Вона прийшла до мого батька попросити, щоб він послав одного з своїх хлопців замість неї. А що я був старший, вона не мала сумніву, що вибір мого батька впаде на мене, у чому й не помилилася. Пані Марґарита пішла, я вийшов за нею. Я звалив мішок на її віслюка і сам-один погнав його до млина. От уже й змолов її зерно, і ми рушили додому, я й її вислюк; мене опав жаль, що я задурно виконав свою панщину. Але я помилився. Між селом і млином був маленький лісок, який треба було перейти; там я й натрапив на пані Марґариту, що сиділа над дорогою. Починало смеркати.
— Нарешті, ти тут, Жаку! — мовила вона до мене. — Чи в тямку тобі, що я тут уже биту годину чекаю на тебе?..
Читачу, отакий і ти дріб'язковий. Але я згоден, хай буде довга година для міських пань і бита година для пані Марґарити.
Жак: Було так, що води мало, млин ішов поволі, мірошник був п'яний, і хоч як ретельно я працював, не міг повернутися раніше.
Марґарита: Сядь коло мене, поговоримо собі трохи.
Жак: Охоче, пані Марґарито...
Я сів поруч з нею, щоб розмовляти, а тим часом обоє ми, як води в рот набрали. Тоді я сказав їй:
— Але пані Марґарито, ви не мовите мені й слова, і ми не розмовляємо.
Марґарита: Боя міркую собі про те, що сказав мій чоловік про тебе.
Жак: Не вірте й слову з того, що вам казав чоловік, бо він глузливий.
Марґарита: Він запевняв мене, що ти ще жодного разу не був закоханий.
Жак: Щодо цього, то він казав правду.
Марґарита: Як! Ніколи в житті?
Жак: Ніколи в житті.
Марґарита: Що? У твоєму віці ти й досі не знаєш, що таке жінка?
Жак: Даруйте, пані Марґарито.
Марґарита: І властиво, що таке жінка?
Жак: Жінка?
Марґарита: Так, жінка.
Жак: Чекайте... Це чоловік у спідниці і в чепчику, з великими грудьми.
Пан: О, мерзотнику!
Жак: Та друга не ошукалася, і я хотів, щоб ошукалася ця. На мою відповідь пані Марґарита так розреготалася, що ніяк не могла вгамувати себе; а я, цілковито приголомшений, запитав її, з якого дива вона так сміється. Пані Марґарита відповіла мені, що сміється з моєї простакуватости:
— Як! Такий здоровило, як ти, щоб справді більше нічого не знав?
— Ні, не знаю, пані Марґарито.
По цьому пані Марґарита змовкла, і я за нею.
— Але, пані Марґарито, — знову звернувся я до неї, — ми сіли, щоб побазікати, а тим часом ви не мовите й слова, і ми не базікаємо. Пані Марґарито, що вам? Ви мрієте?
Марґарита: Так, я мрію... я мрію... я мрію...
І коли вона почала своє "я мрію", груди її почали здійматися, голос ослаб, уся вона затремтіла, заплющила очі й піввідкрила уста, потім глибоко зідхнула й зомліла. Я почав удавати, ніби вірю, що вона була мертва, і почав кричати з переляку:
— Пані Марґарито, пані Марґарито! Скажіть бо мені щось! Пані Марґарито, вам погано?
Марґарита: Ні, моя дитино; дай мені хвилину відпочити... Я не знаю, що мене вхопило... Це сталося мені несподівано.
Пан: Вона брехала.
Жак: Так, вона брехала.
Марґарита: Мені примарилося...
Жак: Мариться вам отак уночі й побіч вашого чоловіка?
Марґарита: Іноді.
Жак: Таке може його перелякати.
Марґарита: Він до цього звичний...
Марґарита потроху дійшла до свідомости й мовила:
— Мені марилося про те, що тоді на весіллі, вісім днів тому, наші чоловіки, мій і Сюзаннин, глузували з тебе; мені було шкода тебе і зробилося якось так, що я й сама не знаю.
