Зчинялася якась нісенітниця. Прибиральниця вже всім розказала, що, ввійшовши в кабінет фіндиректора прибирати, вона побачила, що двері там навстіж, лампи горять, вікно в сад розбите, крісло лежить перекинуте і нікого немає.
Десь після десятої увірвалася у Вар’єте мадам Римська. Вона ридала і заламувала руки. Василь Степанович цілковито розгубився і не знав, що їй раяти. А о пів на одинадцяту з’явилася міліція. Перше ж і цілком резонне запитання її було:
— Що це тут у вас діється, громадяни? У чому річ?
Команда розступилася, виставивши наперед блідого і розхвильованого Василя Степановича. Довелося речі називати своїми іменами і зізнаватися в тому, що адміністрація Вар’єте, в особі директора, фіндиректора й адміністратора, зникла і невідомо де перебуває, що конферансьє після вчорашнього сеансу було відпроваджено до психіатричної лікарні і що, кажучи стисло, цей вчорашній сеанс був просто-таки скандальним сеансом.
Розплакану мадам Римську, заспокоївши, наскільки була змога, випровадили додому і найпильніше зацікавилися розповіддю прибиральниці про те, яким вона застала кабінет фіндиректора. Службовців попросили розійтися по своїх місцях і взятися до роботи, і невдовзі в будинку Вар’єте з’явилося слідство, супроводжуване гостровухим, м’язистим, кольору цигаркового попелу собакою з надзвичайно розумними очима. Серед службовців Вар’єте відразу поширилася передавана пошепки чутка про те, що цей пес — не хто інший, як славетний Бубновий Туз. І правда, це був він. Поведінка його вразила всіх. Тільки-но Бубновий Туз убіг до кабінету фіндиректора, як він загарчав, вискаливши жахливі жовтуваті ікла, потім ліг на живіт і з якимось тужним і водночас лютим виразом очей поповз до розбитого вікна. Переборовши свій страх, він раптом вискочив на підвіконня і, задравши гостру морду догори, дико й люто завив. Він не хотів йти з вікна, гарчав, здригався і поривався зіскочити вниз.
Пса вивели з кабінету і пустили у вестибюль, звідти він вийшов через парадний хід на вулицю і привів тих, хто йшов за ним, до таксомоторної стоянки. Коло неї він слід, по якому йшов, загубив. Після цього Бубнового Туза відвезли.
Слідство розташувалося в кабінеті Варенухи, куди й почали по черзі викликати тих службовців Вар’єте, котрі були свідками вчорашніх пригод під час сеансу. Треба сказати, що слідству на кожному кроці доводилося переборювати непередбачувані труднощі. Ниточка раз у раз обривалася в руках.
Афіші були? Були. Але за ніч їх заклеїли новими, і тепер жодної немає, хоч убий! Звідки взявся цей самий маг? А хто ж його знає. Але ж з ним укладувано угоду?
— Треба гадати, — відповідав розхвильований Василь Степанович.
— А якщо укладали, то вона повинна була пройти через бухгалтерію?
— Неодмінно, — відповідав, хвилюючись, Василь Степанович.
— Так де ж вона?
— Нема, — відповідав бухгалтер, усе дужче бліднучи й розводячи руками. І справді, ні в теках бухгалтерії, ні у фіндиректора, ні в Лиходєєва, ні у Варенухи жодних слідів угоди немає.
А прізвище цього мага? Василь Степанович не знає, він не був учора на сеансі. Капельдинери не знають, касирка, що продавала квитки, морщила лоба, морщила, думала, думала, нарешті сказала:
— Во... Наче Воланд.
А може бути, і не Воланд? Може, і не Воланд. Можливо, Фаланд.
З’ясувалося, що в бюро чужоземців ні про якого Воланда, а так само і Фаланда, мага, нічогісінько не знають і не чули.
