І хоч сам білий, я, проте, поважаю цей їхній звичай, бо бачу, що він розсудливий і мудрий. Отож ми повернемось назад і розпалимо вогнище в руїнах форту. А на ранок відпочинемо і візьмемось до нашого діла не як балакучі баби або легковажні хлопчаки, а як; личить чоловікам.
З поведінки розвідника Гейворд зрозумів, що сперечатись було б даремно. Манро знов опосіла мовчазна понурість, від якої розворушило б його лише нове сильне збудження. Майор узяв ветерана під руку і рушив услід за індіянами та розвідником, які вже повертали стежкою до рівнини..
РОЗДІЛ XIX
Саларіно. Я певен, що навіть як він вчасно не заплатить, ти не будеш стягувати з нього фунт м'яса. Бо ж навіщо воно?
Шейлок. Для наживки на рибу! Коли нікого воно не наситить, то хоч мою помсту.
В. Шекспір, "Венеціанський купець"
Вечорові тіні ще дужче згустили довколишню похмурість, коли наші подорожани ввійшли в руїни форту Вільям-Генрі. Розвідник з індіянами одразу ж заходились лаштуватися до ночівлі, а поважність та зосередженість їхніх рухів посвідчували, що навіть і вони, попри весь свій досвід, вражені жахливим видовищем. До почорнілої стіни приставили кілька колод, Анкес притрусив їх хмизом, і вийшов нічогенький собі притулок. Скінчивши, молодий індіянин показав на цю примітивну халупчинку, і Гейворд, без слів розуміючи його, лагідно вмовив Манро ввійти туди. Але сам він довго там не перебув — залишивши старого ветерана в полоні смутку, майор по-спішився на свіже повітря, бо був занадто збуджений, щоб заснути, як це радив полковникові.
Поки Соколине Око та індіяни розпалювали вогнище і поралися коло небагатої вечері з сушеної ведмежини, Гейворд подався в той бік зруйнованого форту, що виходив на відкриту просторінь Горікену. Вітер ущух, і хвилі вже стриманіш та рівномірніш накочувались на піщаний берег. Хмари розступилися, немов стомлені своїм шаленим бігом, — важчі з них купчилися чорною масою на обрії, а легші хутко пропливали ще над водою або ж юрмилися в міжгір'ях, ніби сполохане птаство, що кружляє над своїми гніздами. Де-не-де крізь пливучі випари пробивалася червона мигтюча зірка, забарвлюючи похмуре небо зловісним блиском. По гірських ущелинах уже залягла глупа темрява, і рівнина стелилася наче величезний забутий склеп, де навіть ані шепіт чи шемріт який не порушували сну безталанних мерців.
Довгі хвилини стояв Данкен і вдивлявся в цей краєвид, пригадуючи недавні моторошливі події. Він переводив погляд від підніжжя валу, де лісовики сиділи при мерехтливому вогні, до слабкого світла, яке ще сіялося край обрію, а тоді застиг, тривожно втупившись у густий морок над рівниною, де спочивали забиті. Незабаром йому вчулися звідти якісь таємничі звуки, але такі невиразні й тихі, що хтозна, чи не породжувала їх просто знепокоєна уява. Засоромившись цих своїх перестрахів, юнак обернувся до озера і почав приглядатись до миготливого відбиття зірок на розколисаній поверхні води. Та підсвідомо він і далі наслухався, наче відчуваючи якусь небезпеку. Врешті він цілком певно почув у темряві чиюсь швидку ходу. Не годен більше приборкати свій неспокій, він стиха покликав розвідника до себе на вал. Соколине Око взяв під руку рушницю й підійшов до Гейворда. Але вигляд він мав спокійний та незворушний, немов показуючи цим, що не сподівається ніякої небезпеки.
— Ось послухайте, — озвався Данкен, коли розвідник зупинивсь поряд нього. — З рівнини чути якісь приглушені звуки — мабуть, Монкалм звідси ще не забрався.
— Тоді вуха придатніші за очі, — без тіні збентеження відказав розвідник; а мовив він повільно й невиразно, бо мав у роті добрий кусень непережованого м'яса. — Я сам бачив, ік він засів у Таї разом з цілим своїм військом. Ті ваші французи, коли їм де поведеться, зараз же вертаються назад до себе, щоб і бавитися з жінотою та потанцювати.
— Цього я не знаю. Але індіянин рідко спить у часі війни, і з пожадливості якийсь гурон міг тут забаритися. Треба було б загасити вогнище й початувати. Ось послухайте! Чуєте цей шелест?
— Індіянин ще рідше тиняється біля могил. Охочий до вбивства, він звичайно задовольняється самим скальпом…
— Чуєте! Знову! — перебив його Данкен.
— Атож, атож. Коли їжі обмаль і коли її подостатком, вовк стає зухвальцем, — мовив незворушно розвідник. — Якби час та ясніша пора, могли б ми роздобутися на кілька їхніх шкур… А що це воно ходить?
— Хіба це не ті самі вовки?
Соколине Око повільно похитав головою і поманив Данкена в густу темінь, куди не сягало світло багаття. Вживши цієї застережності, він напружено й довго наслухався, чи не повториться той самий звук, що його сполошив. Проте марно натрудивши слух, розвідник нарешті прошепотів Данкенові:
— Треба Анкеса гукнути. Чуття в нього індіянське, і він може вловити те, що нам не дається.
Молодий могіканин потиху розмовляв із батьком, але, почувши совине пугикання, здригнувся, скочив на ноги і глянув на темні вали, наче шукаючи, звідки долинув звук. Розвідник ще раз пугикнув, і за хвилину Данкен уже побачив Анкеса, який обережно скрадався до них уздовж валу.
