– Постривай! Не обминай мене! Я розгадав, яка сокира тебе підрубала. Слава тобі, о Заратустро, що ти знову підвівся!
Я знаю: ти розгадав, що діється на душі в того, хто вбив його, – в убивці Бога. Постривай! Сядь біля мене, ти не пошкодуєш.
З ким же, як не з тобою, хотілось мені зустрітися? Зостанься, сядь! Але не дивися на мене! Пошануй цим – мою бридкість!
Мене переслідують, тепер тільки ти – мій останній притулок. Переслідують не своєю ненавистю, не своїми нишпорками – я глузував би з такого переслідування, пишався б ним і радів!
Хіба досі успіх був не на боці тих, кого затято переслідували? А хто затято переслідує, той легко привчається наслідувати: адже він, зрештою, йде по сліду! Та їхнє співчуття,–
їхнє співчуття жене мене і приганяє до тебе, о Заратустро. Захисти мене, ти мій останній притулок, ти єдиний, хто розгадав мене;
ти вгадав, що діється на душі в того, хто вбив його. Зостанься! А коли ти, нетерплячий, хочеш іти, не йди дорогою, котрою пройшов я. Та дорога погана.
Ти гніваєшся, що я надто довго затинаюсь та заїкаюсь? Що раджу тобі? Однак знай, що в мене, найбридкішого,
найбільші й найважчі ноги. Де я пройшов, там дорога погана. Мої ноги зоставляють смерть і ганьбу.
А по тому, як ти мовчки обминав мене, як почервонів, я добре зауважив, одразу впізнав, що ти Заратустра.
Будь-хто інший поглядом і словом кинув би мені свою милостиню, своє співчуття. Однак для цього я ще не досить убогий, ти це побачив;
для цього я надто багатий, багатий на велич, на жах і найстрашнішу потворність! Твій сором, о Заратустро, зробив мені честь!
Я заледве виліз із юрмища співчутливих, щоб знайти єдиного, котрий нині навчає: "Співчуття улізливе", – тебе, о Заратустро!
Чи то Господнє співчуття, чи людське – воно не вживається з соромом. І небажання допомогти може бути шляхетнішим за настирливу чесноту.
Та нині всі людці власне співчуття проголошують істинною чеснотою, – вони не здатні пошанувати велике нещастя, велику потворність, велику невдачу. Я дивлюся поверх них усіх, немов собака поверх
отари, що кишить овечими спинами. Це дрібні, зичливі і звичайні сірі людці.
Як чапля, закинувши голову, зневажливо дивиться поверх плитких ставків, так і я дивлюся поверх кишіння сірих дрібних хвилювань, жадань і думок.
Надто довго рацію визнавали за ними, за тими малими людцями; отже, зрештою, віддали їм і владу, і тепер вони повчають: "Добре тільки те, про що добре кажуть дрібні людці".
А "істиною" нині зветься те, про що казав проповідник, який сам вийшов з-поміж них, той дивний святий і захисник малих людей, що казав про себе: "Істина –це я".
Цей зухвалець уже давно змушує малих людей надиматися, мов жаба на болоті, сіючи своїм ученням величезну облуду: "Істина – це я".
Чи хтось коли-небудь давав зухвальцю ввічливішу відповідь? Аж ніяк, тільки ти, Заратустро, обминаючи його, проказав: "Ні! Ні! Тричі ні!"
Ти застерігав від його брехні, ти перший застеріг від співчуття – не всіх і не кожного, однак себе і схожих на себе.
Ти соромишся сорому великих страдників, і, воістину, о Заратустро, коли ти кажеш: "Співчуття впаде важкою хмарою, стережіться, люди!" –
коли ти вчиш: "Всі творці суворі, будь-яка велика любов вища за співчуття", – то як добре, здається мені, вивчив ти прикмети негоди!
Але й сам – остерігайся власного співчуття! Бо вже в дорозі до тебе чимало стражденних, хистких, розпачливих, що ще борсаються або вже коцюбнуть.
