А те, що він робить із Сабіною, бачиться йому чимось високим і благородним. Це і "щось інше", і водночас те саме. Сидячи в цьому занедбаному шинку, стоячи в іще занедбанішій церкві, він намагається викорчувати зі своєї свідомості оте "а все ж це не те саме", тоді як сам анітрохи не кращий, хоч і почувається поки що краще. Коли він служив тимчасово в поліції моральності, йому доводилось бачити, як оте "похапцем" робили десь у коридорі, в кущах, за рогом, під деревом чи бозна й де, і в нього зринало почуття гидливості й відрази... А тепер він робить це й сам, він, порядний, дисциплінований поліцейський, і вона, Сабіна, що, як раптом виявилось, уміє приховувати все так спритно, аж його самого острах бере: може, в своєму іншому житті, давно минулому й давно забутому, вона також робила це "похапцем" і так само потай?..
Тепер він чатує під "замочком", навколо "замочка", в коридорах, на сходах, намагається побачити її образ в обличчі и матері й батька і знаходить його в обох, привітно, кількома словами перемовляється з ними й відкриває для себе спільні риси: кутики рота, чоло... І його жахає страшна думка про те, що від Сабіни доведеться відмовитись. А ще частіше, ніж про неї, згадує він про Гельгу й про ту нестерпну обставину, що він примушує Гельгу спокушати його, і цим вона завдає йому ще більших мук. Мабуть, перше ніж розмовляти з Гельгою, треба поговорити з кимось іншим — не з Кірнтером, ні. Може, з Карлом? Адже завдяки коханню, здоровому глузду, терпінню і — це теж треба визнати — завдяки системному аналізу він справді витяг Монку, певно, з багна. Кругом безлад, моральний занепад, і ця круговерть захопила і його. З ким-ким, а з батьком та матір'ю розмовляти він не може. Його професія, вважають вони, так ганьбить їхню станову честь, що слово "поліцейський" обоє вимовляють зневажливіше, ніж дехто слово "лягавий". Вони вперто не хочуть збагнути, що й він може легко дослуиштися до посади, не менш гідної, ніж у службовця судового слідства, й наполягають, щоб батька називали тільки "юристом", хоч у цьому є щось авантюрне. Гідність... Якщо вони коли-небудь узнають чи бодай здогадаються, що Сабіна належить йому з більшим правом, ніж Гельга, ця, по суті, всього лиш дочка сілезького біженця, який, хоч і запевняв, нібито був майстром на заводі й мав власного будиночка, але фотознімок того будиночка так ніколи й не зміг показати... Не може він поговорити і з Гайнцом, братом, який щоразу з тією самою скрупульозністю, гугнявим голосом наводить наукові аргументи й пояснює все з суспільно-історичних позицій; для нього взагалі немає нічого, анічогісінько такого, чого не можна пояснити, хоча кругом стільки всього незбагненного. Усю вину Гайнц одразу відчайдушно-бездушно склав би на невдалу моногамну культуру. І в цьому, мабуть, щось навіть є... Він уже розмірковує про те, чому йому хочеться й Сабіну мати, й Гельгу не кидати, і що вони з Гельгою зв'язані в такий спосіб, який він ніколи не може пояснити, а з Сабіною — в інший спосіб, який він так само не може пояснити, одне слово, так з обома зв'язаний, що аж душа болить, і водночас усе це досить банальне: про таке газети щодня пишуть у багатьох варіаціях, і тут не зарадить ні сповідальня, ні лавандові пахощі, ні каяття, як не зарадило б і переведення... Він шукав в обличчях Сабіниного батька й матері її образ і все ж таки злякався, коли вона раптом з'явилася в "замочку".
Вона приїхала з матір'ю, дочкою та сякими-такими речами, а проте назовсім. Це було зразу видно, це відчувалося. Він саме обійшов парк, оглянув оранжерею і, повертаючись назад, став у внутрішньому дворику в кутку, щоб не опинитися їм просто на дорозі, однак вони проходили зовсім неподалік, і він дозволив собі стримано привітатися. Дівчинка у відповідь помахала йому рукою і гукнула: — Кашка-манашка!
А по Сабіниних плечах, руках, по її обличчю він зрозумів, що перебралася вона назовсім, і подумав про Фішера. "Що ж там сталося?" Це трохи нагадувало німу сцену в кіно, в якій відчувається щось тривожне — не провина, а сама доля, трагедія, і страх був уже не страх за Сабіну, не страх перед ускладненнями на службі чи перед Фішером. Це був тільки страх за Гельгу та хлопця, який усього цього ще не розуміє. Страх перед хомутом на власній шиї. Кому, кому він це пояснить?
