На щастя, знаючи з слів Уа-та-Уа про слабоумість Гетті, гурони чекали від неї якогось дивацтва, і все, що в її промові здалося їм суперечливим та безглуздим, вони пояснили тим, що дівчину наділено зовсім іншим розумом, ніж переважну більшість людей. Однак серед присутніх знайшлося кілька старих воїнів, які вже чули щось подібне від місіонерів, і вони зголосилися обговорити на дозвіллі це цікаве для них питання.
— То оце вона й є, Добра книга блідолицих? — спитав один з цих вождів, узявши томик з безвольної руки Гетті; поки він гортав сторінки, дівчина стурбовано дивилася йому в обличчя, ніби сподіваючись засвідчити на ньому божественне просвітління. — Це закон, за яким живуть мої білі брати?
Уа-та-Уа, до якої адресувалося це запитання, хоч здавалося, ніби вождь звертається до всіх присутніх, ствердно хитнула головою і додала, що канадські французи, так само як і інгізи в Британських провінціях, дуже шанують цю книгу.
— Скажи моїй юній сестрі,— мовив гурон, обернувшись до Уа-та-Уа, — що зараз я розкрию рота і скажу кілька слів.
— Нехай ірокезький вождь говорить — моя блідолиця подруга слухає,— відповіла делаварка.
— Я рада це чути! — вигукнула Гетті.— Бог пом'якшив його серце, і тепер він одпустить тата й Непосиду!
— Отже, це закон блідолицих, — висловив вождь. — Цей закон наказує людині робити добро всім, хто її кривдить. І коли брат просить рушницю, закон велить віддати також і порохівницю. Чи такий закон блідолицих?
— Ні, зовсім не такий, — відповіла Гетті серйозно, коли їй переклали ці слова. — В усій книзі нема жодного слова про рушниці. Порох та кулі невгодні Великому Духові.
— Он як?! А чого ж блідолиці користуються ними? Якщо їм велено давати дві речі, коли в них просять одну, чому ж вони беруть удвоє з бідного індіянина, який не просить нічого? Вони приходять зі сходу з своєю книжкою в руках і вчать червоношкірого читати її. Але чому вони самі забувають про те, що каже ця книга? Коли індіянин віддає їм усе, що має, їм і того мало. Тепер вони обіцяють золото за скальпи наших жінок та дітей, хоч узивають нас звірами за те, що ми знімаємо скальпи з воїнів, загиблих на війні. Моє ім'я — Розчахнутий Дуб.
Коли ці страшні запитання, ретельно перекладені делаваркою, дійшли до свідомості Гетті, вона вкрай розгубилася. Набагато кмітливіші голови, ніж у цієї бідолашної дівчини, і ті не раз безпорадно схилялися перед такими вагомими доказами. Отож не дивно, що при всій своїй щирості та серйозності Гетті не знала, як відповісти.
— Ну що я йому скажу, Тихше? — пробелькотіла вона благально. — Я знаю — все, що я прочитала з цієї книги, правда, а проте цьому неможливо повірити, коли знаєш вчинки людей, яким було дано книгу.
— Такий уже розум у блідолицих, — з іронією відповіла Уа-та-Уа. — Що добре для одних, те погане для інших.
— Ні-ні, Тихше, не може бути двох правд на світі, хоч це здається й дивним. Я певна, що прочитала точнісінько так, як там написано, і хіба є така зла людина, яка перекрутила б у книзі боже слово! Цього ніколи не буває.
— Простій індіянській дівчині здається, що в блідолицих усяко буває,— холодно відповіла Уа-та-Уа. — Один раз вони кажуть біле, потім на те саме — чорне. Чому ж ніколи не буває?
Дедалі глибше збентеження понімало Гетті. Нарешті, злякавшись, що вона негодна довести своєї правоти і що через якусь її грубу помилку батько та Непосида можуть накласти головою, дівчина гірко заплакала. Тієї ж миті іронію та холодну байдужість делаварки наче рукою зняло, і вона знову стала ніжною, турботливою подругою. Міцно обійнявши засмучену дівчину, Уа-та-Уа почала втішати її.
