Про їхню дочку погана слава йде. Я не вірю й не заперечую того, що про неї кажуть, але погодься, що батьки могли б раніше надуматись дбати за честь своєї дитини. Хочеш, скажу тобі правду? Мене вважають за тюхтія, якого задумали привести за носа до ніг парафіяльного кюре. Вони помилилися. Панну Агату я маю за чарівну, мені голова від неї паморочиться, це й видно, гадаю, із жахливих видатків, які я задля неї зробив. Не відмовляюсь від них і надалі, але мушу також мати певність, що вона буде трохи менш сувора в майбутньому.
Я не маю наміру й надалі марнувати біля її ніг час, достаток і зітхання, що їх міг би використати з більшою користю. Перекажи останні слова панні Агаті, а попередні – її батькам… Або наші стосунки припиняться, або хай приймають мене інакше і панна Агата хай поводиться зі мною краще, ніж робила це досі. Погодьтеся, шевальє, коли ви знайомили мене з нею, ви дали мені надію на певну сталість стосунків, чого я не знайшов. Шевальє, ви мене трохи ошукали.
Шевальє. їй‑богу, я теж ошуканий. Хто б міг подумати, що ця легковажна пустунка, вільна та весела, покаже себе драконом чесноти?
Жак. Ото чорт! Вухам своїм, пане, не вірю. Так і ви були сміливий раз у житті?
Пан. Бувають такі дні. Допекла мені пригода з лихварями, ховання в Сен‑Жан‑де‑Латрані від панни Брідуа, а найгірше – Агатина суворість. Обридло вже мені жданиками годуватися.
Жак. І що ж зробили ви після того, як звернулися з такою сміливою мовою до свого приятеля, шевальє де Сент‑Уена?
Пан. Додержав слова, припинив одвідини.
Жак. Bravo, bravo, mio саго maestro![81]
Пан. Минуло два тижні, і я нічого не знав би, якби не шевальє, що достотно повідомляє мені про наслідки моєї відсутності в родині і заохочує мене і далі так триматися. Він казав мені:
"Починають дивуватися, переглядаються, говорять, питають одне одного про причини твого незадоволення. Дівчинка вдає гідність, каже з робленою байдужістю, під якою легко побачити, що вона вражена: "Того добродія не бачимо, мабуть, тому, що він не хоче, щоб його бачили; на добрий час, це його справа…" І потім обкрутиться, починає наспівувати, підходить до вікна, вертається, але з червоними очима. Усі помічають, що вона плакала.
– Що – вона плакала!
– Потім сідає, бере свою роботу, хоче працювати, але не працює. Усі розмовляють, вона мовчить. її хочуть розважити, вона сердиться. Пропонують їй гру, прогулянку, виставу – вона погоджується, а коли все готове, їй чогось іншого захочеться, та зразу й перехочеться. О, та ти, бачу, хвилюєшся! Нічого більш не скажу.
– Так ви, шевальє, гадаєте, що, якби я знову з'явився…
– Гадаю, що ти був би дурень. Треба стояти на своєму, треба бути сміливим. Якщо вернешся некликаний, ти загинув. Тих людців треба провчити.
– А як мене не покличуть?
– Покличуть.
– А як не покличуть дуже довго?
– Покличуть невдовзі. Такого, як ти, нелегко замінити. Якщо ти повернешся сам, тебе картатимуть, примусять дорого заплатити за свій вибрик, накладуть на тебе яку тільки самі схочуть повинність і ти муситимеш скоритися, муситимеш схилити коліна. Чим хочеш бути – паном чи рабом, і то рабом упослідженим? Вибирай. Щиро сказати, твої заходи були надто поспішні, у цьому закоханого не переконаєш, але що зроблено, то зроблено, і коли з того можна добути добру користь, не треба дати маху.
– Вона плакала!
– То що ж? Краще хай вона плаче, ніж ти.
– А як мене не покличуть?
– Покличуть, кажу тобі. Коли я приходжу, про тебе не згадую, ніби тебе на світі немає. Мені закидають, я поза вухами пускаю. Нарешті питають, чи бачив я тебе. Я відповідаю байдуже – так або ні, потім вони говорять про інше, але невдовзі знову вертаються до твого зникнення. Першим словом прохоплюється або батько, або мати, або тітка, або Агата, і починається: "Після того як ми виявили до нього таку уважність! Таку участь узяли в його останній справі! Після такої приязні з боку моєї небоги! Чемностей, якими я ущедряв його! Його власних запевнень у прихильності! Як після цього вірити людям!.. Відчиняйте після цього свою господу тим, хто приходить знайомитися!.. Вірте приятелям!.."
– А що ж Агата?
– Вони просто приголомшені, запевняю тебе.
– А що ж Агата? – я питаю вас.
– Агата відводить мене набік і каже: "Шевальє, що з вашим приятелем? Ви розумієте що‑небудь? Ви стільки разів запевняли мене, що він мене кохає. Ви, певно, вірили в це, та й чому б не вірити? Я сама вірила!.." І потім спиняється, голос у неї тремтить, очі зволожуються… Е, та й з тобою, бачу, те саме робиться! Не казатиму тобі більш нічого, це вирішено. Бачу, чого тобі хочеться, та тільки не буде цього, ні в якому разі. Коли ти зробив уже дурницю, що покинув їх з доброго дива, то я не хочу, щоб ти ще збільшив цю дурницю, кинувшись їм на шию. Треба використати цей випадок, щоб посунути вперед твої справи з панною Агатою! Хай вона побачить, що не тримає тебе так міцно, щоб ти не вирвався, якщо тільки вона не пильнуватиме тебе обачніше. Після того, що ти зробив, та ще руки їй цілувати! Але руку на серце, ми ж друзі, і ти можеш, не бувши нескромному, порозумітися зі мною. Справді, ти нічого від неї не дістав?
