З богом!
З богом! — сказав абат.— їдь!
І обличчя його повеселіло, а коли Збишко зник з їхніх очей, він непомітно торкнув Зиха і сказав:
Розумієте?
А що маю розуміти?
Як бог свят, він поб'ється в Кшесні з Вільком і Чтаном, саме цього я хотів і до цього провадив.
То здорові хлопці! Ще поранять його, і що тоді буде?
Як то що буде? Коли він за Ягенку поб'ється, то як же йому після цього думати про Юрандівну? Відтоді панією серця стане Ягенка, а не та, друга. Я цього хочу, бо він мій родич і сподобався мені.
— Еге! А обітниця?
— Я негайно дам йому дозвіл! Хіба ви не чули, що я вже й пообіцяв?
— Ваша голова всьому дасть раду,— відповів Зих. Абат зрадів з такої похвали; він під'їхав до Ягенки
і спитав її:
— Чого ти така смутна?
Вона схилилася в сідлі й, ухопивши абата за руку, піднесла її до губів:
Мій хрещений батьку, а може б, ви послали кілька шпільманів у Кшесню?
Навіщо? Тільки нап'ються в корчмі, та й по всьому.
— А може, вони не допустять якої-небудь сварки. Абат швидко глянув їй у вічі й раптом гостро сказав:
А хоч би його там і вбили!
То нехай уб'ють і мене! — вигукнула Ягенка.
І гіркота, що назбиралася в її грудях з того часу, як вона говорила із Збишком, сплинула тепер буйним потоком сліз. Побачивши це, абат обняв дівчину, майже закривши її своїм широчезним рукавом, і заговорив:
Не бійся, доню, нічого. Сварка може трапитись, але ж ті хлопці також шляхтичі й удвох на нього не нападуть, а за рицарським звичаєм викличуть на герць, а там він дасть собі ради, хоч би йому довелося битися з обома разом. А щодо Юрандівни, про яку ти чула, то я тобі скажу так: для їхнього весільного ліжка ще ні в якім бору дерево не росте.
Коли йому та миліша, то і я про нього не думаю! — крізь сльози відповіла Ягенка.
То чого ж ти хлипаєш?
Бо боюся за нього.
— От бабський розум!— сказав, сміючись, абат. Потім він нахилився до вуха Ягенки і став говорити:
— Подумай, дівчино, коли він тебе й візьме, то однак йому доведеться не раз битися,— він же шляхтич.
Тут він нахилився ще нижче й додав:
А візьме тебе — і то незабаром, як бог свят!
Так він і візьме! — відповіла Ягенка.
Але разом з тим вона почала усміхатися крізь сльози й поглядати на абата, немов хотіла спитати, звідки він це знає.
Тимчасом Збишко, повернувшись до Кшесні, заїхав прямо до ксьондза, бо справді хотів дати на месу за здоров'я Мацька; потім вирушив прямо до корчми в якій сподівався знайти молодого Вілька з Бжозової і Чтана з Рогова.
Він справді застав їх там обох, а крім них — ще багато людей: і родовитих шляхтичів, і простих, і кметів, і кількох фокусників, що показували всілякі німецькі штуки. В першу хвилину він не міг нікого впізнати, бо затягнені воловим міхуром вікна пропускали мало світла, але коли корчемний служка підкинув у піч соснових трісок, Збишко побачив у кутку за барилами пива волохату пику Чтана і люте, запальне обличчя Вілька з Бжозової.
Збишко повільно попрямував до них, розпихаючи по дорозі людей, і, дійшовши, так грюкнув кулаком об стіл, що задвигтіла вся корчма,
Вони миттю посхоплювались і квапливо почали повертати на собі шкіряні паси, але перш ніж ухопились за руків'я, Збишко кинув на стіл рукавичку і, говорячи в ніс, як звичайно говорили рицарі, коли викликали на герць, сказав такі несподівані для всіх слова:
— Коли б хтось із вас двох або з людей рицарського стану, які тут присутні, заперечував те, що найкраща і найцнотливіша на світі дівчина є Данута Юрандівна із Спихова, того викликаю на кінний або піший герць до першого падіння або до останнього подиху.
