А мали ми і того, і того вдосталь… Інколи ж пригадується мені все таи ясно, наче було все те тільки вчора. І тоді охоплює мене туга-самота. Діточок-бо в не було. – Він якусь хвилину сидів мовчки, в похмурій задумі. – Наскільки близька була тобі людина, починаєш розуміти тільки тоді, коли її вже немає.
І тут Крістіна сама навіть не помітила, як виклала все про себе цьому чоловічкові. Вона розповіла йому про трагедію у Вісконсіні, про свою самотність і про переїзд до Нового Орлеана, про те, як звикала до нового життя, і про надію, яка тепер у неї народилась. Не приховала вона й того, що сьогоднішнє побачення зірвалося й що це страшенно її гнітить.
Вислухавши її, Олберт Уеллс мудро похитав головою.
– Здебільшого такі речі владнуються самі собою. Та іноді, щоб колесо закрутилося, його все ж треба підштовхнути.
– Може, скажете, як? – засміялася вона.
Він похитав головою.
– Ви жінка, вам видніше. Але одну можливість варто обміркувати. Оскільки сьогодні сталося таке непорозуміння, ваш хлопець, напевно, спробує призначити вам побачення на завтра.
– Може, й спробує, – всміхнулася вона.
– А ви візьміть і домовтеся на завтра з ким-небудь іншим. Після цього він вас тільки ще більше цінуватиме.
– Виходить, треба щось вигадати?
– Зовсім не обов'язково. Я так чи так хотів запросити вас, міс… цебто, даруйте, Крістіно. Хотів запросити вас на вечерю, щоб якось віддячити за все, що ви для мене зробили. Тож якщо ви не гидуєте товариством старого діда, – беріть мене в дублери.
– Я охоче повечеряю з вами, і притому зовсім не як з дублером, – відповіла вона.
– От і чудово! – просяяв чоловічок. – Ну, а зустрінемося ми, мабуть, у готельному ресторані, бо я пообіцяв лікареві ще два-три дні не виходити надвір.
На мить Крістіна завагалася, подумавши, що Олберт Уеллс, певно, не знає, які гроші деруть у головному ресторані "Сейнт-Грегорі" з вечірніх відвідувачів. Доглядальниця вже стала йому в добру копійчину, а Крістіні зовсім не хотілося розоряти старого. Але тут їй спала одна ідея і, поклавши здійснити її пізніше, вона сказала:
– Гаразд! Готель цілком влаштовує мене. Але з такої нагоди ви дозволите мені з'їздити після роботи додому й перевдягтися. Згода? Тоді домовляємося: завтра, о восьмій вечора.
Попрощавшись з Олбертом Уеллсом і вийшовши в коридор чотирнадцятого поверху, Крістіна побачила, що ліфт номер чотири не працює. Робітники поралися біля його дверей і в самій кабіні.
Вона викликала інший ліфт і спустилася на другий поверх.
10
В номері на сьомому поверсі готелю голова з'їзду дантистів доктор Інгрем грізним поглядом зміряв свого відвідувача.
– Макдермот, якщо ви прийшли сюди, сподіваючись якось залагодити справу, то я вам відразу скажу: не старайтеся даремно. Я вгадав мету вашого візиту?
– Так, – визнав Пітер, – вгадали.
– Спасибі хоч, що не брешете, – пробурчав лікар.
– А мені нема чого брехати. Я служу в цьому готелі, докторе. І мій службовий обов'язок – захищати його інтереси.
– Отже, ви виконали свій обов'язок щодо Джіма Ніколаса й пишаєтеся цим?
– Ні, сер. По-моєму, ми вчинили негарно. І я не шукаю собі виправдання в тому, що не можу змінити тутешніх порядків.
Голова з'їзду дантистів зневажливо пирхнув.
– Якби це вам справді боліло, ви б кинули цю роботу й знайшли іншу. Де платять, може, менше, але не примушують іти проти свого сумління.