Кур’єр Карпов дав до відома, що начебто цей самий маг зупинився на квартирі у Лиходєєва. На квартирі, звісно, відразу ж побували — ніякого мага там не виявили. Самого Лиходєєва також не було. Хатньої робітниці Груні немає, і куди вона поділася, ніхто не знає. Голови правління Никанора Івановича немає, Пролежньова немає!
Виходило щось цілковито несосвітенне: пропав увесь провід адміністрації, вчора був дивацький скандальний сеанс, а хто його доконував і за чиєю намовою — невідомо.
А тим часом повертало на полудень, коли мала відкриватися каса. Але про це, безперечно, не могло бути й мови! На дверях Вар’єте тут-таки вивісили величезний аркуш картону з написом: "Сьогоднішній спектакль відміняється". В черзі почалося хвилювання, йдучи з голови до хвоста, але, похвилювавшись, вона все-таки почала руйнуватися, і приблизно за годину від неї на Садовій не лишилося й знаку. Слідство відбуло для того, щоб продовжити свою роботу в іншому місці, службовців відпустили, залишивши тільки чергових, і двері Вар’єте позапирали.
Бухгалтеру Василю Степановичу належалось терміново виконати два завдання. По-перше, поїхати в Комісію видовищ та розваг полегшеного типу зі звітом про вчорашні події, а по-друге, побувати у фінвидовищному секторі, щоб здати вчорашній виторг — 21 711 рублів.
Акуратний і сумлінний Василь Степанович упакував гроші в газетний папір, шворкою перехрестив пакет, поклав його до портфеля і, чудово знаючи інструкцію, попрямував, певно, не до автобуса чи трамвая, а до таксомоторної стоянки.
Тільки-но шофери трьох машин забачили пасажира, який поспішав на стоянку з туго набитим портфелем, так усі троє з-під носа в нього від’їхали порожняком, чомусь при цьому злостиво оглядаючись.
Вражений цим явищем бухгалтер довго стояв стовпом, метикуючи, що б то воно означало.
Хвилини за три прикотила порожня машина, і обличчя шофера одразу перекосилося, тільки-но він угледів клієнта.
— Вільна машина? — вражено кахикнувши, запитав Василь Степанович.
— Гроші покажіть, — злостиво відповів шофер, не дивлячись на пасажира.
Все більше дивуючись, бухгалтер, затиснувши дорогоцінний портфель під пахвою, витягнув з гаманця червінця і показав його шоферові.
— Не поїду! — відрубав той.
— Даруйте... — почав був бухгалтер, але шофер його урвав:
— Трояки є?
Цілковито спантеличений бухгалтер дістав з гаманця два трояки і показав шоферові.
— Сідайте, — вигукнув той і ляпнув по прапорцю лічильника так, що мало не зламав його. — Поїхали.
— Немає чим решти здати, чи що? — несміливо спитав бухгалтер.
— Повна кишеня решти! — загорлав шофер, і в дзеркальці відбилися його очі, які наливалися кров’ю. — Третій випадок зі мною сьогодні. Та й з іншими таке ж було. Дає якийсь сучий син червінця, я йому решту — чотири п’ятдесят... Виліз мерзотник! Хвилин за п’ять дивлюсь: замість червінця папірець з нарзанової пляшки! — Тут шофер проказав кілька слів, які не надаються до друку. — Другий — на Зубовській. Червінець. Даю решти три рублі. Пішов. Я поліз у гаман, а звідти бджола — як шпигоне у палець! Ах ти!.. — шофер знову вклеїв нецензурні слова. — А червінця немає. Вчора в цьому Вар’єте (нецензурні слова) якась гадина-фокусник сеанс з червінцями зробив (нецензурні слова)...
Бухгалтер заціпенів, зібгався і удав, що буцімто і слово "Вар’єте" він чує вперше, а сам подумав: "Оце так!"
Приїхавши куди було треба, розплатившись щасливо, бухгалтер увійшов у будинок і попрямував коридором туди, де був кабінет завідувача, і вже по дорозі збагнув, що прийшов невчасно. Якась метушня панувала в канцелярії Видовищної комісії. Повз бухгалтера пробігла кур’єрша з виряченими очима, у збитій на потилицю хусточці.
