Приходив він завжди завчасно, і, обливаючись холодним потом, сідав на першу-ліпшу лавку, й сидів нерухомо, не відриваючи очей від палацу, забувши про-все на світі.
Нарешті в кінці алеї показуються дві жіночі постаті – одна в чорному, друга – в сірому. "Вони! Чи хоч заговорять зі мною?"
Він уставав з. лавки і йшов їм назустріч, мов сновида, не дихаючи. Так, це панна Ізабелла, вона веде під руку тітку і про щось розмовляє з нею.
Вокульський придивляється до неї і думає: "Ну, і що ж у ній надзвичайного?.. Жінка, як і інші… Здається, даремно я божеволію за нею…"
Він кланявся, дами відповідали на його поклон. Він ішов далі, не обертаючись, щоб не зрадили себе. І все-таки оглядався: обидві дами зникали серед зелені. "Повернусь, – думав він, – гляну ще раз… Ні, незручно".
В такі хвилини він відчував, що блискуча вода в ставку вабить його з непереможною силою. "Ах, коли б я знав, що смерть – це забуття… – А якщо ні? Ні, природа не знає милосердя… Хіба ж не підло – влити в нещасне людське серце безмежну муку й не дати йому хоч би тієї втіхи, що в смерті воно знайде небуття?"
Майже в той самий час графиня говорила панні Ізабеллі:
– Я щораз більше переконуюсь, Бельцю, що не в грошах щастя. Оцей Вокульський зробив прекрасну, як на нього, кар'єру – і що ж з того?.. Він уже не працює в магазині, а нудиться в Лазенках. Ти помітила, який у нього нудьгуючий вираз?
– Нудьгуючий? – повторила панна Ізабелла. – Мені він здається насамперед кумедним.
– Я цього не помітила, – здивувалась графиня.
– Ну… неприємним, – поправилась панна Ізабелла.
Вокульський ніяк не наважувався вийти з парку. Він ходив по другий бік ставка і здалека стежив за сірою сукнею, що миготіла між деревами. Нарешті він зрозумів, що придивляється аж до двох сірих суконь і до третьої блакитної, але жодна з них не належить панні Ізабеллі. "Я феноменальний дурень", – подумав він.
Але це йому нічого не помогло.
Одного дня, в половині червня, пані Мелітон повідомила Вокульського, що завтра опівдні панна Ізабелла буде на прогулянці з графинею і вдовою Заславською. Ця незначна подія могла відіграти дуже важливу роль.
Після того пам'ятного великодня Вокульський разів зо два одвідав Заславську й мав нагоду переконатись, що вона дуже зичливо до нього ставиться. Він звичайно вислухував її оповідання про минулі часи, говорив з нею про свого дядька і навіть остаточно умовився щодо пам'ятника на його могилі. Одного разу, під час такої розмови, невідомо як і чому, відкілясь вискочило ім'я панни Ізабелли.
Вокульський не міг приховати свого хвилювання: обличчя його змінилося, голос затремтів.
Стара піднесла до очей лорнет, пильно подивилась на Вокульського і спитала:
– Це мені здалося, чи панна Ленцька справді тобі не байдужа?
– Я її майже не знаю… Говорив з нею один раз в житті, – збентежено виправдувався Вокульський.
Удова глибоко задумалась і, кивнувши головою, шепнула:
– Ага…
Вокульський попрощався з нею, але оте "ага" запало йому в пам'ять. В усякому разі, він був певний, що в особі Заславської не має недруга. І от менш як через тиждень після цієї розмови він довідався, що удова з графинею і панною Ізабеллою їде в парк гуляти. Невже вона дізналася, що дами там його зустрічають?.. Може, вона хоче ближче їх познайомити?
Вокульський подивився на годинник: було три години дня. "Значить, завтра, – подумав він. – Залишилось… двадцять чотири години… Ні, менше… Скільки ж?.."
Він не міг підрахувати, скільки годин залишилось від третьої сьогодні до першої після полудня завтра. Він занепокоївся й не міг обідати. Його фантазія рвалася вперед, але тверезий розум її стримував. "Побачимо, що буде завтра. Може, піде дощ або котрась із дам захворіє?"
Він вибіг на вулицю і, блукаючи по місту без мети, повторював: "Ну, побачимо, що буде завтра… А може, вони не заговорять зі мною?.. Зрештою, панна Ізабелла – вродлива панна, навіть надзвичайно вродлива, але ж тільки панна, а не надприродна істота. Тисячі таких самих вродливих вештаються по світі, і я не маю наміру чіплятись зубами за одну спідницю. Вона одіпхне мене? Гаразд! З тим більшого розгону я впаду в обійми іншої…"
Увечері він пішов у театр, але вийшов відтіля після першої дії. Знову тинявся по місту, але, де б він не ходив, скрізь його переслідувала думка про завтрашню прогулянку і невиразне передчуття, що йому пощастити наблизитись до панни Ізабелли.
Минула ніч, потім ранок. О дванадцятій він наказав запрягати. Написав записку в магазин, що приїде пізніше, і порвав одну пару рукавичок. Нарешті увійшов слуга. "Коні готові!" – майнула думка у Вокульського.
– Князь!.. – доповів слуга.
Вокульському потемніло в очах.
– Проси.
Увійшов князь.
– Добрий день, пане Вокульський! – вигукнув він. – Ви кудись виїжджаєте? Мабуть, на склади або на вокзал.
Але з цього нічого не вийде. Я заарештую вас і заберу до себе. Буду навіть такий нечемний, що сяду в ваш екіпаж, бо свого не взяв. Проте я певний, що все це ви мені пробачите за прекрасні вісті.
