Але вона сказала:
— Він що хотів, те й зробив.
Містер Джілмер витер рукою свою лисину і цим нагадав, що день жаркий.
— У мене поки що все,— сказав він привітно,— але ви лишайтеся на місці. Я гадаю, що страшний містер Фінч теж захоче дещо спитати у вас.
— Обвинувач не повинен настроювати свідка проти захисника,— манірно зауважив суддя Тейлор,— принаймні під час судового засідання.
Аттікус підвівся, всміхнувся, однак не підійшов до свідка; він розстебнув піджак, засунув великі пальці в пройми жилета і повільно попрямував через усю кімнату до вікна. Виглянув на вулицю і, певно, не побачивши нічого цікавого, повернувся й підійшов до свідка. Мій багаторічний досвід підказував мені: Аттікус намагається розв'язати якусь проблему.
— Міс Мейєла,— сказав він усміхаючись,— поки що у мене немає найменшого наміру вас лякати. Давайте познайомимося. Скільки вам років?
— Я вже казала, дев'ятнадцять, я он судді казала.— Вона кивнула головою на суддю Тейлора.
— Так, мем, ви казали, це правда. Ви вже вибачайте, міс Мейєла, роки беруть своє, і пам'ять стала не та, що колись. Якщо мені спаде на думку запитання, на яке ви вже відповідали, прошу відповісти ще раз. Домовилися? Гаразд.
Судячи з виразу обличчя Мейєли, не можна було сказати, що вона прийняла умови щирого співробітництва, які запропонував Аттікус. Дівчина дивилася на Аттікуса очима, повними люті.
— І слова не скажу. Ви глузуєте з мене.
— Що ви сказали, мем? — запитав приголомшений Аттікус.
— Глузуєте з мене.
Суддя Тейлор втрутився:
— Містер Фінч не збирається глузувати з вас. Що з вами?
Мейєла глянула спідлоба на Аттікуса і звернулася до судді:
— А чого ж він обзиває мене — мем, міс Мейєла! Я не стерплю цього! Знайшов дурну!
Аттікус знову підійшов до вікна, даючи змогу судді Тейлору втихомирити свідка. Суддя Тейлор не належав до числа людей, які викликають співчуття, і все-таки мені стало шкода його, коли він намагався розтлумачити Мейєлі що й до чого.
— У містера Фінча просто така звичка,— пояснював суддя.— Ми з ним працюємо в цьому суді уже багато років, містер Фінч завжди і з усіма розмовляє так чемно. Він не глузує з тебе, він просто хоче бути ввічливим з тобою. Така вже він людина.
Суддя відкинувся на спинку крісла.
— Аттікус, прошу, а в протоколі відзначте, що з Мейєли ніхто не глузує, хоч вона й іншої думки.
Напевно, подумала я, її ще ніхто ніколи не називав "мем" або "міс Мейєла", коли вона сприймає як образу звичайне ввічливе звертання. Що ж у неї за життя? На це запитання я незабаром дістала відповідь.
— Отже, ви кажете, вам дев'ятнадцять років,— почав знову Аттікус.— Скільки у вас братів, сестер?
Він підійшов ближче до свідка.
— Семеро,— сказала вона, і я подумала: невже всі вони схожі на того, котрого я бачила в школі в перший день занять?
— Ви найстарша?
— Так.
— Мати давно померла?
— Не знаю... давно.
— В школу ви ходили коли-небудь?
— Я читаю і пишу не гірше за батька.
— Ви довго ходили до школи?
— Дві зими... чи, може, три... не пам'ятаю.
Поступово я починала розуміти, до чого веде Аттікус.