6
Щовечора — той самий ритуал, на якому наполягає Гольгер: до Гермесів по молоко. І між сьомою та пів на восьму, в будь-яку погоду він мусить вирушати в дорогу — в лівій руці бідончик, за праву тримається Гольгер. А Катаріна тим часом готує вечерю: здебільшого суп, хліб, щось на солодке, а пізніше, як настає пора вкладати малого спати,— чай, просто біля плити. Теплими вечорами вони їдять надворі — в саду, між пасторським будинком та муром, і щоразу розкладають вогнище — на цьому теж наполягає Гольгер, запевняючи: "Вогнище вміє так гарно розповідати!.." Іноді до них виходить і пастор Роїклер, молодий і якийсь поважний, зосереджений, сповнений тривоги; він усе не може всидіти на місці, завжди натякає на якісь проблеми, однак мови про них не заводить, тільки курить сигару, всміхається, ніколи й словом не прохопиться, що це наглядання його обтяжує; а як чогось вип'є, то сидить нишком, і коли зведе очі на Катаріну чи на котрусь із дружин приятелів, то погляд у нього стає навдивовиж сумний. Часом пастор приводить з собою свою економку, вже літню жінку — видно, то його тітка,— і вона недовірливо, недовірливо й знічено поглядає на всіх, бо ж нікого тут не знає, а коли іноді приїздить батько чи мати й навколо саду стають на чати охоронці з раціями, то жінка сидить уже й геть спантеличена. Вона "вже не розуміє цього світу" і, певно, слушно міркує. Бо хто його розуміє, хто його взагалі коли-небудь розумів? І ось старий Тольм сидить і покірно бере чай та печиво з рук жінки, що навіть не стала по-справжньому його невісткою. З цією жінкою, з цими жінками можна поговорити про узори для плетіння, про те, як консервувати фрукти чи варити супи. А вони ж... А втім, хто вони? Що комуністи, то це запевне, коли не щось іще гірше, коли, "як слід гадати", взагалі не хтозна й що. І марно пробувати пояснити їй різницю між охороною та наглядом, не варто заводити з нею розмову про системний аналіз. Вона, мабуть, і так дивом дивується і при нагоді натякає людям, що "в них там усе добропристойно", маючи, певно, на увазі, що ні секс-оргій, ні сороміцьких балачок тут немає. Ця жінка заздалегідь дає йому знати, коли в селі котрийсь із господарів знов заходжується в себе вдома щось "модернізувати" — виймає старі віконні й дверні рами, міняє опалубку чи навіть зриває всередині давню дерев'яну обшивку, викидає стінні шафи і радий, як хтось той мотлох у нього забере. Тоді досить тільки повантажити все це на хуру, перевезти, порізати, поколоти, а дещо можна й по-хазяйському скласти в повітці, полагодити й продати. Принаймні дров не бракує, є на чому навіть пекти хліб, і хоч прибутку це й не дає, але й у збитки не заводить, так можна щось заощадити, особливо коли хліб постійно беруть друзі та й дехто з односельців купить свіжий буханець, а пастор іншого хліба, здається, взагалі їсти не хоче. З отої невеликої духовки, яку він зняв у Клюверів і поставив у себе в повітці, є вже й зиск. Під час тих розмов про фрукти йому пригадалося, як дуже давно — це було років десять тому, не менше, ще в Айкельгофі,— Генріх підрахував матері, що коли закручувати фрукти в банках самому, то це, хоч газети й кричать протилежне, обійдеться дешевше, ніж купляти їх консервованими; ту хвилю банок і бляшанок із фруктами та стравами, що їх досить лише розігріти, він ще тоді називав "псевдопролетаризацією" і розхвалював чесноти дрібного міщанства: припасена в підвалі картопля й овочі, закручені в банках фрукти, повидло, варення... А його поради щодо того, як купляти взуття!.. Зрештою, пекти самому хліб не тільки приємно, домашній хліб просто смачніший, а Катаріна вже подумує про те, чи не пристати на пропозиції селян і не брати в них на переробку м'ясо домашньої худоби та птиці,— завести такий собі "власний ковбасний заводик", "бо нам треба влаштовуватись тут, мабуть, надовго".
Слово "надовго" його тривожить. У нього таке враження, ніби в пасторових очах він читає, що отому "надовго" поруки нема, і тепер оці ритуали в їхньому житті вже заспокоюють його не так. Щоранку він порається в повітці, працює в саду, збирає овочі та фрукти, дає їм лад, переробляє чи готує на продаж, тоді як Катаріна йде з дітьми гуляти чи розважає їх у невеличкій залі старого пасторського будинку; час від часу він допомагає людям щось полагодити чи зібрати врожай, і йому щедро платять за це натурою. Назбирати дров, нарізати їх, поколоти... Роботи доволі. Своє бажання мати як можна більше дров він витлумачує як прагнення до безпеки, тепла і спокою, бо в мир він — і не тільки в душі — не вірить. Ні, з харчами, житлом та одежею клопоту він не має, і лише зрідка, надзвичайно рідко щось нагадає чи просто він сам згадає про те, як важко й тривожно було того першого року, коли вони сюди щойно переїхали,— коли ще були такі люди, які не тільки ставилися до них вороже й паплюжили їх, а й усіляко силкувалися вижити їх звідси. Це викликало огиду, дратувало, і тільки те, що Катаріна ніколи не пускалася в сльози, а відчайдушно намагалася "влізти в шкуру тих людей" і знаходила оті свої мудрі, проникливі аргументи, давало їм спокій і рятувало.
Оцей останній за день ритуал, вечірній похід по молоко,— у нього найстійкіший і є, як не брати до уваги випадкових підробітків, єдиним певним зв'язком із селянами. Коли він входить із Гольгером на молочну кухню до Гермесів і ставить бідончик, біля нього клопочеться здебільшого стара баба; у неї ясні очі й кошлаті брови, вона вже зігнулася аж до землі й така сама небалакуча, як і він. Кілька місяців вони обоє сприймали небалакучість одне одного як непривітність; він мовчки ставив бідончик, вона мовчки наливала півтора літра молока, він мовчки простягав заздалегідь наготовані гроші й аж удома виявляв, що в бідончику не півтора літра молока, а всі два, навіть трохи більше, бо стара щоразу давала "доливок", як його називали селяни, і за ці роки він, узявши в руку бідончик, уже навчився визначати, скільки в ньому молока, а позаяк у бідончик входило тільки два з половиною літра, то час від часу, коли вони збиралися вдома щось пекти чи варити молочний суп, просив у старої саме два з половиною літра, отож налити з лишком вона не могла, а про отой неодмінний "доливок" уже годі було й думати.