Пітер почервонів, але стримався й промовчав. Він нагадав собі, що сьогодні вранці у вестибюлі захоплювався прямотою й чесністю літнього лікаря. І відтоді ніщо не змінилося.
– Чому ж ви замовкли? – запитав доктор Інгрем, пильно дивлячись йому в очі.
– Я можу піти звідси, – сказав Пітер. – Але що це дасть? Того, хто прийде на моє місце, тутешні правила можуть цілком задовольняти. Мене ж, принаймні, вони не задовольняють. То краще я лишатимусь тут і робитиму все, щоб їх змінити.
– Правила! Умовиводи! Тріскучі фрази! – Рум'яне лікареве обличчя потемніло. – Скільки разів я вже чув усе це! І як воно мені осточортіло! Мені соромно, соромно й гидко за весь рід людський!
Вони постояли мовчки, потім доктор Інгрем сказав уже спокійніше:
– Ну, гаразд, Макдермот. Я ладен припустити, що ти ще не продав душу дияволу. Тобі, мабуть, і справді не солодко, і скільки б я на тебе не кричав, лихові це не зарадить. Я хочу тільки, щоб ти зрозумів, синку: часто клята розважність таких людей, як ми з тобою, призводить до таких-от неподобств, як сьогоднішнє.
– Я розумію це, докторе. Хоч мушу вам сказати, що все це не так просто, як ви вважаєте.
– Просто чи не просто, а ви чули, що я сказав Ніколасові. Якщо перед ним не вибачаться і не дадуть йому номера, з'їзд у цьому готелі не відбудеться.
Пітер обережно сказав:
– Наскільки я розумію, те, що відбувається на такому з'їзді, як ваш, – наукові дискусії, обмін досвідом тощо, – дає велику користь людям.
– Авжеж.
– Тоді, що ж дасть відміна з'їзду? Хто в результаті виграє? В усякому разі, не доктор Ніколас…
Він замовк, відчувши, що його слова викликали в співрозмовника новий спалах ворожості.
– Ви ці штучки киньте, Макдермот. Розчулити мене вам не вдасться. І можете повірити, що мені стало глузду все це спершу обміркувати…
– Пробачте.
– Завжди знаходиться сила-силенна причин для того, щоб чогось не робити. І дуже часто причини ці обгрунтовані. Ось чому так мало людей стають на захист того, у що вони вірять – або кажуть, що вірять. Я наперед знаю: за кілька годин дехто з моїх добропорядних колег, почувши мою пропозицію, висуне такі самі аргументи. – Важко дихаючи, лікар замовк і глянув Пітерові просто в очі. – Дозвольте поставити вам одне запитання. Сьогодні вранці ви сказали, що вам соромно виганяти Джіма Ніколаса. То що б ви зробили на моєму місці?
– Докторе, це гіпотетичне…
– Тільки не викручуйтеся! Відповідайте просто й прямо, – так, як запитують.
Пітер зважив: його відповідь не піде на шкоду готелю й становища не змінить. То чому б не відповісти чесно?
Він сказав:
– Я б зробив те саме, що й ви – відмінив би з'їзд.
– Браво! – Відступивши на крок, голова з'їзду подивився на нього так, наче вперше бачив. – Виходить, під готельною лівреєю б'ється серце чесної людини!
– Яка незабаром, напевне, втратить роботу.
– Збережи цю трагічну маску, синку. З нею тебе візьмуть на службу до поховального бюро. – Вперше за час їхньої розмови доктор Інгрем засміявся. – Незважаючи ні на що, ти мені подобаєшся, Макдермот. Ти, часом, на зуби не скаржишся?
Пітер похитав головою.
– Коли вже йдеться про послугу, то я просив би вас поділитися зі мною планами. Якщо з'їзд відмінять, треба буде негайно вживати рятівних заходів. Готель, безперечно, зазнає катастрофічних збитків. Але деяким втратам усе ж таки можна буде запобігти.
Перейшовши на офіційний тон, доктор Інгрем сказав:
– Ви були чесні зі мною, отже, відвертість за відвертість. Я скликаю екстрену нараду виконавчого комітету сьогодні, на п'яту годину.