За допомогою запитань, які містер Джілмер не міг опротестувати — він не міг сказати, що вони несуттєві чи не стосуються справи,— Аттікус впевнено розкривав перед присяжними умови, в яких жили Юели. Ось про що дізналися присяжні: отримуваної допомоги не вистачає, щоб прогодувати сім'ю, до того ж не виключено, що господар просто пропиває гроші — трапляється, по кілька днів десь бродить і повертається додому напідпитку; в цих місцях рідко буває холодно настільки, щоб треба було взуватись, а коли й буває, то можна придумати чудове взуття із старої автомобільної шини; воду Юели носять відрами з рівчака, що тече біля звалища, і того місця намагаються не засмічувати; що ж стосується особистої гігієни, то тут кожен дбає про себе: хочеш помитися — неси відро води; менші діти завжди застуджені, до того ж у всіх короста; приходила сюди кілька разів леді, все питала Мейєлу, чому не ходить до школи, і записувала відповідь; але ж двоє в сім'ї уміють читати й писати, інші хай сидять удома, вони в господарстві потрібні.
— Міс Мейела,— сказав Аттікус так, ніби робив над собою зусилля,— у такої молодої дівчини, як ви, певно, є друзі, подруги. З ким ви товаришуєте?
Мейєла від несподіванки нахмурилася.
— Товаришую?
— Так. Хіба немає у вас знайомих, ваших ровесників, може, трохи молодших чи старших? Дівчат або хлопців? Звичайних друзів?
Відверта ворожість, котра на деякий час змінилася настороженістю, спалахнула знову.
— Ви знову насміхаєтеся з мене, містер Фінч?
Ці слова цілком влаштовували Аттікуса. Вони давали відповідь на його запитання.
— Ви любите свого батька, міс Мейєла? — запитав він знову.
— Любити батька — як це?
— Я маю на увазі, чи добре вам з ним, чи в злагоді ви живете?
— Так собі, він лагідний, от тільки коли...
— Коли що?
Мейєла подивилася на батька. Той весь час сидів так, що спинка стільця впиралася в бар'єр, але, почувши останнє запитання, випростався і насторожено ждав, що відповість Мейєла.
— Нічого,— сказала Мейєла.— Я ж кажу, що він лагідний.
Містер Юел знову з полегкістю відкинувся на спинку стільця.
— От тільки коли напивається? — сказав Аттікус так лагідно, що Мейєла кивнула головою.
— Він ніколи не переслідував вас?
— Як це?
— Ну, коли він бував... сердитий, він вас ніколи не бив?
Мейєла подивилася навкруги, потім униз, на секретаря, потім звела очі на суддю.
— Відповідайте на запитання, міс Мейєла,— мовив суддя Тейлор.
— Мій батько за все моє життя не зачепив мене й пальцем,— проголосила вона рішуче.— Пальцем не зачепив.
У Аттікуса окуляри сповзли на кінчик носа, і він їх поправив.
— Ну, міс Мейєла, у нас з вами вийшла непогана бесіда, а тепер, я гадаю, час перейти і до справи. Ви сказали, що попросили Тома Робінсона зайти у двір і порубати... що порубати?
— Шафанер, ну, комод, у нього з одного боку багато всяких шухлядок.
— Ви добре знали Тома Робінсона?
— Що це?
— Це ось що: ви знали, хто він такий, де живе?
Мейєла кивнула головою.
— Я знала, хто він, щодня проходив повз наш двір.
— Того вечора ви вперше запросили його зайти у ваш двір?
Мейєла здригнулася, почувши таке запитання. Аттікус знову повільно рушив своїм маршрутом до вікна і так робив щоразу: спитає, визирне у вікно, жде відповіді. Вія не бачив, як зреагувала Мейєла, але мені здалося, що він здогадався. Обернувся і звів брови.
— Того вечора ви...— почав він знову.
— Вперше.
— Раніше ви ніколи не запрошували його зайти у ваш двір?
Це питання вже не застало її зненацька.
— Ні, не запрошувала, ні, ні.
— Якщо ви скажете один раз "ні", то й цього досить,— зауважив Аттікус спокійно.— І раніше ніколи не зверталися до нього, щоб він вам допоміг у роботі?
— Може, й зверталася,— погодилася вона.— Тут їх чимало вештається.
— Ви не пригадуєте якогось такого випадку?
— Ні.