– Ні.
– Брешеш, делікатного вдаєш.
– Може, вдавав би, якби було чого, але присягаюсь, що не маю щастя брехати.
– Це неймовірно, адже ти, зрештою, хлопець кмітливий. Як! Невже й на мить не втратила пильністі?
– Ні.
– То ти не помітив і через те схибив. Боюсь, що ти був трохи тюхтіюватим. З такими чесними, делікатними та ніжними, як ти, це іноді трапляється.
– Але ж ви, шевальє, що там робите? – питаю його.
– Нічого.
– У вас не було ніяких намірів?
– Вибачте, будь ласка, і вони тривали досить довго, але ти прийшов, побачив і переміг. Я помітив, що на тебе дуже задивляються, а на мене зовсім не дивляться, а я людина тямуща. У нас лишилися стосунки. Мені звіряють свої думки, іноді прислухаються до моїх порад, і за браком кращого я пристав на другорядну роль, до якої ти мене звів.
Жак. Два слова, пане, – передусім мені ніколи так не було, щоб мою історію той чи той біс не перепиняв, а ваша як з гори котиться. Отак воно в житті ведеться: один через терни біжить не поколовшись, а другий – скільки не додивляється, куди ногу ставить, знай шпички заганяє на рівній дорозі і додому приходить геть скривавлений.
Пан. Хіба забув свій приспів? А великий сувій, а написане на небі?
Жак. По‑друге, я наполягаю на тому, що ваш шевальє де Сент‑Уен великий шахрай, що він, поділившись вашими грішми з лихварями Лебреном, Мервалем, Матьє де Фуржо чи Фуржо де Матьє та Брідуа, намагається навантажити вас своєю коханкою, як закон велить, розуміється, перед нотарем та кюре, щоб поділяти з вами ще й вашу жінку… Ой, горло!..
Пан. Знаєш, що ти робиш зараз? Дуже звичайну і зухвалу річ.
Жак. Це я можу.
Пан. Скаржишся, що тебе перебивають, а сам перебиваєш.
Жак. Це наслідок поганого прикладу, що ви мені подали. Матері хочеться женихатися, а дочка щоб цнотлива була; батькові хочеться марнотратити, а син щоб ощадливий був; панові хочеться…
Пан. Перебивати свого слугу, перебивати, скільки завгодно, а щоб його самого не перебивали.
Читачу, чи не боїтесь ви, що тут повториться сцена в корчмі, де один кричав "ти підеш", другий "не піду"? Чому б вам не почути зараз з моєї ласки: "перебиватиму", "не перебиватимеш?" Певна річ, варт мені тільки трохи розсердити Жака чи його пана, от і почнеться сварка, а як почну її я, хтозна тоді, коли вона скінчиться! Але насправді Жак покірно відповів панові:
– Я не перебиваю вас, пане, а розмовляю з вами, як ви самі й дозволили.
Пан. Хай так, але це не все.
Жак. Яку ще похибку міг я зробити?
Пан. Ти біжиш попереду оповідача і відбираєш у нього його належну втіху від твого здивування. А коли ти задля пихи зовсім недоречної проникливості відгадав те, що оповідач мав тобі сказати, йому лишається тільки мовчати, і я мовчу.
Жан. Ох, пане мій!
Пан. Будь прокляті розумні люди!
Жак. Згоден. Але ж ви не будете такий жорстокий…
Пан. Погодься, що ти цього вартий.
Жак. Згоден. Але попри все те ви подивитесь, котра година, понюхаєте табаки, гнів ваш ущухне, і ви почнете далі свою історію.
Пан. Це ледащо робить зі мною що йому заманеться…
За кілька днів по цій розмові шевальє знову прийшов до мене. Виглядав він переможцем.
– Ну, друже, віритимете наступного разу в мої завбачення? Казав же я вам, що ми дужчі, і ось лист від Агати. Так, лист, лист від неї…
Лист був дуже ніжний; докори, скарги і таке інше. І от я знову почав у них бувати.
Читачу, ви відклали книжечку. У чім же річ? Я, здається, зрозумів вас: вам хочеться побачити того листа. Пані Ріккобоні[82] не проминула б показати його вам. Певно, ви пожалкували й за тим листом, що пані де Лапомрей продиктувала двом святобожницям. Хоч написати того листа багато важче, ніж Агатиного, і хоч про свій хист я не надто високої думки, проте гадаю, що з цим упорався б, але лист не був би оригінальний, він виглядав би так само, як величні промови Тіта Лівія[83] в його "Римській історії" або кардинала Бентівольо[84] в його "Фландрських війнах". Читати їх приємно, але вони нищать ілюзію. Історик, що домислює своїм персонажам слова, яких вони не казали, може домислити їм і вчинки, яких вони не робили. Отож благаю вас ласкаво обійтись без цих двох листів і читати далі.
Пан. Мене спитали про причину мого зникнення, я сказав те, що мені забажалося. З моїх слів задовольнились, і все пішло далі звичайним ладом.
Жак. Тобто ви далі витрачались, а ваші любовні справи вперед не просувалися.
Пан. Шевальє розпитував мене про них і аж ніби гнівався.
Жак. Він, може, й справді гнівався.
Пан. А чому?
Жак. Чому? Тому…
Пан. Закінчуй же свою думку.
Жак. Остережуся; треба дати оповідачеві…
Пан. Моя наука тобі на користь, дуже радий… Одного дня шевальє запропонував удвох погуляти.