Я застерігаю тебе також від мене. Ти розгадав мою найкрученішу, найлихішу загадку – мене самого і те, що я скоїв. Я знаю сокиру, що підсікла тебе.
Однак він – повинен був померти: він дивився очима, які все бачили, – він бачив людські глибини й людське дно, всю потаємну ганьбу й потворність.
Його співчуття не відало сорому: він залізав у всі мої найбрудніші закутки. Цей цікавий, надміру настирливий, надміру співчутливий повинен був померти.
Він завжди бачив мене, такому свідкові я прагнув помститися – або ж самому позбутися життя.
Бог всевидющий, що бачив навіть людину, безперечно, повинен був померти! Людині нестерпно, коли є такий свідок.
Так казала найбридкіша людина. Заратустра ж підвівся й лаштувався податись геть, бо його пробирало морозом до самого нутра.
Ти, що й словами про тебе не скажеш, – почав він, – застеріг мене від свого шляху. В подяку за це я нахвалюю тобі свій. Дивись, там угорі Заратустрина печера.
Моя печера велика й глибока, в ній багато закутків, там і найскритніший знайде для себе криївку.
А поблизу печери сотні ходів і виходів для всього живого, що плазує, літає і скаче.
Ти, вигнанцю, що вигнав сам себе, не хочеш жити серед людей і людського співчуття? Гаразд, чини, як я! Так ти від мене чогось навчишся, вчиться тільки той, хто працює.
А передусім одразу поговори з моїм орлом та змією! В нього найбільше гордості, а вона наймудріша – нехай вони будуть для нас обидвох вірними порадниками!
Так сказав Заратустра й подався своєю дорогою, ще задумливіше й повільніше, ніж досі: бо багато ставив питань і нелегко знаходив відповіді.
Яка все ж людина жалюгідна! – міркував він у серці своїм. – Яка потворна, яка хрипка, скільки в ній прихованого сорому!
Мені кажуть, ідо людина любить себе, – ох, яким великим має бути це себелюбство! Як багато зневаги протистоїть йому!
Цей також любив себе стільки, скільки і зневажав, – як на мене, він великий у любові й великий у зневазі.
Я ще не зустрічав нікого, хто зневажав би себе глибше: а це і є висота. Ой лихо, може, це була та вища людина, чий крик я чув?
Я люблю великих зневажників. Та все одно: людина – це те, що слід подолати.
ЖЕБРАК З ВЛАСНОЇ ВОЛІ
Коли Заратустра покинув найбридкішу людину, йому стало холодно й самотньо, адже самотність і холод були в нього на серці, і через те навіть тіло пробирало холодом. Та простуючи далі й далі, вгору, вниз, минувши зелені луки, дику рінь, колись покладену в своє річище нетерплячим струмком, він зігрівся серцем й відчув у ньому полегшення.
– Що зі мною діється? – запитав він себе.–Мене наснажує щось тепле й живе, мабуть, десь неподалік.
Я вже не такий самотній, довкола блукають невідомі супутники й брати, моєї душі торкається їхній теплий віддих.
Коли він розглянувся, шукаючи, хто ж розрадив його самотність, то – о диво! – побачив корів, що зібралися на узвишші; то їхня близькість і запах зігріли йому серце. Корови, здавалося, пильно слухали якогось промовця і на прибульця не звертали уваги. Коли Заратустра підійшов ближче, то виразно почув людський голос, що долинав з коров'ячого гурту; всі корови, звісно, дивилися на промовця.
Заратустра жваво поспішив на узвишшя й розігнав корів, побоюючись, щоб не скоїлося лиха з тим, кому навряд чи зарадило б коров'яче співчуття. Та він помилився, бо побачив, що на землі сидить чоловік і, здавалося, умовляє тварин не відчувати перед ним страху, – який може бути страх перед миролюбною людиною, що проповідує на горі, ллючи з очей своїх саму добрість.