— Гаразд, давайте повернемося до того, що сталося в той вечір. Ви сказали, що коли ви ввійшли в кімнату і обернулися, Том Робінсон стояв позаду вас, так?
— Так.
— Ви сказали, що він схопив вас за горло, лаявся всякими словами... так?
— Так.
Раптом виявилося, що пам'ять у Аттікуса не така вже й погана.
— Ви сказали: він повалив мене на підлогу, придушив і заволодів мною — так?
— Я так сказала.
— Ви пам'ятаєте, як він бив вас по обличчю?
Мейєла завагалася.
— Ви добре пам'ятаєте, що він вас душив. Ви весь час відбивалися — пам'ятаєте? Ви відбивалися і кричали з усієї сили. А пам'ятаєте ви, щоб він бив вас по обличчю?
Мейєла мовчала. Здавалось, вона силкувалася щось збагнути. Я навіть подумала: може, і вона, так само як містер Гек Тейт і я, намагається уявити собі, що перед нею стоїть людина. Вона глянула на містера Джілмера.
— Міс Мейєла, це просте запитання. Я повторюю. Чи пам'ятаєте ви, щоб він бив вас по обличчю? — Тепер Аттікус не говорив приязно і добродушно. Це говорив юрист — сухо й безсторонньо.
— Ви пам'ятаєте, щоб він бив вас по обличчю?
— Ні, не пригадую, щоб бив. Хоча, той... він таки ударив мене.
— Можна вважати ваші останні слова за відповідь на запитання?
— Що? Так, він ударив... не пам'ятаю, просто не пам'ятаю... Все це сталося так несподівано...
Суддя Тейлор суворо глянув на Мейєлу.
— Не треба плакати, дівчино,— почав він, але Аттікус сказав:
— Дайте їй виплакатись, якщо вона хоче, ваша честь. Часу у нас досить.
Мейєла гнівно потягла носом і глянула на Аттікуса.
— Я відповім... на всі запитання... витяг мене сюди і глумиться... відповім на всі ваші запитання...
— Чудово,— сказав Аттікус.— Лишилося кілька запитань. Вибачте мою настирливість, міс Мейєла, ви посвідчили, що підсудний ударив вас, схопив за горло, придушив і заволодів вами. Я хотів би знати, чи ви цілком певні, що саме цей чоловік скривдив вас. Ви можете впізнати чоловіка, який учинив над вами насильство?
— Авжеж, можу, он він сидить.
Аттікус звернувся до свого підзахисного.
— Встаньте, Том. Хай міс Мейєла гарненько подивиться на вас. Чи це той самий чоловік, міс Мейєла?
Том Робінсон знизав широкими плечима під тоненькою сорочкою. Він підвівся і стояв, тримаючись правою рукою за спинку стільця. Постать у нього була якось дивно вигнута, і не тому, що він нерівно стояв. Його ліва рука була на добрих дванадцять дюймів коротша, ніж права, і висіла мов нежива. Кисть руки була маленька, суха, навіть з галереї було видно, що вона в нього не діяла.
— Всевидько,— сказав схвильовано Джем.— Поглянь, Всевидько! Преподобний, він же каліка!
Преподобний Сайкс повернувся до Джема і, схиливши наді мною голову, сказав пошепки:
— Під час збирання бавовни його руку прихопила машина, це було на плантації містера Дольфуса Реймонда, Том був ще хлопчиком... трохи не вмер — багато крові втратив... м'ясо аж до кісток повиривало...
— Це той самий чоловік, що вчинив над вами насильство? — запитав Аттікус.
— Це він.
Наступне запитання Аттікуса — едине слово:
— Як?
Мейєла розлютилася.
— Не знаю як, але це він... я вже казала, все сталося так раптово, що я...
— Давайте обміркуємо все спокійно,— почав Аттікус, але містер Джілмер перебив його, протестуючи цього разу не тому, що запитання не стосувалося справи чи було несуттєве, а тому, що, на його думку, Аттікус залякував свідка.
Суддя Тейлор засміявся.
— Облиште, Хорейс, ніхто свідка не залякує.