюель.
— Пливемо із острова Ентелехії в Турень. Веземо алхімію.
— А що то за люди на палубі?
— Поети, співаки, музики, астрологи, алхіміки, геоманти, годинникарі та всякі інші вчені й майстри. Всі вони везуть від мудреців з острова Ентелехії чудові рекомендації.
— Ну, коли ви всі набралися розуму на тому острові, то подумайте, як зняти нас із мілини! — уїдливо запропонував Панург.
— Мені вже сяйнула думка,— відповів Анрі Коти-раль.— Зараз ми вам допоможемо.
Він наказав матросам вибити дно у семи мільйонів п'ятисот тридцяти двох тисяч восьмисот десяти великих барабанів. Після цього барабани прив'язали до кораблів і взяли кораблі на буксир. Тоді смикнули щосили — і кораблі зійшли з мілини. їх повели на глибінь. Барабани гуготіли, рінь шурхотіла, бадьоро погукували й підспівували матроси, і всі ці звуки зливалися в зграйну музику. Мандрівникам було так приємно її слухати, як Платоиові — музику світил, що рухались по небу. Щоправда, він чув її вві сні.
Пантагрюель та його друзі наповнили барабани мореплавців ковбасами, скотили їм на палубу шістдесят дві бочки вина.
Зненацька до корабля підпливли два величезних фізетери й пустили водограї. Вода залила і барабани, і людей. Геть усі змокли до рубця.
Панург, дивлячись на них, реготав, аж за боки брався, аж селезінка потім у нього дві години боліла.
— Я хотів був почастувати їх вином,— сказав він,— але фізетери мене випередили: солоненькою водичкою напоїли! Хай посолонцюють — адже прісною водою вони гребують, тільки руки нею миють. Тож так їм і треба!
Раптом зірвався вітер. Кораблі понесло, і Пантагрюель не встиг навіть попрощатися зі своїми рятівниками.
Лоцман сказав, що, як вони хочуть попасти на острів Ентелехію, треба плисти за течією, обминаючи смерч.
— Можете покластися на мене,— додав лоцман.— Я приведу всі кораблі до острова Ентелехії.
РОЗДІЛ XI.
Про те, як Пантагрюель прибув на острів Ентелехію, де королювала Квінтесенція 171
Лоцман щасливо обминув вітряний смерч. Після цього мандрівники пливли іще дванадцять годин, а тоді ввійшли в гавань острова Ентелехії. Недалечко від гавані стояв палац королеви.
На березі їх зустрів легіон лучників і ратників. Вони заступили мандрівникам дорогу, звеліли віддати зброю й суворо спитали:
— Що ви за одні й звідкіля прибилися? Пантагрюель та його друзі, ніде правди діти, розгубилися й навіть трохи злякалися.
— Хлопці, та ми ж із Турені! — оговтавшись першим, вигукнув Панург.— Це провінція у Франції. Нами оволоділо нестримне бажання побачити королеву цього острова — Квінтесенцію, привітати її і скласти їй шану. Опріч того, ми хочемо познайомитися з островом Ентелехією, про який так захоплено розповів недавно Анрі Котирайль.
— Ну, як ви з Турені, то ласкаво просимо! — сказали дозорці.—3 Турені в нас уже чимало гостей побувало, і всі нам до вподоби припали. А з інших місць та країв приїздили такі вже гордії! Через губу розмовляють, що не скажеш — вони тобі поперек, ще й на глузи беруть... Ех, жабу б їм у рота!
— Ми люди прості, але душі в нас чисті та щирі,— мовив Пантагрюель.— Ми не образимо вас нічим, тим більше — не сміятимемось.
— Ми вам віримо,— приязно відповіли дозорці. Вони по-дружньому обняли мандрівників, а ті обняли їх.
Потім дозорці повели їх до палацу королеви.
Старший дозорець хотів був щось сказати Пантагрюелеві, та не міг дістати до його вуха, тож звелів принести драбину чи ходулі.
— Якби на те була воля її величності,— зауважив він,— то й ми б стали такі само високі на зріст, як ви. І якщо її величність ласкаво цього побажає — так і буде.
В галереях палацу Пантагрюель та його друзі побачили силу-силенну недужих і калік: прокажених, чумних, сліпих, глухих, кульгавих і ще всяких. Вони стояли й сиділи гуртами і, здавалося, чогось чекали.
З цікавістю їх оглянувши, мандрівники подалися далі.
В одній із галерей вони зупинилися. Старший дозорець показав їм на молоду (хоч їй було не менш як тисяча вісімсот років 172), вродливу, пишно й вишукано вбрану даму.
Даму оточував гурт інших дам і кавалерів.