— Годі плакати, не плач, — сказала вона, втираючи сльози з обличчя Гетті, наче малій дитині, і по-сестринськи пригортаючи її до своїх гарячих грудей. — Чого тобі хвилюватися? Не ти писала цю книгу, якщо вона й неправдива, і не твоя вина, що блідолиці злі. Є злі червоношкірі, є злі білі. Не в кольорі все добро, не в кольорі все зло. Вожді це добре знають.
Скоро Гетті заспокоїлась, і думки її знов повернулися до того, ради чого вона сюди прийшла. Побачивши, що хмуролиці вожді досі стоять круг неї, сповнені глибокої уваги, дівчина ще раз спробувала переконати їх.
— Послухай, Тихше, — мовила вона, стримуючи схлипування і намагаючись говорити виразно, — скажи вождям, що нам байдуже до того, як чинять злі люди. Правда — це правда, слова Великого Духа — це слова Великого Духа, і нікому не дозволено чинити зло тільки тому, що до нього хтось зробив це раніше. "Плати добром за зло", — каже книга, і це закон для червоної людини так само, як і для білої людини.
— Ні в делаварів, ні в ірокезів ніхто не чув про такий закон, — відповіла Уа-та-Уа, втішаючи її.— Недобре говорити про нього вождям. Скажи їм щось таке, чому вони повірять.
Однак делаварка намірилася вже перекладати, коли дотик пальця найстаршого вождя до її плеча примусив її озирнутись. Тут вона помітила, що один з воїнів, який недавно вийшов з кола, повертається у супроводі Гаттера та Непосиди. Зрозумівши, що їм також учинять допит, вона замовкла з покірною слухняністю індіянської жінки. Через кілька секунд полонені уже стояли віч-на-віч з вождями племені.
— Дочко, — звернувся старий вождь до юної делаварки, — спитай Сивої Бороди, чого він прийшов у наш табір.
Уа-та-Уа переклала запитання хоч і не зовсім чистою англійською мовою, але цілком зрозуміло. Гаттер мав надто сувору і вперту вдачу, щоб ухилятися од відповідальності за свої вчинки, а крім того, він надто добре знав погляди дикунів і не міг не розуміти, що нічого в них не досягне брехнею чи легкодухим страхом перед їхнім гнівом. Отож, не вагаючись, він одверто сказав, ради чого висадився на берег, пославшись у виправданнях тільки на те, що власті обіцяли високі премії за скальпи. Це щире зізнання ірокези зустріли з явним задоволенням, причиною якого, однак, була не стільки моральна перевага, що переходила тепер на їхній бік, скільки доказ, що їм пощастило захопити в полон людину, здатну викликати в них зацікавлення й гідну стати жертвою їхньої мстивості. Непосида, допитаний у свою чергу, також в усьому покаявся, хоч за інших обставин вдався б до хитрування швидше, ніж його суворіший і непохитніший напарник. Але йому стало розуму збагнути, що всілякі викручування були б зараз марні, і тому він розіграв одвертість, яка в Гаттера була рисою вдачі: старий завжди виявляв безжалісну жорстокість і не боявся за це відплати.
Вислухавши відповіді на свої запитання, вожді мовчки пішли геть, вважаючи для себе справу вирішеною; повчання блідолицьої дівчини не зворушили тих, кого змалку й аж до зрілого віку виховували в дусі насильства.