— Нема, нема, нема, любі мої! — кричала вона, звертаючись невідомо до кого. — Піджак і штани тут, а в піджаку нічого нема!
Вона пропала за якимись дверима, і тут-таки за ними почулися звуки биття посуду. З секретарської кімнати вибіг знайомий бухгалтерові завідувач першого сектора комісії, але був він у такому стані, що бухгалтера не впізнав, і пропав без сліду. Приголомшений усім цим бухгалтер дійшов до секретарської кімнати, яка передувала кабінетові голови комісії, і цілковито оторопів.
Через зачинені двері кабінету долинав грізний голос, який без сумніву належав Прохорові Петровичу — голові комісії. "Шпетить когось, чи що?" — подумав спантеличений бухгалтер і, озирнувшись, побачив інше: в шкіряному кріслі, закинувши голову на його спинку, невтримно ридаючи, з мокрою хусточкою в руках, лежала, витягнувши ноги майже на середину кімнати, особиста секретарка Прохора Петровича — красуня Анна Річардівна.
Всеньке підборіддя Анни Річардівни було вимазане губною помадою, а персиковими щоками повзли з вій чорні ручаї розмоклої фарби.
Побачивши, що хтось увійшов, Анна Річардівна схопилася на ноги, кинулася до бухгалтера, вчепилась у лацкани його піджака, почала трясти бухгалтера й волати:
— Слава богу! Знайшовся бодай один сміливець! Усі порозбігались, усі відступилися! Ходімте, ходімте до нього, я не знаю, що почати! — І, безнастанно ридаючи, вона потягла бухгалтера в кабінет.
Опинившись у кабінеті, бухгалтер найперше випустив з рук портфель, а всі його думки пішли шкереберть. І треба сказати, що було від чого.
За величезним письмовим столом з масивною чорнильницею сидів порожній костюм і неумоченим у чорнило сухим пером водив по аркушу. Костюм був при краватці, з кишеньки костюма стриміла самописка, але над коміром не було ані шиї, ані голови, так само як з манжетів не виглядали кисті рук. Костюм поринув у роботу і зовсім не помічав тієї круговерті, яка панувала довкола. Почувши, що хтось зайшов, костюм відкинувсь у кріслі, й над комірцем пролунав добре знайомий бухгалтерові голос Прохора Петровича:
— У чому справа? Адже на дверях написано, що я не приймаю.
Красуня-секретарка верескнула і, заламуючи руки, заволала:
— Ви бачите? Бачите?! Нема його! Нема! Поверніть його, поверніть!
Тут у двері кабінету хтось поткнувся, охнув і вилетів геть. Бухгалтер відчув, що ноги йому тремтять, і сів на краєчок стільця, але не забув підняти портфеля. Анна Річардівна стрибала довкола бухгалтера, терзаючи його піджак, і скрикувала:
— Я завжди, завжди зупиняла його, коли він сипав чортами! От і досипався! — Тут красуня підбігла до письмового стола і музикальним ніжним голосом, трохи гундосим від плачу, вигукнула: — Прошо! Де ви?
— Хто вам тут "Проша"? — спитав бундючно костюм, ще глибше відкидаючись у кріслі.
— Не пізнає! Мене не впізнає! Ви розумієте! — пороснула слізьми секретарка.
— Попрошу не ридати в кабінеті! — вже з серцем сказав дратівливий костюм у смужечку і рукавом підтягнув до себе свіжий стос паперів, виразно наміряючись поставити на них резолюції.
— Ні, несила бачити таке, ні, не можу! — заволала Анна Річардівна і вибігла в секретарську, а за нею кулею вилетів і бухгалтер.
— Уявіть собі, сиджу, — розповідала, тремтячи від збудження, Анна Річардівна, знов учепившись у рукав бухгалтера, — і заходить кіт.