— Оце і є її величність королева Квінтесенція,— мовив дозорець.— Проте зараз я вас до неї не підведу — не час. Станьте отут і дивіться, що королева робитиме. Подейкують, що у вас королі лікують золотуху, падучу, гарячку в досить дивний спосіб — доторком руки . А наша королева зцілює геть усі недуги, і пальцем не торкнувшися недужого! Вона сідає до органа і награє різні пісеньки — для кожної недуги свою. Нічогісінько більше не робить, а всі недужі враз стають здоровими. Ось самі побачите.
І справді, королева сіла до органа — такого гарного, незвичайного, що й описати його годі,— і поклала руки на клавіші.
Ввели гурт прокажених.
Королева натиснула на клавіші, залунала чудова музика — і всі прокажені тої ж миті одужали.
Привели юрбу отруєних. Королева заграла іншу мелодію — і всі вони враз зцілилися.
До зали заводили сліпих, глухих, німих, кульгавих, скарлючених, вносили паралізованих.
Королева грала — щоразу іншу мелодію,— і недуги та каліцтва з усіх як рукою знімало. Сліпі прозрівали, до глухих повертався слух, до німих — мова, паралізовані схоплювалися на рівні і йшли в танок.
Захоплені, приголомшені, зачаровані цілющою силою, якою так щедро наділив господь королеву., мандрівники попадали перед нею ницьма.
Королева підійшла до Пантагрюеля і торкнулася його голови букетом білих троянд. Це привело його до тями, він звівся на ноги, а за ним звелися і друзі.
Королева обізвалася до Пантагрюеля — заговорила шовковими словами. Так-так, саме шовковими — кожне слово було з пурпурового атласу.
Ось що вона сказала:
— Сяйво шляхетності, яке випромінюєте ви, шановні наші гості, свідчить про те, що душі у вас високі, чесні й добрі. Я відчуваю чари ваших смиренних виявів подяки, і це дає мені певність, що серця вапгі вільні від шкідливого й пихливого суємудрія та вільнодумства, що ці серця всотали в себе воістину мудрі іноземні вчення. А побут і звичаї простолюду нині такі, що вчень цих можна по-різному прагнути — однак осягнути їх нелегко. Ось чому мені, володарці цього острова і всього, що є на ньому, несила стриматися. Я кажу вам: ви мої любі, любісінькі, найлюбіші гостії
— Я чоловік темний,— прошепотів Панург Панта-грюелеві на вухо,— не можу втнути, що вона каже. А вже відповісти — й поготів. Прошу вас, відповідайте ви.
Однак і Пантагрюель не здобувся на відповідь. Всі мовчали, мовби води в рота набравши.
— Ви мовчите! — сказала королева.— Це добрий знак. Це — доказ того, що ви вийшли зі школи піфагорійців 174, а в школі цій мовчанка була символом знання. Єгиптяни теж мали мовчанку за божественне одкровення. А рід мій походить саме від піфагорійців. Складаю вам якнайкраснішу подяку за вашу увагу до мене.
Королева обернулася до слуг і вигукнула:
— Кухарі, до Панацеї! 175
Придворні, підійшовши до мандрівників, просили вибачити її величність за те, що вона'не запросила їх до свого обіду. Річ-бо в тім, що королева Квінтесенція за обідом їсть тільки антитіла, абстракції, уявлення, мрії, сни та жахи.
Пантагрюеля та його друзів одвели до великої зали, де були накриті столи до обіду. Сказати, що столи вгиналися від наїдків — це нічого не сказати. Відомо, що великий бог Юпітер на вичиненій шкурі кози, яка вигодувала його на Кріті (на тій самій шкурі, що правила йому за щит-егіду в битві з титанами),— записав геть усе, що діється на білому світі. А для того, щоб перелічити всі наїдки та напої, якими пригощали мандрівників на острові Ентелехії, не вистачило б і вісімнадцяти шкур! Коли 6 я мав сто ротів, і сто язиків, і залізну горлянку — то й тоді не був би годен про них розказати. Навіть про третину від половини того, чим пригощали в палаці її величності королеви Квінтесенції!
Призволяючись, Пантагрюель думав-міркував про те, що означало у вустах королеви слово "Панацея". І врешті вирішив, що слово це символізує пишну та щедру учту.
РОЗДІЛ хи
Про те, як королева обідала і що вона робила по обіді
Коли Пантагрюель та його друзі пообідали, їх повели до іншої зали, де сиділа королева Квінтесенція. Оточена придворними, вона просіювала, провіювала і пропускала свій час крізь гарне решето, сплетене з білих і блакитних шовкових ниток. А потім королева і її почет танцювали.
З ласки й високого дозволу її величності мандрівники пішли оглядати палац.