В одну мить круг нього зібрався увесь гурт.
— Моє дитя! — промовив Манро швидко й напівпритямно. — Віддайте мені моє дитя!
— Анкес спробує, — була коротка зворушлива відповідь молодого індіянина.
Але це просте, хоч вимовисте запевнення пройшло повз свідомість бідолашного батька. Він ухопив той клапоть матерії і зібгав його в руці, а очима зашастав по кущах, немовби й жахався, і одночасно сподівався побачити в них розкриття моторошної таємниці.
— Тут немає трупів, — зауважив Гейворд. — Кривава завія, здається, пройшла стороною.
— Це, звісно, так, і то ясніше за небо в нас над головою, — відказав незворушний розвідник. — І однак або вона сама, або ті, хто пограбував її, пройшли повз цей кущ, бо я добре пам'ятаю, як цією вуаллю вона запинала собі лице, таке любе на кожен погляд. Твоя правда, Анкесе, — темноволоса була тут і, мов сполохана сарна, втікала до лісу. Та й хто, мігши втекти, залишився б на певну смерть? Пошукаймо-но краще сліду. Мені часом видається, що індіянське око годне завважити навіть слід джмеля в повітрі!
На ці слова молодий індіянин кинувся наперед, і ледве розвідник скінчив свою мову, як з узлісся долинув переможний його вигук. Коли знепокоєні пошукачі збилися до того місця, на нижній гілляці бука всі побачили ще один клапоть вуалі.
— Тихше, тихше, — застеріг розвідник, своєю рушницею заступаючи дорогу ревному Гейвордові. — Ми тепер знаємо, що ронити, але краси сліду не треба порушувати. Один поспішний крок може завдати нам години клопоту. Їх ми вже вистежили, це річ безперечна.
— Хай бог тебе благословить, добрий чоловіче! — вигукнув Манро. — То куди ж вони втекли й де вони, мої діти?
Шлях їхній залежить від багатьох обставин. Коли вони самі, то могли й кружляти, і просто вперед піти; далі, як миль за дванадцять, вони не забралися. Але коли їх зачепили гурони чи хто інший з французьких індіян, то вони вже тепер, мабуть, під самою Канадою. Та яка різниця? — мовив далі розвідник, спостерігши тривогу й розчарування на обличчях слухачів. — На одному кінці сліду стоять могікани і я, і можете бути певні, що ми знайдемо другий його кінець хоч би й за сотню ліг відси. Обережно, обережно, Анкесе. Ти нетерплячий, мов той поселенець. Ти забуваєш, що від легкої ноги ледь помітний слід!
— Гу! — вигукнув Чингачгук, що тим часом пильно придивлявся до пробитої кимось стежки поміж низькими кущами на узліссі. Він стояв випростаний і так бридливо показував на землю, наче бачив там огиднющу гадюку.
— Це явний відбиток чоловічої стопи! — скрикнув Гейворд, схилившись над тим місцем. — Він ступив на край калюжі, це безперечно. Вони в полоні.
— Краще полон, аніж смерть із голоду в дикій глушині, — озвавсь на те розвідник. — Та й слід полонених легше шукати. Ставлю п'ятдесят бобрових шкурок проти стількох же кременів, що не мине й місяця, як ми з могіканами ввійдемо до їхнього вігвама. Схились-но, Анкесе, та приглянься до сліду мокасина, бо це таки мокасин, а не черевик.
Молодий могіканин нахилився над слідом і, розгорнувши листя, став так пильно вдивлятися, як ото лихвар у наш час до непевного векселя. Нарешті він підвівся з колін, задоволений наслідком свого дослідження.
— То як, хлопче? — запитав розвідник. — Що слід каже? Щось він тобі розповів?
— Хитрий Лис.
— А! Знов той ярий диявол! Він, либонь, не вгомониться, аж поки "оленебій" не скаже йому теплого слівця.
