— Чимало я бачив, але щоб таке!
Якусь мить він чухав потилицю, а потім зареготався.
— Пацифіст! — повторив він. — Скажи, Зезето, ти щось розумієш?
Філіп затремтів.
— Я забороняю вам сміятися! — тихо сказав він. Потім прикусив губи, щоб не заплакати, й додав: — Навіть якщо ви не пацифіст, то все одно мусите мене поважати.
— Поважати тебе? — повторив Моріс. — Поважати?
— Я дезертир, — з гідністю сказав Філіп. — Якщо я пропоную вам документи, то тільки тому що й собі замовив. Завтра я буду в Швайцарії.
Він дивився Морісові просто в обличчя: той насупив брови, на чолі у нього виникла бганка у вигляді літери Y, здавалося, він міркував.
— Їдьте зі мною, — сказав Філіп. — Грошей у мене вистарчить для двох.
Моріс гидливо зиркнув на нього.
— Смердючко ти мала! — вигукнув він. — Ти бачиш, яка на ньому вдягачка, Зезето? Звичайно ж, війна тебе жахає, звісно ж, ти не хочеш битися з фашистами. Ти радше цілувався б із ними, правда ж? Вони ж боронять твої грошики, паненя ти собаче!
— Я не фашист, — відказав Філіп.
— Ага, виходить, я фашист? — вигукнув Моріс. — Ану вшивайся звідси, лайно! А то мені терпець урветься!
Філіпові ноги хотіли тікати. Його ноги і його ступні. Та він не тікатиме. Насилу ступаючи, він підійшов до Моріса і змусив опуститися свій хлопчачий лікоть, який сам піднімався. Він дивився Морісові в підборіддя; він не зважувався глянути в його світлі очі без вій, він твердо промовив:
— Не піду.
Якусь мить вони стояли один перед одним, потім Філіп вибухнув:
— Які ви жорстокі! Всі. Всі. Я був поруч, я чув, про що ви говорили, і сподівався... Але ви такі ж, як і всі, ви як мур. Завжди засуджувати, ніколи не намагаючись зрозуміти; хіба ви знаєте, хто я? Я дезертирував задля вас; я ж бо міг спокійнісінько лишитися вдома, де я скільки завгодно їм і живу в теплі серед гарних меблів, оточений слугами, та я все покинув заради вас. А ви, вас посилають на бійню, а ви вважаєте, що це добре, ви й мізинцем не хочете поворухнути, вам дають до рук гвинтівки і ви гадаєте, що герої, а якщо хтось чинить інакше, то ви називаєте його собачим паненям, фашистом і боягузом лиш через те, що він не робить так, як усі. Ви брешете, я не боягуз, не фашист, і не моя вина, що я дитина заможних батьків. Знаєте, легше, набагато легше бути дитиною бідняків.
— Раджу тобі вшитися, — безпристрасним голосом сказав Моріс. — Я не люблю паненят і можу розгніватися.
— Я не вшиюся, — тупнувши ногою, сказав Філіп. — Врешті, годі з мене цього! Годі з мене цих людей, котрі вдають, ніби не бачать мене, або ж дивляться на мене з погордою, а за яким правом? за яким правом, га? Я існую, я, і я вартий вас. Я не піду, якщо треба буде, я залишуся на всю ніч, я хочу нарешті все пояснити.
— А, то ти не підеш! — закричав Моріс. — Ти, значить, не підеш!
Він згріб його за барки і потурив до дверей; Філіп хотів було опиратися, та марно: Моріс був дужий, мов бугай.
— Відпустіть мене! — кричав Філіп. — Відпустіть мене, якщо ви мене витурите, то я залишуся під вашими дверми і зчиню ґвалт, я не боягуз, я хочу, щоб ви мене вислухали. Відпустіть мене, тварюко! — кричав він, стусаючи Моріса носаками.
Він побачив, як Моріс замахнувся, і серце його завмерло.
— Ні! — зойкнув він. — Ні!