– Може, зволите сісти, князю?..
– На хвилинку. Уявіть собі, пане Вокульський, – казав князь, сідаючи, – я доти докучав нашим панам-братам…
Я правильно сказав?.. Доти переслідував їх, поки, нарешті, кілька чоловік не обіцяли прийти до мене та вислухати ваш проект створення торговельної спілки. Отож негайно забираю вас з собою, або, краще сказати, – забираюся з вами, і їдьмо до мене.
Вокульському здалося, ніби його з усієї сили кинули грудьми об землю.
Його збентеження не пройшло повз увагу князя, який усміхнувся, вважаючи, що Вокульський зрадів з його візиту та запросин. Йому й на думку не спало, що для Вокульського прогулянка в Лазенки важливіша за всіх князів і всі спілки.
– Отже, ми готові? – спитав князь, встаючи з крісла.
Ще одна секунда – і Вокульський сказав би, що не поїде й не хоче ніяких спілок. Але в ту саму мить у нього майнула думка: "Прогулянка – для мене, спілка – для неї".
Він надів капелюша і поїхав з князем. Йому здавалося, що екіпаж їде не по брукові, а по його власному мозку. "Жінок здобувають не жертвами, а силою, навіть силою кулака…" – пригадались йому слова пані Мелітон. Під впливом цього афоризму йому захотілося схопити князя за комір і викинути на вулицю. Але це тривало тільки мить.
Князь скоса поглядав на нього і, бачачи, що Вокульський то червоніє, то блідне, думав: "Не сподівався я, що зроблю таку приємність цьому хорошому Вокульському. Справді, треба подавати руку допомоги новим людям…"
У своєму колі князь мав репутацію завзятого патріота, майже шовініста; поза аристократичними колами його вважали одним з найдостойніших громадян. Він дуже любив говорити по-польськи, але коли говорив і по-французьки, то завжди на громадські теми.
Він був аристократом з голови до п'ят – душею, кров'ю, серцем. Вірив, що кожне суспільство складається з двох частин: сірої юрби й обраних класів. Сіра юрба була витвором природи і, може, й справді походила від "мавпи", як твердив всупереч святому письму Дарвін. Але обрані класи мали якесь вище походження, і їхніми предками були якщо не боги, то принаймні їхні кревні – герої, як-от: Геракл, Прометей, в крайньому разі – Орфей.
У князя був у Франції кузен, граф (до краю отруєний заразою демократизму), який насміхався з неземного походження аристократії.
– Дорогий мій, – казав він, – здається, ти не зовсім розбираєшся в питаннях благородного походження. Що таке аристократичні роди? Це роди, предки яких були гетьманами, сенаторами, воєводами або, по-теперішньому, маршалками, членами верхньої палати, префектами департаментів. Ну, а цих панів ми знаємо: нічого надзвичайного в них немає… Вони їдять, п'ють, грають в карти, упадають коло жінок, залазять у борги, як і інші смертні, за яких вони інколи ще дурніші.
На обличчі у князя в таких випадках виступали червоні плями.
– А ти бачив коли-небудь, – заперечував князь, – префекта або маршалка з таким величним виразом обличчя, який ми бачимо на портретах наших предків?..
– Що ж у цьому дивного, – сміявся заражений демократизмом граф. – Художники надавали портретам такого виразу, який і не снився жодному з оригіналів, так само як знавці геральдики та історики поширювали про них казкові легенди. Це все брехня, мій дорогий!.. Це тільки декорації та костюми, які одного Войтка роблять князем, а другого батраком. Насправді ж і один, і другий – лише кепські актори.
– Проти знущання, мій дорогий, сперечатись нічого! – обурювався князь і втікав. Він прибігав у свою кімнату, лягав на шезлонг і, закинувши руки за голову та дивлячись на стелю, бачив, як по ній проходили постаті надлюдського зросту, сили, відваги, розуму, безкорисливості. То були його і графові предки, тільки граф зрікався їх. Невже у нього в крові є якась домішка?..
Юрбою простих смертних князь не тільки не гордував, а навпаки: ставився до них доброзичливо, спілкувався з ними й цікавився їхніми потребами. Він уявляв себе одним з Прометеїв, які мають до певної міри почесний обов'язок – діставати для цих бідних людей вогонь з неба. До того ж релігія наказувала йому добре ставитись до меншої братії, і князь червонів лише від думки, що більша частина аристократії стане колись перед судом божим без такої заслуги.
Отже, щоб уникнути цього сорому, він бував на всіляких нарадах і навіть влаштовував їх у себе вдома, жертвував по двадцять п'ять або по сто карбованців на різноманітні громадські заходи, а головне – постійно журився становищем нещасної вітчизни і щоразу закінчував свої виступи фразою:
– Отже, панове, подумаймо насамперед про те, як підтримати нашу нещасну вітчизну…
Сказавши це, він відчував, що з серця його зсувається якийсь тягар – тим більший, чим більше було слухачів або чим більше він пожертвував на якусь громадську справу.
Скликати нараду, заохотити до громадської справи і вболівати, безупинно вболівати за своєю нещасною батьківщиною – ось у чому, на його думку, полягали обов'язки громадянина. Але якби його спитали, чи посадив він коли-небудь дерево, аби захистити людей і землю від спеки, чи прибрав коли-небудь камінь з дороги, аби він не ранив коням копит, – він був би щиро здивований.
Він відчував і мислив, прагнув і страждав – за мільйони, але ніколи не зробив нічого корисного.