Жак: Ви дуже ласкаві, пані.
Марґарита: Я не люблю, як з когось глузують. Мені примарилося, що при першій-ліпшій оказії вони розпочнуть ще уїдливіше, і це мене знову розлютило.
Жак: Алеж тільки від вас залежить, щоб таке більше не повторилося.
Марґарита: Що?
Жак: Щоб я знову не знав того, що спричинило такий сміх вашого чоловіка й Сюзанниного, і щоб вони більше не сміялися.
Марґарита: О! ні, ні. Я добре знаю, що ти порядний хлопець і нікому не розповідатимеш; але я не наважилася б.
Жак: Але чому?
Марґарита: Не наважилася б, та й годі.
Жак: Ах, навчіть мене, пані Марґарито, я вас прошу; я буду вам безмежно вдячний, навчіть мене...
Благаючи так, я міцно стискав її руки, а вона так само стискала мої; я цілував її очі, а вона мені уста. Тим часом зовсім запала ніч. І я, нарешті, сказав їй:
— Тепер я бачу, пані Марґарито, що ви не хочете бути такі ласкаві до мене, щоб навчити мене, і мені це дуже боляче. Отож, коли так, вставаймо й повертаймося додому...
Пані Марґарита мовчала; вона взяла мою руку, і я вже не знаю, куди вона її потягла, можу ствердити лише той факт, що я скричав:
— Тут нічого немає! Тут нічого немає!
Пан: Ошуканець, подвійний ошуканець!
Жак: Факт, що вона була досить легенько одягнена, та й я не так щоб мав багато чого на собі. Факт, що я весь час тримав свою руку там, де в неї нічого не було, а вона помістила свою руку там, де в мене було зовсім навпаки. Факт, що я опинився під нею і в наслідок цього вона на мені. Факт також, що я не робив жодного зусилля, щоб допомогти їй, покладаючи усю роботу на неї саму. Факт, що вона з таким щирим серцем заходилася навчати мене, що настала така мить, коли я мав враження, наче б вона помирає. Факт, що, бувши так само запаморочений, як і вона, я, не тямлячи, що кажу, закричав:
— Ах, пані Сюзанно, яку велику приємність ви мені зробили!
Пан: Ти хочеш сказати, що вигукнув: "пані Марґарито".
Жак: Ні, ні. Сталося так, що я сплутав одне ім'я з другим, і, замість назвати ім'я пані Марґарити, назвав Сюзон. Факт, що я признався пані Марґариті, що того, чого вона ніби навчила мене сьогодні, насправді навчила вже три чи чотири дні тому пані Сюзон, хоч і дещо іншим способом. Факт, що вона запитала мене:
— Як! Сюзон, а не я?..
Факт, що я їй відповів:
— Ні та, ні друга.
Факт, що тим часом, як вона глузувала з себе самої, з Сюзон і обох чоловіків, я опинився на ній, і в наслідок цього вона підо мною, і, визнаючи, що це їй так само складає велику приємність, але не таку, як інший спосіб, вона знову опинилася на мені, і в наслідок цього я під нею. Факт також, що по якомусь часі відпочинку і мовчанки вже ні я не був під нею і на ній, ні вона не була підо мною й на мені, бо ми лежали боком одне при другому; вона нахилила голову вперед і притиснулася обома сідницями до мене. Факт, що якби я був менше вчений, добра пані Марґарита навчила б мене всього, як належало. Факт, що ми ледве дійшли до села. І факт, що біль горла у мене так збільшився, що ледве чи є надія, щоб я міг говорити раніше, ніж за два тижні.
Пан: І ти пізніше більше не бачив цих жінок?
Жак: З вашого дозволу, навіть не один раз.
Пан: Обох?
Жак: Обох.
Пан: І вони не розлаялися?
Жак: Мавши користь одна з одної, вони ще більше подружилися.