Гейвордові не хотілось повірити в цю звістку, тим-то він висловив радше надію, аніж сумнів, сказавши:
— Мокасини такі подібні один до одного. Може, ви помиляєтесь?
— Мокасини подібні! Так само ви можете сказати, що одна ступня подібна до другої! Хоч кожен знає, що є ступні довгі й короткі, є широкі й вузькі, є з високим підбиттям і з низьким, де пальці обернені всередину, а де назовні. Мокасин подібний до мокасина, як книжка до книжки, але хто може читати перше, не часто розуміється на другому. Та так воно й краще — кожен має свої природні переваги. Ану лишень, Анкесе, я сам гляну, — ані книжці, ані мокасинові не завадять дві думки замість однієї. — Розвідник приглянувся до відбитку й зараз же додав — Твоя правда, хлопче, це той самий слід, що ми часто вже бачили. І власник його має звичку випивати при нагоді. А підпилий індіянин завше ступає ширше — зрештою це-бо кожен пияк, червоношкірий чи то білий, ходить перехильцем. Ступня така сама завдовжки й завширшки! Глянь-но сюди, Чингачгуку, ти не раз вимірював його слід, коли ми гналися за цими негідниками від Глену до цілющих джерел.
Чингачгук по коротких оглядинах сліду випростався і спокійно промовив одне тільки слово:
— Магуа.
— Отож це річ певна: тут проходили темноволоса й Магуа.
— А Еліс? — запитав Гейворд.
— Її слідів ми ще не бачили, — відповів розвідник, уважливо приглядаючись до дерев, кущів та землі. — А що оце там? Анкесе, принеси-но ту штуку, що теліпається он на кущі тернини.
Коли індіянин подав йому жадану річ, розвідник підніс її вгору і засміявся своїм звичаєм, тихо й щиро.
— Це ж пищавка співакова! Тепер ми вже матимем стежку, що й священика допровадить до мети, — мовив він. — Анкесе, пошукай лишень сліду черевика такого завдовжки, щоб витримати шість футів і два дюйми людського м'яса. Цей хлопак починає подавати надії, коли він свій репет змінив на якесь путніше ремество.
— В усякому разі, він не зрадив свого слона, — сказав Гейворд. — А Кора й Еліс мають при собі друга.
— Еге ж, — відказав Соколине Око, опускаючи на землю рушницю і спираючись на неї з видимою зневагою. — Буде їм виспівувати. А чи може він убити їм оленя для підживку, подорожувати, керуючись мохом на букові, або ж перетяти горлянку гуронові? Коли ні, то перший-ліпший дрізд розумніший за нього. Ну то як там, хлопче, ніякого такого сліду?
— Ось наче слід людини в черевиках, — мовив Гейворд, радий нагоді перервати ці немилі закиди на адресу Девіда, до якого нараз відчув велику прихильність. — Може, це слід нашого приятеля?
— Обережніш торкайтесь листя, щоб не попсувати відбитка! Ага! Це слід ноги, тільки темноволосої панночки. Та й він занадто малий, як на особу такого шляхетного зросту й величної постави. Псалміст покрив би його одною своєю п'яткою.
— Де він? Дайте я гляну на слід мого дитяти! — сказав Манро, розсовуючи кущі і схиляючись любовно над півзатертим слідом. Хоч хода, по якій цей слід зостався, була легка й швидка, заглиблення ще досить виразно проступало. Старий ветеран приглянувся до цього відбитка, і очі йому зайшли вологою. Коли він урешті підвівся, Гейворд побачив, що важкі батьківські сльози зросили доччин слід. Бажаючи розважити старого, майор скакав розвідникові:
— Коли вже маємо певність, то рушаймо в дорогу. Тепер бранцям кожна мить здається вічністю.