Моріс двічі вдарив його кулаком по обличчю.
— Ти там не дуже, — озвалася Зезета. — Це ж хлопчак.
Моріс відпустив Філіпа і з якимсь подивом глянув на нього.
— Я... я вас ненавиджу! — пробелькотів Філіп.
— Послухай, парубче... — нерішуче сказав Моріс.
— Ви ще побачите, — вигукнув Філіп, — усі побачите! Вам буде соромно.
Він вибіг у коридор, увійшов до своєї кімнати й двічі обернув ключа у замку. Потяг котився, пароплав підіймався й опускався, Гітлер спав, Івіш спала, Чемберлен спав, Філіп упав на ліжко й заплакав, Здоровань Луї насилу плентався, будинки, будинки і знову будинки, голова його палала, та він не міг зупинитися, йому потрібно було йти серед цієї підступної ночі, яка чатувала на нього, серед цієї жахливої шамкої ночі, Філіп ридав, в нього не було сил, він плакав, він чув, як вони шепочуться за стіною, він не міг навіть ненавидіти їх, він ридав, викинутий у холодну й жалюгідну ніч, в ніч сірих перехресть, Матьє прокинувся, устав з ліжка й підійшов до вікна, він чув шепіт моря, він усміхнувся цій прегарній молочній ночі.
НЕДІЛЯ, 25 ВЕРЕСНЯ
День сорому, день спочинку, день страху, Божий день, сонце сходило над неділею. Маяк, сигнальний вогонь, хрест, щока, ЩОКА, Господь несе свій хрест у церкви, я несу свою щоку недільними вулицями, гляньте, у вас пухлина; та ні: це мені затопили в пику, нікчемний упосліджений чоловік, який несе свої сідниці на мармизі, здоровецька голова, яку тяжко носити, розчереплена довбешка, сповита, гарбуз такий, круглий гарбузяка, вони гупнули ззаду, раз і вдруге, він ішов немовби у своїй голові, підошви дудоніли у голові, неділя, де ж я знайду роботу, двері були замкнені, великі залізні двері, поцвяховані, іржаві, зачинені, там лише морок, тхне тирсою, мастилом і ржавим залізом на підлозі, засміченій іржавою стружкою, вони були замкнені, ці жахливі дерев'яні дверцята, замкнені, там напхом напхано всього, там кімнати, напхані меблями, спогадами, дітьми, ненавистю, густим духом смаженої цибулі, і білий пристібний комірець на ліжку, й замислені жінки за віконними рамами, він простував повз вікна, повз погляди, заціпенівши й закам'янівши під тими поглядами. Здоровань Луї простував поміж цегляними мурами і залізними ворітьми, простував без копійки в кишені, без крихти хліба, яку можна було б кинути на зуб, й голова його калатала мов серце; він ішов, і підошви черевиків гупали йому в голові, бух, бух, вони йшли, уже спітнівши, вбитими недільними вулицями, його щока освітлювала бульвар перед ним, він думав собі: "Це вже вулиці війни". Думав: "Що ж мені кинути на зуб?" Вони думали: "Невже немає жодної живої душі, яка стала б мені у пригоді?" Та маленькі темні чоловічки, дужі трударі з камінними обличчями, голилися, думаючи про війну, думаючи про те, що в них цілий день попереду, аби про неї думати, цілісінька порожня днина, щоб волочити свою тривогу вбитими вулицями. Війна: замкнені крамниці, пустельні вулиці, триста шістдесят п'ять неділь на рік; Філіп звався Педром Касаресом, увечері того ж самого дня Педро Касарес вирушав до Швайцарії, він віз до Швайцарії набряклу прищувату щоку, карбовану долонею з п'ятьма пальцями; жінки дивилися на нього з висоти своїх вікон.
Бог дивився на Даніеля.
