Вони й справді щебетали, сховавшись у деревах на вулиці Джардіні.
— Ні, — мовив Маскаранті.
Вони були, правда, лише на другому поверсі, але якщо дівчина в розпачі викинеться з вікна, то однаково може загинути; все залежить від того, як вона впаде.
— Можна, — озвався Дука; такі моралісти, як вона, не накладають на себе рук.
Сюзанна непевно зупинилася.
— Можна, — кивнув головою Карруа.
Він промовив це батьківським тоном і батьківським жестом показав на вікно — мовляв, прошу, підходьте.
Отож вона підійшла до вікна, перлисто-білого у світанковому світлі.
— Я не маю наміру тікати. — Вона боязко осміхнулась і трохи вистромила назовні голову. Так, то справді щебетали пташки; панувала цілковита тиша, вулиці були безлюдні, на розі вулиці Джардіні чотири світлофори блимали жовтим світлом невідь-кому — адже нікого ніде не було; здавалося, Мілан покинули всі, крім кількох пташок у деревах на вулиці Джардіні.
Дука дав їй трохи послухати, потім сказав:
— Ви запевняєте, що вбили Турідду Сомпані та Аделе Терріні?
— Так, мені вона заявила це саме, — промовив Карруа, ховаючи в долонях заспане обличчя.
Дівчина ствердно кивнула головою, сумно відійшла од вікна, від цього казкового весняного світанку в Мілані, й сіла на своє місце.
— І ви приїхали з Арізони <: юди, до Мілана, щоб здатися? — Дука не міг дати волю своїм нервам перед синьйориною, та ще й чужоземкою, адже чужоземці завжди уважно спостерігають за нами.
Дівчина звела на нього озі, відчуваючи в його голосі приховану лють, і сказала:
— Так.
Він узяв себе в руки й спитав:
— Чому? — Власне, він знав чому, але причина була така безглузда, що йому хотілрся почути підтвердження.
— Я зрозуміла, що помилялася. — Дівчина відповідала відверто, хоч усе тихішим і тихішим голосом. — Я не повинна була їх убивати.
Він не міг надавати їй ляпасів, не міг кричати, стріляти, тому знову запитав:.
— Чому?
Вона закліпала очима; це був незвичайний допит.
Тому що не можна вбивати, ніхто не має права сам визначати, іцо справедливо, а що ні.
Ага, он як, саме цього він од неї і сподівався: не можна самому визначати, що справедливо, а що ні; це закінчиться тим, що ми повбиваємо одне одного, хоч це, власне, теж непогана ідея. Йому захотілося зігнати на ній Свою злість.
— А хіба ви цього не знали — ще до того, як їх убивати?
Вона відповіла одразу, хоч і трохи розгублено:.
— Знала, але на це мене штовхнуло бажання помститися.
Дука встав, підійшов до дверей кабінету, потім, стоячи спиною до дівчини, Карруа й Маскаранті, закурив сигарету, глибоко затягнувся димом і нарешті видихнув; він сподівався, що зуміє опанувати себе, адже він був у кабінеті поліційного управління Мілана, поруч із такою поважною людиною, як Карруа, і не міг дозволити собі втратити рівновагу. Та стриматися він теж не зміг.
— Це не давало вам уночі спати, чи не так? — промовив він спокійно, не обертаючись; його лють була в самому цьому запитанні.
Вона, здавалося, зраділа, що Дука зрозумів її саме так, і коли він обернувся, щоб вислухати її, то побачив у її погляді спокійну, задоволену усмішку.
— Так, коли зробиш помилку, то не маєш спокою, аж поки її не виправиш. Дука повернувся до свого стільця і ще раз глянув на неї: так, вона має все, що повинна мати цілком порядна жінка, навіть більше — вона була втілена чистота і відповідала на його "чому" із втіленою порядністю; відповісти так не могла б навіть вихованка пансіону благородних дівчат.