– Він глянув на свій годинник. – Лишається дві з половиною години. На той час майже всі члени комітету вже будуть тут.
– Сподіваюсь, ви повідомите мене про остаточне рішення.
Доктор Інгрем кивнув головою. Обличчя його знову спохмурніло.
– Ми з вами розслабилися на хвильку, Макдермот, але хай це не вводить вас в оману. Після того, що було вранці, нічого не змінилося, і я вдарю вас туди, де вам найбільше заболить.
Хоч як це дивно, Уоррен Трент досить байдуже вислухав звістку про те, що з'їзд американських дантистів може зірватися, а готелеві загрожує гучний публічний скандал.
Після розмови з доктором Інгремом Пітер негайно спустився на другий поверх, у канцелярію. Крістіна сказала йому – тоном, як на нього, досить-таки холодним, – що хазяїн готелю сидить у себе.
Вислухавши Пітера, Уоррен Трент упевнено похитав головою.
– Нікуди вони не зірвуться. Побалакають – і заспокояться.
– Доктор Інгрем настроєний цілком серйозно.
– Доктор Інгрем – один, а делегатів – багато. Кажете, сьогодні їхній комітет збереться на нараду? Я можу вам розповісти, як усе це виглядатиме. Вони трохи погомонять, потім оберуть комісію для складання проекту резолюції. Потім – це вже, мабуть, завтра – комісія запропонує комітетові свій проект. Комітет може схвалити цей проект, а може й зажадати, щоб його доробили; так чи так, далі балачок діло знову не піде. Ну, а потім – вважайте, що післязавтра, – резолюцію подадуть на розгляд з'їздові. Я вже сто разів спостерігав цю знамениту демократичну процедуру. З'їзд закінчиться, а вони все ще дебатуватимуть з приводу тієї резолюції.
– Що ж, може, ви й маєте рацію, – сказав Пітер. – Але такі цинічні речі гидко слухати.
Він висловився необережно й напружився, приготувавшись до різкої відповіді. Але вибуху його слова не викликали. Натомість Уоррен Трент пробурчав:
– Це не цинізм, а досвід. Люди здебільшого кричать про свої так звані принципи, аж доки не захрипнуть. Але й пальцем не поворухнуть, щоб ті принципи захистити.
11
Зі свого командного пункту – високої конторки в центрі вестибюля – старший розсильний Гербі Чендлер нишком стежив за чотирма хлопцями, що ввійшли з вулиці до готелю. До четвертої години лишалося кілька хвилин.
Двох хлопців Гербі впізнав – це були Лайл Дюмер і Стенлі Діксон. Останній з похмурим виглядом повів усю групу до ліфта, і за кілька секунд вони зникли з очей.
Вчора по телефону Діксон запевнив Гербі, що ні словом не прохопиться про роль старшого розсильного в позавчорашній катавасії. Але крім Діксона є ще троє, міркував Гербі. А до того ж іще невідомо, як вони, та й сам Діксон, поведуться на допиті, надто коли їх почнуть брати на пушку.
Цілу добу мучили старшого розсильного такі думки, і зараз він був уже ні живий, ні мертвий.
Вийшовши з ліфта на другому поверсі, Стенлі Діксон знов повів хлопців за собою. Вони зупинилися перед масивними дверима з написом "АДМІНІСТРАЦІЯ", і Діксон грізно повторив:
– Пам'ятайте ж – говоритиму я, а ви – анічичирк!
Флора Єйтс завела їх до кабінету Пітера Макдермота. Холодно оглянувши їх, він кивнув на стільці й запитав:
– Хто з вас Діксон?
– Я.
– Дюмер?
Лайл Дюмер озвався вже не так рішуче.
– Двох інших прізвищ у мене немає.
– Шкода, – сказав Діксон. – Не догадалися принести візитні картки.
Третій хлопець здобувся на слово:
– Моє прізвище Гледвін.