— Поспішливість не завше слушна, — відказав на те Соколине Око, безперестанку розглядаючись навколо. — Ми знаємо, що тут пройшов той ярий гурон, і темноволоса, і псалміст, але де ясноволоса, що має блакитні очі? Хоч невеличка й не така смілива, як сестра, вона все ж люба окові й приємна в розмові. То хто ж потурбується за неї?
— Хай бог боронить, щоб їй будь-коли забракло захисників. Хіба ми її не шукаємо? Принаймні я не заспокоюсь, доки її не знайду.
— Тоді наші стежки можуть розбігтися, бо вона тут не проходила: хоч яка в неї ступня легка й невелика, слід її було б видко.
Гейворд одійшов, а ввесь його запал ураз де й подівся. Не завважуючи цієї раптової зміни в його настрої, розвідник, подумавши трохи, промовив:
— В цій глушині немає жінки, що могла б залишити такий слід, як темноволоса чи її сестра. Перша з них запевно тут була, це ми знаємо, але де ж слід по другій? Простуймо далі стежкою, а коли нічого нового не знайдемо, повернемось назад і пошукаємо в інший бік. Рушай-но попереду, Анкесе, і пильнуй за сухим листям. Я за кущами стежитиму, а твій батько нехай приглядається до землі під ногами. Ходімо, друзі, сонце вже заходить за гори.
— А я що робитиму? — спитав занепокоєний Гейворд.
— Ви? — перепитав розвідник, уже рушивши вперед із своїми друзями-індіянами. — Ви можете йти позад нас, але тільки щоб не затерли якого сліду.
Пройшовши кільканадцять ярдів, індіяни враз пристали, з незвичною увагою приглядаючись до чогось на землі. Батько й син перемовлялися між собою швидко й голосно, дивлячись то захоплено на землю, а то розрадувано один на одного.
— Вони знайшли маленьку ступню! — вигукнув розвідник, порвавшись наперед і забувши про своє власне завдання. — Що тут було? Засідка? Ні, присягаюсь найкращою руїнницею на цілім кордоні! Тут стояли ті Самі коні, що ото боком ходять! Тепер уже ми знаємо таємницю і все ясно, як Полярна зоря опівночі. Так, тут вони сідали на коней. Онде коні дожидали прив'язані до дерева, а он звідти стелеться бита стежка на північ, просто до Канади.
— Але ж досі ми не бачили сліду Еліс, молодшої міс Манро, — сказав Данкен.
— Хіба за слід буде ота блискітка, що допіру Анкес підняв з землі. Покажи-но її сюди, парубче, хай і ми глянемо.
Гейворд миттю впізнав брошку, яку дуже любила носити Еліс, а гостра пам'ять закоханого ще й підказала йому, що того ранку, коли сталася різанина, він бачив її на шиї в дівчини. Заявивши вголос цю новину, він ухопив дорогу для нього коштовність і так хутко сховав її в себе на грудях, що навіть розвідник нічого не завважив і марно заходився шукати на землі зниклу знахідку.
— Оце маєш! — розчаровано мовив він, перестаючи розгрібати листя цівкою рушниці. — Либонь, це вже старість підходить, коли недобачаєш. Така блискуча марничка, а не видко. Та нічого, з рушницею я ще можу поратись, стане мені порахуватися з мінгами. Але хотілося б і цю штучку знайти, хоча б заради того, щоб власниці віддати. Оце те, що я називаю з'єднати обидва кінці довгого сліду, бо тепер поміж нами вся широчінь річки Святого Лаврентія, а то ще й Великих озер.
— Тим більше підстав нам не баритись, — одказав Гейворд. — Ходімо!
— Воно й правда, що молода кров і гаряча кров — то все одно. Ми ж не на білок полюємо і не оленя заганяємо в Горікен. Дні й ночі бути нам у дорозі і через таку глушню пробиватись, де рідко людська нога ступає і де книжкова премудрість. ні на що не здатна. Індіянин ніколи не вирушає в такий похід, не викуривши люльки біля рідного вогнища.