Він саме збирався поставити їй ще одне запитання, але цієї миті ввійшов поліцейський і приніс щойно видрукуваний примірник "Корр'єре", який ще пахнув фарбою.
— Американці домоглися свого, — сказав Карруа. — М'яка посадка на Місяці.
У газеті був також репортаж про процес над грабіжниками з вулиці Монте-Наполеоне; усі вони твердили, що не винні; брати Бергамеллі, обвинувачені у цьому знаменитому пограбуванні й сфотографовані разом із своїми дружками на лаві підсудних, ламали комедію, сварилися кулаками в бік прокурора й кричали: "Як можна!" Усі підсудні сипали дотепами, іронізували, нечемно відповідали голові суду. "їх, мабуть, відпустять за браком доказів", — подумав Дука.
А оцю дівчину, яку він бачив перед собою, цю — ні, її не відпустять за браком доказів; їй, мабуть, дадуть не менше десяти років за навмисне вбивство двох людей; адже вона приїхала аж із Фінікса, щоб його скоїти; на суді вона не погрожуватиме кулаками прокуророві, а скаже: "Так, це я їх убила, з наміром, обдумавши кожну деталь". Слухаючи справи таких підсудних, як вона, присяжні можуть водночас розв'язувати кросворди.
Дука поставив їй запитання, яке збирався поставити вже давно:
— Чим ви доведете, що це ви вбили тих двох?
Адже було чимало божевільних, які приходили на вулицю Фатебенфрателлі й казали: "Це я вбив Джозуе Кардуччі". Потрібні докази.
Здавалось, вона, пропрацювавши сім років у кримінальному архіві, передбачила й це запитання.
— Вони тут, у кишенях мого пальта. Карруа розплющив очі трохи ширше.
— Авжеж, — сказав він Дуці, — вона заявила мені про це, щойно прийшла сюди. — 3 пальта, що лежало на письмовому столі, він дістав два білі конверти, досить великі й грубі. — Це мескалін-шість. — Він простягнув Дуці обидва конверти й жестом попросив у Маскаранті сигарету.
Дука відкрив один із цих паперових конвертів: у ньому виявився непрозорий пластиковий мішечок; з одного боку він був надірваний, і Дука побачив, що всередині лежать маленькі, завбільшки з поштову марку, пакетики, на яких чітко стояло: "Мескалін-6". Це був саме той мескалін, що його так гарячково шукав Клаудіно.
— Яким чином це опинилось у вас? — спитав він у Сюзанни Паані (Паганіки), дочки Тоні, капітана Ентоні Паані (Паганікй); йому було просто цікаво знати.
Дуже просто, пояснила вона, таке траплялося й доти, наприклад, коли вони з Аделе та Турідду їздили обідати в "Бінаскіну"; бувало, до них підходив якийсь синьйор і передавав Турідду Сомпані два таких конверти.
— Який вигляд мав той синьйор? — спитав Дука.
— Не дуже високий, але кремезний, вельми кремезний, — відповіла Сюзанна.
Це міг бути не хто інший як Ульріко Брамбілла.
— А потім?
— Адвокат Сомпані брав конверти й клав їх собі до кишені, — розповідала Сюзанна. — Але невдовзі передавав їх мені: мовляв, покладіть, будь ласка, оце до кишені свого пальта; конверти великі, і кишені мого піджака надто віддиматимуться.
— Отже, того вечора підійшов той кремезний синьйор, — сказав Дука. — Він залишив ці два конверти й пішов собі; тоді Сомпані передав конверти вам, щоб ви тримали їх у себе, аж поки не довезете їх додому, — не хотів, щоб відстовбурчувалися кишені його піджака. Так, по-вашому, все відбулося?
— Авжеж, саме так.