Соколине Око в кількох словах пояснив Анкесові, за що йдеться. Індіянин зараз же припав до землі і, як видалося Данкену, застиг на місці. Здивований цією бездіяльністю молодого вояка і цікавий знати, як же він поведеться далі, Гейворд підступив кілька кроків ближче і схилився над тим темним місцем, від якого й на мить не відводив погляду. Виявилося, що ніякого Анкеса там уже немає, а вдивляється він просто в пагорок на валу.
— Де могіканин? — запитав Данкен у розвідника, вражено відступаючи трохи. — Я ж бачив, як він осьде впав, і ладен був би присягнути, що він тут і лежить.
— Тс-с! Тихіш, бо хто ж зна, чиї вуха слухають нас, а мінги — то спритне поріддя. Анкес уже на рівнині, і макуасам, якщо вони десь тут є, не так і легко буде його впорати.
— Ви гадаєте, що Монкалм не відкликав звідси всіх своїх індіян? То піднімім на ноги товаришів та візьмімся до зброї! Нас цілих п'ятеро, і ворог нам не первина.
— Ані слова, коли життя вам миле! Ось гляньте на Чингачгука, — він сидить при вогнищі, як личить великому індіянському ватагові. Коли де й причаївся ворог у темряві, то з лиця могіканина він і гадки не матиме, що той передчуває небезпеку.
— Але ворог може його побачити, й смерть тоді не забариться. Проти вогню його добре видно, і він стане першою й неминучою жертвою.
— Це чиста правда, — відказав розвідник, виявляючи незвичний, як на нього, неспокій, — та що ж подієш? Один тільки підозріливий погляд, і на нас нападуть ще до того, як, ми будемо готові. Він чув, як я гукнув Анкеса, і зрозумів, що тут щось непевне. Остережу його, що це слід мінгів, а індіянське чуття вже підкаже йому, як повестися далі.
Розвідник приклав пальці до рота й тихо засичав, аж Данкен сахнувся з несподіванки, гадаючи, що то змія. Задуманий Чингачгук сидів, підперши рукою голову, але на застережне сичання ураз випростався й хутко та пильно розглянувся темними очима.
Однак прояви неспокою чи тривоги цим раптовим та несамохітним рухом і обмежилися. Рушниця все так само лежала собі напохваті, наче він забув про її існування. Томагавк, що його він задля зручності трохи висунув був із-за пояса, тепер вислизнув на землю, а сам індіянин якось розслаб усім тілом, немовби даючи спокій стомленим нервам і м'язам. Прибираючи попередньої пози, тубілець підперся тепер лівою рукою, ніби для того, щоб права спочила, і чекав на подальші події спокійно й мужньо, як правдивий індіянський вояк.
Хоч недосвідченому окові здалося б, наче могіканин заснув, Гейворд, проте, зауважив, що ніздрі йому роздимаються, що голова його злегка набік похилена, аби краще чути, а бистрий погляд безупинно перебігає з місця на місце.
— От де молодчага! — прошепотів Соколине Око, стискаючи Данкенові плече. — Він знає, що найменший рух чи необережний погляд може звести нанівець наші плани й віддати нас на поталу цим гемонам…
Перебив його спалах і гук пострілу. Вогнище приснуло іскрами, а Чингачгука враз не стало. Розвідник приклав рушницю до плеча й нетерпеливо чекав на появу ворога. Але напад, очевидячки, обмежився невдалим замахом на Чингачгука. Лише й того, що разів зо два в кущах зашелестіло, так наче хтось продирався крізь зарості. А невдовзі Соколине Око вказав на вовків, що поспіхом утікали, мовби ким наполохані. По недовгій хвилі тривожного чекання почувся плеск води і одразу ж за тим другий постріл.
— Це Анкес! — скрикнув розвідник. — Добра зброя у хлопця. Я знаю звук його пострілу, не гірше як батько знає мову своєї дитини, бо сам користувався тою рушницею, поки на кращу спромігся.
— Але що це означає? — спитав Данкен. — За нами стежать, і нам загрожує погибель!
— З розкиданих головешок видно, що в когось були недобрі заміри, а цей ось індіянин ствердить, що ніякого лиха не заподіяно, — відповів розвідник і, спокійно опустивши рушницю, рушив до Чингачгука, що знов вигулькнув у світлі вогнища посеред форту. — Ну як воно, сагаморе? Чи справді мінги на нас посідаються, чи це тільки один з тих тхорів повзучих, що плентаються у хвості війська, скальпують полеглих, а тоді вдома перед жінками своїм геройством хваляться?
Чингачгук спокійнісінько сів на своє місце, оглянув головешку, поцілену кулею, що замалим не стала фатальною для нього самого, і лишень аж тоді відповів коротким англійським словом, піднісши вгору пальця:
— Один.
— Так я й думав, — мовив, і собі сідаючи, Соколине Око. — Негідник устиг чкурнути в воду, ще заким Анкес до нього допався. Тепер ото розбрешеться, як він натрапив на велику засідку, йдучи слідом могікан та білого мисливця — за офіцерів не буде мови, бо в такій перечепі вони мало що вартніші за дітлахів. Що ж, нехай собі, хай. У кожному народі є чесні люди, хоч між макуасів їх і не густо, і вони зневажають самохвальця, що бреше в живі очі. Куля того шельмака просвистіла в тебе біля вуха, сагаморе.
Чингачгук байдуже глянув у той бік, куди влучила куля, і знову прибрав спокійної пози, — мовляв, такій дрібниці з рівноваги його не вивести. В цю мить з темряви виринув Анкес, сідаючи до вогнища з таким самим незворушним виглядом, що й у батька.
Гейворд зацікавлено й зчудовано придивлявся до цієї сцени.