Гетті й Уа-та-Уа залишились тепер самі з Гаттером та Непосидою. Здавалось, що ніхто їх навіть не охороняв, хоч насправді всі четверо перебували під пильним і безнастанним наглядом. Індіяни загодя подбали про те, щоб чоловіки не змогли заволодіти жодною рушницею, які безладно лежали й висіли неподалік. На цьому нібито вся їхня видима пильність кінчалась. Але обидва бранці, добре знаючи індіянські звичаї, розуміли, яка то велика різниця між видимістю й дійсністю, і не обманювали себе. Весь час думаючи про втечу, вони не забували, що без найретельнішої підготовки здійснити її годі було й сподіватися. І Гаттер, і Непосида пробули в таборі досить довго й устигли постерегти, що Уа-та-Уа теж свого роду полонянка. Тому Гаттер говорив при ній одвертіше, ніж при інших індіянах, а Непосида й собі тягся за ним.
— Я не картаю тебе, Гетті, що ти прийшла сюди, намір у тебе був добрий, хоч і не дуже розумний, — почав батько, сівши коло дочки й узявши її за руку, — єдиний жест, яким він виявляв свою любов до нещасної дитини. — Але проповіддю та біблією не звернеш індіянина з його стежки. Чи доручав тобі Звіробій нам щось переказати? Є в нього якийсь план, щоб нас звільнити?
— Еге, в цьому вся суть! — втрутився Непосида. — Якщо ти, дівчинко, поможеш нам одійти на півмилі, хоча б на чверть милі від табору, я все інше беру на себе. Може, старому треба трохи більше, але людині мого зросту й мого віку цього цілком досить.
Гетті жалісливо поглядала то на одного, то на другого, але не могла відповісти на запитання легковажного Непосиди.
— Тату, — сказала вона нарешті,— ні Звіробій, ні Джудіт не знали, куди я зібралась, поки я не втекла з ковчега. Вони бояться, що ірокези зроблять пліт і попливуть до замку, а тому більше думають про самозахист, ніж про те, як допомогти вам.
— Ні-ні-ні! — поквапливо, але півголосом сказала Уа-та-Уа, низько нахиливши голову, щоб ті індіяни, що нишком стежили за нею, не помітили, як ворушаться її вуста. — Ні-ні-ні, Звіробій не такий! Він не думає тільки про власний захист, коли його друг у небезпеці. Хоче допомогти другові, хоче усіх забрати в дім.
— Це звучить непогано, старий Томе, — сміючись та підморгуючи, сказав Непосида, намагаючись теж говорити півголосом. — Дай мені в друзі кмітливу скво, і я впораюсь з самим дияволом, не те що з ірокезами.
— Не балакай голосно, — застерегла Уа-та-Уа. — Деякі ірокези знають мову інгізів і майже всі її розуміють.
— Отже ти нам друг, молодичко? — озвався Гаттер, виявляючи раптову цікавість. — Якщо так, можеш розраховувати на щедру винагороду. І нема нічого легшого, як припровадити тебе назад до рідного племені, коли нам тільки пощастить з тобою добутися до замку. Поверни нам ковчег та човники, і ми запануємо на озері на злість усім дикунам Канади. З замку нас можна вибити тільки гарматами.
— А якщо ви знову кинетесь на берег по скальпи? — відповіла Уа-та-Уа з холодною іронією, певно, притаманною їй у значно більшій мірі, ніж іншим представницям її статі.
— Гай-гай, то була помилка. Але мало глузду в жалях і ще менше його в глузуванні.
— Тату, — сказала Гетті,— Джудіт хоче відімкнути скриню. Вона гадає, що знайде там речі, за які можна вас викупити.
Темна тінь промайнула на Гаттеровому обличчі, і він пробурмотів кілька слів, що свідчили про його невдоволення.
— А чого не відмикати скриню? — докинула Уа-та-Уа. — Життя миліше за стару скриню, скальп теж миліший за стару скриню. Якщо не дозволиш дочці відімкнути її, Уа-та-Уа не допоможе тобі втекти.
— Ви самі не знаєте, чого просите, нерозумні дівчиська, а коли не знаєте, краще мовчіть — не вашого то розуму діло… Не дуже мені подобається оця байдужість дикунів, Непосидо.