Сомпані передавав їй конверти, звичайно, зовсім не тому, що віддималися його кишені; такі вже правила гри: може трапитись непередбачений випадок, особливо в машині — якась сварка, приїжджає дорожня Поліція, і при вас можуть знайти наркотик; а краще, коли його знайдуть у когось іншого, хіба не так? А ви відповідаєте: я нічого не знаю, вперше бачу. Саме додержуючись цього правила, Джованна того вечора, коли прийшла до Дуки зашиватися, залишила в його помешканні валізку з автоматом; якби щось сталося, то краще, щоб зброю знайшли в доктора Дуки Ламберті, а не в машині Джованниній чи вдома у Сільвано Сольвере.
— Отже, ви хочете сказати, що після того, як зіпхнули машину в Навільйо, ці два конверти залишилися в кишені вашого пальта і ви забули про них?
— Так.
— А коли ви згадали про них?
— У Фініксі.
— І як же ви перевезли їх з Фінікса сюди, до Мілана?
— Ніяк, просто залишила їх у пальті.
— А що б ви сказали, якби на кордоні їх знайшли і затримали вас?
— Я приїхала сюди, до Мілана, повинитись. Я сказала правду, мені байдуже, хто мене заарештує, має значення лише правда.
Дука, зберігаючи на обличчі серйозний вираз, подумки роздратовано посміхнувся: чудово, Міжнародна організація боротьби з наркотиками з приємністю довідається, що можна двічі перетнути Атлантичний океан, туди й назад, маючи при собі кількасот грамів мескаліну-6, якщо тільки вистачить глузду не ховати його, а просто покласти до кишені пальта, перекинутого через руку.
Потім він, залишаючись із вигляду незворушним, розсміявся в душі ще дужче з переполоху, який зчинився через цей мескалін: богиня помсти прибуває аж із Фінікса, штат Арізона, вбиває двох зловмисників і повертається на батьківщину, не знаючи, що везе з собою мескалін; а через ці два пакети Клаудіо Вальтрага вбив спершу Сільвано, гадаючи, що той забрав їх собі, потім Ульріко Брамбіллу, певний, що вони в нього, нарешті дав себе заарештувати й своїми свідченнями вивів на чисту воду багатьох важливих персон. Як кажуть спортсмени, у товариському поєдинку з Сюзанною Паані диявол ганебно програв.
— У мене все, — промовив Дука й підійшов до вікна, за яким саме проїжджав трамвай.
Карруа наказав Маскаранті:
— Відведіть синьйорину.
— До побачення, — попрощалася Сюзанна Паані з Карруа. — До побачення, — обернулася вона до Дуки, трохи підвищивши голос.
— До побачення, — відповів Дука й легенько вклонився; до побачення, богине помсти, богине чистого серця й сумління, богине, яка прийшла визнати свою вину, щоб — адже так кажуть? — дістати заслужену покару.
— Їй можуть дати всі п'ятнадцять років, — озвався Карруа, коли Маскаранті вивів дівчину.
Дука знову подививсь у вікно, за яким проїжджала перша вантажівка.
— Ось поглянь, — провадив Карруа. — На процесі вона наполягатиме на тому, що заздалегідь обдумала цей злочин, і ніхто, жоден адвокат не переконає її збрехати чи щось замовчати. Ні, вона скаже все, бо вона — дурепа, заплішена дурепа.
Дука обернувся й підійшов до письмового стола Карруа.
— Прошу тебе, не називай її дурепою, та ще й заплішеною. Вона зовсім не дурепа. — Він говорив напрочуд тихим голосом.
— Чому це я не повинен її так називати? — Карруа все дужче розпалювався. — Сиділа собі вдома, майже за п'ять тисяч кілометрів звідси, ніхто про неї нічого не знав, і вона не мала нічого спільного з цією зграєю. Уколошкати тих двох було святою справою, то чому ж вона повернулася сюди, щоб дістати від десяти до п'ятнадцяти років? Заради чого? Коли вона вийде з в'язниці, то матиме вже за сорок і буде пропащою жінкою.