Чи назву я його Богом? Однісіньке слово, й усе зміниться. Він притулився до сірих віконниць, які затуляли крамницю лимаря, люд поспішав до церкви, чорні на рожевій вулиці, вічні. Все було вічне. Пройшла молодичка, білява й легка, її коси були укладені в наперед задуманому безладі, вона мешкала в готелі, чоловік приїжджав побачитися з нею раз на тиждень, він був промисловцем із По; її лице було сонне, тому що була неділя, її тендітні ноги дріботіли до церкви, душа її була срібним озером. Церква: нора; фасад у римському стилі, о праву руч біля входу в другій капличці можна було побачити лежачу камінну статую. Він усміхнувся продавчині з галантереї і її маленькому синові. Чи назову я його Богом? Він не здивувався, він думав: це мало статися. Раніше чи пізніше. Я відчував, що хтось таки є. Все, що я робив, робив я для свідка. Без свідка ти немовби випаровуєшся.
— Добридень, пане Серено, — сказала Надіна Пішон. — Ви йдете до меси?
— Поспішаю, — відказав Даніель.
Він провів її поглядом, накульгувала вона ще дужче, ніж зазвичай, двоє малих дівчаток бігцем наздогнали її й радісно закружляли довкруг неї. Він поглянув на них. Кинути на них мій задивлений погляд! Мій погляд порожнистий, Божий погляд пронизує його із краю в край. "Літературщина якась", — зненацька подумалося йому. Бога тут більше не було. Цієї ночі в просякнутих потом простирадлах його присутність була очевидною, й Даніель почувався Каїном: ось я, ось я такий, яким ти мене створив, боягуз, порожняк, педераст. І що далі? А погляд його був скрізь і всюди, німий, прозорий, таємничий. Врешті Даніель заснув, а коли прокинувся, то був сам. Тільки згадка про цей погляд. Юрма струмувала з усіх розчинених дверей, чорні рукавички, пристібні порцелянові комірці, кроляче хутро, родинні помники в руках. Ох, подумав Даніель, потрібна метода! Я стомився бути цим безугавним випаровуванням у порожнє небо, я хочу який-небудь дах. Його мимохідь зачепив різник, гладкий рум'яний чолов'яга, який у неділю надівав лорнет, аби підкреслити свою значущість; його волохата рука стискала молитовник. Даніель подумав: він покаже себе на людях, погляд упаде на нього від шиб і вітражів; вони всі показуватимуть себе на людях; половина людства живе під поглядом. Чи ж відчуває він цей погляд на собі, коли рубає сокирою м'ясо, що крається від ударів, оголюючи круглу сизу костомаху? Його бачать, бачать його жорстокість, як бачу я свої руки, його захланність, як бачу я цю рідку чуприну й цю крихту милости, яка просвічує крізь захланність, мов залисина крізь чуба; він це знає, він перегорне загнуті сторінки свого молитовника, застогне: Господи, Господи, я захланний. І на нього впаде згори погляд Медузи, який обертає на камінь. Камінні чесноти, камінні пороки: що за супокій. Ці люди мають перевірені методи, з досадою подумав Даніель, дивлячись на чорні спини, які занурювалися у сутінки церкви. Троє жінок дріботіло біч-о-біч у червонястій вранішній ясності. Троє смутних і зосереджених молодиць, які звиклися з усім. Вони затопили у грубі, позамітали підлогу, налляли молока в каву. Вони були всього-навсього рукою на держаку віника, долонею, що стиснула вушко чайника, тією мережею імли, яка клубочиться над речами, просякаючи крізь мури, куриться над полями й гаями. Тепер вони йдуть туди, в сутінь, стануть тим, чим вони є. Він ішов за ними оподаль; а якщо і я туди піду? Сміх та й годі: ось я, ось я, такий, яким ти мене створив, смутний, боягузливий, невиправний. Ти дивишся на мене, і будь-яка надія тане: я стомився втікати від самого себе. Але під твоїм поглядом я знаю, що більше не зможу втікати від себе. Я увійду, стоятиму посеред цих жінок, що повклякали на коліна, як монумент беззаконню.