Опівдні на площі з'явилося кілька носіїв на чолі з номархом. Вони несли намети, посуд, їжу й вино. Але царевич вирядив їх назад в Атріб і, коли настав час війську обідати, звелів і собі подати і з'їв вівсяний корж із сушеним м'ясом.
Це були наймані лівійські полки. Коли царевич увечері наказав їм відкласти зброю й попрощався з ними, здалося, що воїнів і воєначальників охопило безумство. Вигукуючи: "Живи вічно!" — вони цілували йому руки й ноги і, зробивши ноші зі списів та плащів, із співами понесли царевича до міста й дорогою сперечались за честь нести його на руках.
Номарх і сановники провінції, побачивши захват лівійських варварів та ласку до них царевича, стривожилися.
— Оце-то володар!.. — шепнув Софрі великий писар. — Якби він схотів, ці люди порубали б мечами нас і дітей наших...
Переляканий номарх зітхнув, сподіваючись тільки на ласку й заступництво милостивих богів.
Пізно вночі Рамзес повернувся до свого палацу, і тут слуги сказали йому, що він спатиме в іншій опочивальні.
— Чому?
— Бо в тій, де ти спав раніше, бачили отруйну змію, яка так десь заховалася, що її не можна знайти.
Нова опочивальня містилася в частині палацу, суміжній з будинком номарха. Це був квадратний покій, оточений колонами, його алебастрові стіни були вкриті барельєфами, які зображували — внизу рослини в вазонах, вгорі гірлянди з оливкового та лаврового листя.
Майже посередині стояло велике ложе, оздоблене чорним деревом, слоновою кісткою й золотом. Опочивальню освітлювали два запасні смолоскипи, між колонами стояли столики з вином, стравами та вінками з троянд.
У стелі був великий чотирикутний отвір, затягнений полотном.
Царевич прийняв купіль і ліг на м'якій постелі, його слуги вийшли в інші покої. Смолоскипи почали пригасати, в опочивальню війнув прохолодний вітер, насичений пахощами квітів. Водночас десь угорі залунали тихі звуки арф.
Рамзес підняв голову. Полотняний дах розсунувся, й крізь отвір у стелі видно було сузір'я Лева, а в ньому ясну зорю Регул. Все голосніше звучала музика арф.
"Чи не боги збираються до мене в гості?" — усміхнувшись, подумав Рамзес.
В отворі стелі блиснула широка смуга світла; було воно яскраве, але лагідне. За мить угорі з'явилися ноші в формі золотого човна, над яким здіймалася альтанка з квітів; стовпи її були оповиті гірляндами троянд, дах був з фіалок і лотосів.
На шнурах, оповитих зеленню, золотий човен безшумно спустився в опочивальню. Став на підлозі, і з-під квітів вийшла нага жінка надзвичайної краси. Тіло її мало відтінок білого мармуру, від янтарної хвилі волосся линули п'янкі пахощі.
Вийшовши з свого повітряного човника, красуня опустилась на коліна перед царевичем.
— Ти дочка Софри?.. — запитав Рамзес.
— Так, володарю...
— І, незважаючи на це, прийшла до мене?..
— Благати тебе, щоб ти простив мого батька... Нещасний він!.. Від самого полудня ллє сльози й посипає голову попелом.
— А якщо я не прощу його, ти підеш від мене?
— Ні... — тихо шепнула вона.
Рамзес пригорнув її до себе й пристрасно поцілував. Очі
в нього палали.
— За це я дарую йому своє прощення, — мовив він.
— О, який ти добрий! — вигукнула красуня, пригортаючись до царевича. А потім додала ніжно: — Ти накажеш відшкодувати збитки, яких завдав йому той божевільний робітник?
— Накажу...
— І візьмеш мене в свій дім?.. Рамзес глянув на неї.
— Візьму, бо ти прекрасна.
— Справді?.. — мовила вона, обнімаючи його за шию. — Придивись до мене краще... Серед красунь Єгипту є лише три, кращі за мене.