Вільк і Чтан здивувались так, як здивувався б і абат, коли б почув щось подібне, і з хвилину не могли вимовити й слова. Що воно за панна? Адже їм ідеться про Ягенку, а не про неї?.. А коли цьому дикому котові йдеться не про Ягенку, то чого він од них хоче? Нащо він зачіпав їх біля костьолу? Чого він сюди прийшов і навіщо шукає причіпки? Від цих запитань в головах у них створилась така каша, що вони широко пороззявляли роти, а Чтан так витріщив очі, немов перед ним була не людина, а якесь німецьке чудовисько.
Але кмітливіший Вільк, який трохи знався на рицарських звичаях і пам'ятав, що рицарі не раз дають обітниці одним жінкам, а одружуються з іншими, подумав, що так могло трапитись і в цьому разі, і коли є можливість обстати за Ягенку, то з цього треба негайно скористатися.
Він вийшов з-за столу і, наблизившись з зловісним обличчям до Збишка, запитав:
— То це, псявіро, виходить, що не Ягенка Зихівна найкраща?
За ним вийшов і Чтан, а круг них почали скупчуватись люди, бо всі вже зрозуміли, що все це абичим не скінчиться.
XVII
Повернувшись додому, Ягенка одразу послала слугу в Кшесню дізнатися, чи не сталося якоїсь бійки в корчмі або чи не викликав хто-небудь когось на герць. Але слуга, діставши на дорогу скойця, сів пити з слугами абата і не думав повертатися. Другий, посланий в Богданець, щоб попередити Мацька, що туди має приїхати абат, повернувся, виконавши наказ, і повідомив, що бачив Збишка, як він грав із старим рицарем в кості.
Це трохи заспокоїло Ягенку, бо, знаючи досвід і спритність Збишка, вона боялася не так виклику, як якоїсь несподіваної, тяжкої пригоди в корчмі. Вона хотіла разом з абатом їхати в Богданець, але він не погодився, бо мав розмовляти з Мацьком про заставу та ще про одну, важливішу справу, в якій не хотів мати свідком Ягенку.
А втім, абат виїхав проти ночі. Довідавшись про щасливе повернення Збишка, він дуже розвеселився й наказав своїм клірикам-кандидатам співати й галасувати так, щоб аж бір розлягався, а в самому Богданці кмети виглядали з халуп — чи не горить десь або чи не вдерся в городище ворог. Але прочанин з закарлючєною палицею, який їхав попереду, заспокоював їх, повідомляючи, що то їде духовна особа високого сану, тому деякі йому кланялись, а деякі навіть хрестилися; абат, бачивши, як його шанують, їхав з гордовитою радістю, дуже завдоволений ї повний зичливості до людей.
Зачувши крик і співи, Мацько і Збишко вийшли до воріт назустріч абатові. Декотрі з кліриків бували вже раніше з абатом у Богданці, але ті, котрі приєднались до компанії недавно, ще його не бачили. Вони посмути ли, узрівши нужденний дім, якого нічим не можна було порівняти з багатим згожелицьким дворищем. Проте їх підбадьорив дим, що пробивався крізь солом'яну покрівлю, а коли вони ввійшли всередину та зачули дух шафрану і всякого м'ясива, а далі побачили два столи, заставлені олов'яними мисками, правда, ще порожніми, то й зовсім звеселились. На меншому столі блищала приготовлена для абата срібна миска і такий же срібний, чудово різьблений кубок, здобуті разом з іншими коштовностями у фризів.
Мацько і Збишко одразу запросили гостей до столу, але абат, який добре наївся на од'їзді із Згожелиць, відмовився, тим більш, що його цікавило зовсім інше. Він, як тільки приїхав, почав пильно і трохи занепокоєно придивлятися до Збишка, наче хотів побачити на ньому сліди сутички, але, бачачи зовсім спокійне обличчя молодика, став помітно нетерпеливитись і, нарешті, не змігши погамувати своєї цікавості, сказав:
— Ходімо в ванькір, поговоримо про заставу. Не противтесь, а то розгніваюсь!