– Що ти шукаєш тут? – здивовано вигукнув Заратустра.
– Що я тут шукаю? – перепитав той. – Того, що й ти, порушнику спокою! Шукаю на світі щастя.
Від цих корів я хотів дізнатися, що таке щастя. Бо знай, я вже півранку розмовляю з ними, і вони саме збиралися мені розтлумачити. Навіщо ти їм завадив?
Якщо ми не повернемося назад і не будемо як корови, то не ввійдемо в царство небесне. Адже одного нам слід у них навчитися – ремиґати.
І воістину, якби людина здобула весь світ, а не навчилася єдиного – ремиґати, то яка користь людині! Вона б не позбулася скорботи,–
своєї великої скорботи, яку нині називають огидою. У кого ж сьогодні серце, уста й очі не сповнені огиди? Ні в кого, навіть у тебе! І в тебе теж! А поглянь на корів!
Так казав проповідник на горі й підняв очі на Заратустру, бо досі з любов'ю дивився на корів, – і раптом одмінився.
– З ким я розмовляю? – перелякано вигукнув він і підхопився з землі. – Це людина, позбавлена огиди, це сам Заратустра, переможець великої огиди, це очі, це уста, це серце самого Заратустри.
Кажучи це, він із сльозами на очах цілував руки тому, до кого звертався, і поводив себе так, наче йому з неба несподівано впав коштовний подарунок або скарб. Корови ж на все це дивилися й дивувалися.
– Любий мій дивний чоловіче, не говори до мене! – захищаючись від його ніжності, сказав Заратустра. – Розкажи спочатку про себе! Хіба ти не той жебрак з власної волі, що колись відмовився від великого багатства,
що відчув сором за своє багатство й за багатих і втік до найубогіших, щоб віддати їм свій статок і серце? Та вони не прийняли його.
– Та вони не прийняли мене, – сказав жебрак з власної волі, – це ти добре знаєш. Отож я врешті подався до звірів і до цих корів.
– Там ти навчився, – урвав Заратустра, – наскільки важче вміти давати, ніж уміти брати, і що добре давати – це мистецтво, найвище, найвитонченіше мистецтво добра.
– Надто в нашу добу, – відповів жебрак з власної волі, – надто нині, коли все нице збурилось і, полохливе, теж задирає носа: це підводиться потолоч.
Адже ти знаєш, настала пора великого, лиховісного, довгого й повільного повстання потолочі і рабів; воно дедалі набирає сили!
Тепер ницих обурює будь-яка благодійність і невеликі пожертви, – й надміру багаті нехай стережуться!
Ті, що, мов пузаті пляшки, вичавлюють по краплі рідини з завузенької шийки, нехай знають, що нині таким пляшкам відбивають шийки.
Хтива жадоба, жовчна заздрість, понура мстивість, пиха потолочі – все це впало мені в око. Вже неправда, що вбогі блаженні. А царство небесне належить коровам.
– А чому не багатим? – прискіпливо запитав Заратустра, відганяючи корів, котрі довірливо обнюхували миролюбного проповідника.
– Навіщо прискіпуєшся? – відповів той. – Ти сам це знаєш краще від мене. Що штовхало мене до найубогіших, о Заратустро? Хіба не огида до наших найзаможніших?
До каторжників багатства, які з холодними очима й ласолюбними помислами визбирують собі вигоду з будь-якого сміття, до того наброду, що смердить до небес;
до тієї роззолоченої брехливої потолочі, що походить від злодіїв, стерв'ятників і тандитників, що ласа до жінок, хтива й забудькувата – адже вона недалеко відійшла від блудниці?
Потолоч угорі, потолоч унизу! Що нині означає "вбогий" і "багатий"! Різницю між ними я забув – я утікав щораз далі, поки прийшов до оцих корів.
Так казав миролюбний проповідник, а сам при цьому сопів і прів, отож корови знову дивувалися.