— Як не розуміти?
— В Мемфісі чи біля Мемфіса живе твоя перша... На щастя, вона єврейка! В Сохемі — друга...
— Я нічого про це не знаю... — перебив царевич.
— Ой ти, голубе!.. Отож, певно, не знаєш і про третю — з Ану?
— Хіба й вона належить до мого дому?
— Невдячний!.. — вигукнула дівчина, вдаривши його квіткою лотоса. — Мабуть, ти й про мене скажеш через місяць те ж саме... Але я не дам себе скривдити...
— Так само, як і твій батько...
— Ти ще не простив його? Пам'ятай, я зараз піду...
— Ні, зостанься, зостанься...
На другий день намісник згодився прийняти почесті від номарха Софри. Він прилюдно похвалив його мудре управління провінцією і, щоб покрити збитки, завдані п'яним робітником, подарував йому половину різних речей і посуду, привезених з міста Ану.
Другу половину цих дарунків забрала собі донька номарха, прекрасна Абеб, як наближена до царевича. Крім того, вона звеліла сплатити їй із скарбниці Рамзеса п'ять талантів на убрання, коней та рабинь.
Увечері царевич, позіхаючи, сказав Тутмосу:
— Його святість, батько мій, розкрив мені велику істину, що жінки дорого коштують!
— Гірше, коли їх нема, — відповів чепурун.
— Але я маю їх чотири і навіть добре не знаю, як це сталося. Можу двох відступити.
— І Сару теж?
— Її ні, особливо якщо вона народить мені сина.
— Коли ти призначиш цим горличкам добрий посаг, чоловіки для них знайдуться.
Царевич знову позіхнув.
— Не люблю слухати про посаги, — відповів він. — Ах!.. Яке щастя, що я нарешті зможу вирватись від вас і жити серед жерців...
— Ти справді зробиш так?..
— Я мушу. Може, я хоч від них довідаюсь, чому фараони бідніють. А-а!.. Ну, і відпочину.
Розділ двадцять п'ятий
Того самого дня в Мемфісі фінікієць Дагон, достойний банкір наступника трону, лежав на канапі під колонадою свого палацу. Його оточували запашні хвойні кущі, вирощені в вазонах. Двоє чорних рабів обвівали багатія опахалами, а він, бавлячись із мавпеням, слухав рахунки, які читав йому його писар.
Та ось раб, озброєний мечем і списом, в шоломі і з щитом (банкір любив військовий обладунок), сповістив про прихід достойного Рабсуна, фінікійського купця, який жив у Мемфісі.
Гість увійшов, низько вклоняючись, і так промовисто опустив повіки, що достойний Дагон наказав писареві й рабам вийти. Потім, як людина обачна, оглянув усі кутки й сказав гостеві:
— Можемо розмовляти. Рабсун почав без вступу:
— Чи знаєш ти, достойний Дагоне, що з Тіра приїхав князь
Гірам?.. Дагон підскочив на канапі.
— Щоб на нього й на його князівство проказа напала!.. — вибухнув він.
— Він мені, власне, сказав, — спокійно вів далі гість, — що між вами якесь непорозуміння.
— Добре мені непорозуміння!.. — закричав Дагон. — Цей розбійник обікрав мене, пограбував, розорив... Коли я слідом за іншими тірськими кораблями вирядив свої на захід по срібло, стерничі цього розбишаки Гірама кидали на них вогонь і намагалися загнати на мілину. Ну, і мої кораблі мусили повернутись додому ні з чим, обпалені й понівечені... Хай його грім небесний поб'є!.. — скінчив розлючений банкір.
— А коли в Гірама є для тебе вигідна справа? — спитав флегматично гість.
Буря, що бушувала в грудях Дагона, одразу вщухла.
— Яка там у-нього може бути для мене справа? — спитав він уже спокійним голосом.
— Він це сам скаже тобі, достойний Дагоне, але для цього йому треба зустрітися, з тобою.
— Ну, то нехай прийде сюди.