Звернувшись до кліриків, він закричав:
— А ви сидіть тихо і не підслухайте під дверима! Сказавши це, він одчинив двері до ванькира, в які
ледве протиснувся, а за ним увійшли Збишко й Мацько. Коли вони посідали на скринях, абат звернувся до молодого рицаря:
Ти їздив назад у Кшесню? — Їздив.
Ну, і що?
Дав на месу за дядькове здоров'я, та й усе. Абат нетерпляче засовався на скрині.
"Ну,— подумав він,— значить, не здибався ні з Чтаном, ні з Вільком; може, їх не було, а може, він, їх і не шукав. Помилився я!"
Абат розсердився на себе за помилку й за те, що його припущення не справдились, почервонів і почав сопти.
— Будемо говорити про заставу! — сказав він, трохи помовчавши.— У вас є гроші?.. Бо як нема, то маєток мій!..
Але Мацько знав, як поводитись з абатом: він мовчки встав, відкрив скриню, на якій сидів, вийняв з неї, очевидно, вже приготовлену торбину з гривнями і сказав:
— Ми люди бідні, але гроші у нас є, і що з нас належить, те ми платимо, як то зазначено в закладному листі, що я сам засвідчив знаком святого хреста. Якщо ви схочете взяти доплату за господарювання та приріст у хазяйстві, то ми також не будемо заперечувати, а заплатимо, скільки скажете, ще й у ноги вам, добродієві нашому, поклонимось.
Сказавши це, він низько схилився перед абатом, а за ним так само зробив і Збишко. Абат, який сподівався суперечок і торгів, був спантеличений і навіть не дуже радий, бо під час торгів хотів поставити свої певні умови, а тепер приводу для цього вже не було. Тому, віддаючи "лист" або закладну квитанцію, на якій Мацько підписався знаком хреста, він сказав:
— Що ви мені про доплату балакаєте?
— Бо не хочемо брати задарма,— відповів хитрий Мацько, знаючи, що чим більше він за це буде сперечатися, тим більше виграє.
Абат справді вмить запалився:
— Ти дивись на них! Не хочуть брати задарма від родичів! Хліб їм у горлі застрягає! Я брав не пустку й віддаю не пустку, а як мені захочеться отут цією торбою гепнути, то й гепну!
— Ви цього не зробите! — вигукнув Мацько.
— Не зроблю? Ось ваша застава! Ось ваші гривні! Дав, бо моя ласка, а коли б і на шляху покинув, то вам до цього зась! От як я це зроблю!
Сказавши це, він ухопив торбу за гичку й так брязнув нею об підлогу, що вона аж репнула і з неї посипались гроші.
— Бог вам віддячить! Бог вам віддячить, батьку і добродію! — почав вигукувати Мацько, який тільки й ждав цього.— Від іншого не взяв би, але від родича і духовної особи — візьму...
Абат якийсь час грізно поглядав то на нього, то на Збишка, нарешті сказав:
— Хоч я і гніваюсь, але знаю, що роблю; отож тримайте, що одержали, але попереджаю: більше жодного скойця від мене не побачите.
Не сподівалися ми й цього.
Але знайте: все, що залишиться по мені, одержить Ягенка.
І землю? — наївно спитав Мацько.
І землю! — гарикнув абат.
Обличчя у Мацька видовжилось, але він опанував себе і сказав:
Що там думати про смерть! Нехай вам Ісус Христос дасть сто літ віку, а то й більше, а до того ще й багате єпіскопство.
А хоч би й так!.. Хіба я гірший за інших? — спитав абат.
— Не гірший, а ліпший.
Ці слова вплинули на абата заспокійливо, та й взагалі гнів його тривав недовго.
— Ну,— сказав він,— ви моя рідня, а вона тільки похресниця, проте я вже здавна люблю і її, і Збишка.