Пан: Наші жінки зробили б так само, але кожна з своїм кожним... Але ти смієшся.
Жак: Я не можу стриматися від сміху кожного разу, коли пригадую собі малого чоловічка, який репетував, хляв, пінився, бився головою, руками й ногами, всім тілом, що ладен був кинутися вниз з високого засторонку сіна в клуні, ризикуючи зламати собі карк.
Пан: Хто він такий, цей малий? Чоловік пані Сюзон?
Жак: Ні.
Пан: Чоловік пані Марґарити?
Жак: Ні... Ви все той самий: не змінитеся, скільки й житимете.
Пан: Хто ж він такий?
Жак лишив це питання без відповіді, і пан наполягав далі:
— Скажи мені лише, хто був цей чоловічок.
Жак: Якось на вході до однієї крамниці з білизною сиділа мала дитина й репетувала на чім світ стоїть. Крамарка, якій надокучив цей крик, запитала її:
— Чого так кричиш, мій друже?
— Бо вони хочуть, щоб я сказав А.
— І чому ж тобі не сказати А?
— Бо ледве я встигну сказати А, як вони зажадають, щоб я сказав Б...
Отак і з вами: ледве я встигну сказати ім'я того чоловічка, як ви зажадаєте, щоб я розповів усю решту.
Пан: Може, й так.
Жак: Напевно, так.
Пан: Гаразд, мій друже Жаку, назви мені ім'я того чоловічка. Ти ж конаєш від бажання його назвати; може, ні? Вдоволи своє бажання.
Жак: Це був карлуватий виродок, горбатий, скорчений, заїкуватий, одноокий, ревнивий, розпусний і закоханий; мабуть, він дознавав і взаємности від Сюзон. Це був сільський вікарій.
Жак, як дві краплі води, був на подобу дитини з білизняної крамниці; з тією хіба різницею, що відколи йому боліло горло, важко було його змусіти сказати А, але як уже починав, то сам без принуки йшов аж до кінця абетки.
— Я був у Сюзанниній клуні, один-на-один з нею.
Пан: Певно, ти був там зовсім випадково?
Жак: Так. Прийшовши до клуні, вікарій почав лютувати, владно присікуватися до Сюзон з питаннями, що вона тут робить насамоті з найрозбещенішим парубком на все село, та ще й у такому віддаленому від хати місці.
Пан: Як я бачу, ти вже мав тоді добру славу.
Жак: І заслужену. Він зовсім розлютився і до попередніх слів почав додавати ще інші, дещо менше ввічливі. Я й собі розлютився. Слово за словом, образа за образою, і ми дали рукам волю. Я схопив вила і взяв його на них так, що один зуб опинився йому між ногами, а два по боках, і кинув на сіно, як в'язку соломи.
Пан: А засторонок був високий?
Жак: Щонайменше на десять стіп, так що малий чоловічок не здолав би з нього злізти, не скрутивши собі в'язи.
Пан: А потім?
Жак: Потім я розв'язав платок на шиї Сюзон, узяв її за груди, почав пестити, вона, як звичайно, почала боронитися. А тут таки побіч лежав вантажний риштунок на віслюка, зручність якого нам була вже відома. Я кинув її на цей риштунок.
Пан: Ти задрав їй спідницю?
Жак: Я задрав їй спідницю.
Пан: І вікарій усе це бачив?
Жак: Як оце ви мене.
Пан: І він мовчав?
Жак: Алеж де там, прошу вас, ні. Ошалілий з обурення, він почав кричати:
— Уб... уб... убивають! Го... го... горить... зло... зло... дій!..
Аж тут нагодився й чоловік, хоч ми думали, що його нема дома.
Пан: Мене трясе від обурення: не люблю попів.
Жак: Уявляю, як ви втішилися б, бачивши, як я на очах цього...
Пан: Не сумніваюся.
Жак: Сюзон устигла підвестися; я упорядкував свій одяг.