— Він так гадає, що ти повинен прийти до нього. Адже він член найвищої ради в Тірі.
— Щоб він так здох, як я до нього піду! — знову крикнув
розгніваний банкір. Гість підсунув стілець до канапи й поплескав багатія по
стегну.
— Дагоне, — мовив він, — май розум.
— А чому я не маю розуму, і чому ти, Рабсуне, не кажеш мені "достойний"?
— Дагоне, не будь дурнем!.. — відповів гість. — Якщо ти не підеш до нього або він до тебе, то як же ви владнаєте цю справу?
— Ти сам дурень, Рабсуне! — знову вибухнув банкір. — Бо коли я піду до Гірама, то хай мені рука відсохне, якщо я не втрачу через цю чемність половину заробітку.
Гість подумав і відповів:
— Оце мудре слово. Тож слухай, що я тобі скажу. Ти прийди до мене, і Гірам прийде до мене, і ви обидва в мене все обміркуєте.
Дагон схилив голову набік і, примруживши око, глузливо спитав:
— Ой Рабсуне!.. Скажи відразу: скільки він тобі дав?
— За що?..
— За те, що я прийду до тебе і з тим паршивцем Матиму справу...
— Це справа всієї Фінікії, і я на ній заробляти не буду, — відповів обурений Рабсун.
— Щоб тобі так борги платили, як це правда!
— Щоб мені їх зовсім не платили, коли я на цьому щось зароблю! Аби тільки Фінікія не мала збитків! — гнівно крикнув Рабсун.
Вони попрощались.
Надвечір достойний Дагон сів у ноші, які несли шість рабів. Попереду йшли два негри з киями і два із смолоскипами, а за ношами — слуги, озброєні з ніг до голови. Не заради безпеки, просто Дагон останнім часом любив оточувати себе озброєними людьми, неначе воїн.
Він дуже поважно виліз із нош і, підтримуваний двома невільниками (третій ніс над ним парасолю), зайшов у дім Рабсуна.
— Де ж він, той... Гірам? — гордовито спитав він господаря.
— Його нема.
— Як?.. То я буду чекати на нього?
— Його нема в цьому покої, але він сидить у третьому — у моєї дружини, — відповів господар. — Він зараз у неї з візитом.
— Я туди не піду! — мовив банкір, сідаючи на канапу.
— Підеш до другого покою, і він одразу ж зайде туди. Після короткої суперечки Дагон згодився, і за хвилину, на
знак хазяїна, увійшов до другої кімнати. Водночас у дверях з'явився невисокий чоловік з сивою бородою, одягнений в золотисту тогу, з золотим обручем на голові.
— Це, — виголосив господар, стоячи посередині, — його милість князь Гірам, член найвищої ради в Тірі. А це — достойний Дагон, банкір царевича, наступника трону й намісника в Нижньому Єгипті.
Обидва сановники уклонилися один одному, схрестивши на грудях руки, і сіли за окремими столиками посеред зали. Гірам трохи розгорнув тогу, щоб показати великий золотий медальйон на шиї; у відповідь на це Дагон почав бавитись грубим золотим ланцюгом, який йому подарував царевич Рамзес.
— Я, Гірам, — обізвався старий, — вітаю тебе, пане Дагоне, і бажаю тобі великого багатства й щастя в усіх справах.
— Я, Дагон, вітаю тебе, пане Гіраме, і бажаю тобі того самого, чого й ти мені бажаєш.
— Здається, ти вже починаєш сварку? — перебив його роздратований Гірам.
— Яку сварку?.. Рабсуне, скажи, — я починаю сварку?
— Краще б вам говорити про справи, — відповів господар.
Поміркувавши трохи, Гірам почав:
— Твої приятелі з Тіра передають тобі через мене гарячі вітання.
— Вони тільки це передають мені? — спитав Дагон глузливим тоном.
— А що б ти хотів, щоб вони тобі передали? — відповів Гірам, підносячи голос.
— Тихо!..