Та й Ісус Назарянин нічогенький собі — наобіцяв три лантухи вовни, тільки де воно, його Царство Нове, а тепер його самого повісять, як собаку... Отак воно буває...
Слухаючи їхні теревені, Авдій обурювався. "Не смійте так говорити! Невдячні, нікчемні людці! Чи ж можна так паплюжити і споганювати велику боротьбу людського духу з самим собою? Вам гордитися треба ним, люди, його мірою міряти себе!" — у відчаї кричав Авдій Калістратов, обливаючись сльозами у натовпі єрусалимському. Але ніхто його не чув, ніхто не помічав його присутності. Адже йому ще належало народитися в далекому двадцятому столітті...
* * *
Дощ, що сипонув серед ночі, поступово пішов на спад. Пішов, як прийшов, ще кудись обруши-тися зливою. Нарешті й зовсім ущух, лише зрідка зриваючись згори запізнілими краплями. А час наближався до світанку, омитого і всипаного зірками світанку,— небо, ще темно-агатове у глибині, після дощу все світлішало по краях. Прохолодою віяло від вологого грунту, від трав, що підросли за ніч.
Але, мабуть, ніхто із живих істот, що живуть у степу, не відчував у ті години радощів буття так гостро і вдячно, як Авдій Калістратов, хоча самопочуття його залишало бажати кращого.
Та при цьому Авдієві пощастило: розпечене напередодні повітря не встигло охолонути за ніч, і він не змерз. І хоча він змок з голови до ніг, і забиті місця і травми теж давалися взнаки, він, нехтуючи біль, зосередився в ясновидінні своєму, яке давало йому можливість відчувати себе одночасно і в минулому, і в теперішньому, сприймав життя заново, відкривав його як дарунок долі і тому ще більше цінував саму можливість жити і мислити. В той час, коли дощ скінчився, Авдій сидів під залізничним мостом, куди з трудом, зібравши останні сили, дошкутильгав у темряві...
Під цим мостом було відносно сухо, і він забрався сюди, як бродяга, і задоволений був тим, що знайшлося таке місце, де він міг переждати дощ і поринути в роздуми. Під мостом було лунко і дзвінко, як під високим склепінням середньовічного собору. Коли над головою проходили поїзди, це скидалося на гарматний шквал, який налітав здалеку і поступово збігав удалину. Добре, просторо думалось тієї ночі Авдієві, і думка, народившись, розвивалася вже самостійно і безмежно і безперешкодно вела за собою його дух. Авдій розмірковував то про Христа і Понтія Пілата, подумки переносився в ті часи, і гуркіт поїздів, які прокочувалися над ним, не заважав йому відчувати себе в древній Іудеї серед гамірливого натовпу на Голгофі і немовби бачити своїми очима все, що там відбувалося, то пригадував Москву, своє нещодавнє перебування там і відвідання Пушкінського музею, де співала болгарська капела, пригадував свого двійника, так дивовижно схожого на нього болгарського співака, і перед ним поставало його обличчя з роззявленим ротом. Які величні звуки породжували голоси болгарських співаків, як підносили ВОШІ його душу і думку! Батько його, диякон Калістратов, дуже любив церковний спів і, слухаючи його, плакав від зворушення. Одного разу хтось передав батькові текст дивовижної молитви однієї з сучасних монахинь. Молода ще в ті роки жінка, колишня вихованка, а потім і вихователька дитбудинку, прийняла постриг у роки війни після того, як її коханий, з яким вони прожили всього півтора місяця, загинув на військовому кораблі, затопленому німецьким підводним човном. Диякон Калістратов, читаючи той "документ дупгі", в якому поєднувались і плач, і молитва, щоразу пускав сльозу. Він дуже любив, коли Авдій, тоді ще хлоп'ятко, стоячи у красному кутку оселі біля старого піаніно, читав йому вголос чистим дитячим голосом молитву про затоплений корабель. Авдій завчив її напам'ять, ту молитву монахині, що колись була в дитбудинку:
"Ще тільки світає на небі, і доки світ спить перед сходом сонця, звертаю до Тебе, Всеблагий Всевиддю, свою насущну молитву. Прости, о Господи, що самовілля виявляю і спочатку згадую не про Тебе, а знову докучаю своїм ділом, але я живу заради того, щоб молитву сію промовляти, доки я є на цьому світі.
Ти, Співчуваючий, Благословенний, Справедливий, прости мене, що докучаю тобі зверненнями невідступними. В мольбі моїй користолюбства немає — я не прошу і крихітки благ земних і не молю про продовження днів своїх. Лише про порятунок душ людських молити не перестану. Ти, Всевибачаючий, не полишай у невіданні нас, не дозволяй нам виправдань шукати собі в поєднанні добра і зла на світі. Прозріння пошли людському роду. А про себе не смію вуст розімкнути. Я не страшусь як належне прийняти будь-який кінець — чи горіти мені в геєні, чи вступити в царство, якому немає кінця. Той жереб наш Тобі визначати, Творець Невидимий і Неосяжний.
Прошу лише про одне, немає вищої просьби в мене, раби Твоєї, черниці, яка скоряється словам любові Твоїм, самітниці, яка у відчаї своєму знехтувала земну юдоль, відкинула геть марнославство і суєту, щоб у помислах своїх наблизитись до духу Твого, Господи.
Прошу лише про одне, яви таке чудо: нехай той корабель пливе тим же курсом попереднім із дня на день, із ночі в ніч, доки день і ніч змінюються визначеним Тобою порядком у космічному обертанні Землі. Нехай він пливе, корабель той, з вахтою незмінною, з назавжди зачохленими стволами із океану в океан, і щоб хвилі билися об корму і було чути не-стихаючий могутній стогін та гуркіт їх. Нехай бризки океану обдають його дощем свистячим, нехай дихає він тією вологою гіркою і летючою. Нехай чує він скрипіння палуби, гудіння машин із трюму і крики чайок, що з погожим вітром слідують за кораблем. І нехай корабель тримає путь у світлий град на далекому океанському березі, хоча причалити до нього довіку не дано...
Ось і все, більше нічого не прошу в молитві своїй ноче-денній. І Ти прости, Всеблагий і Милосердний, що докучаю просьбою дивною, молитвою про з ато ну лий корабель. Але Ти — твердиня всіх надій високих, земних і неземних. Ти був і залишаєшся Всюдисущим, Всемогутнім і Співчуваючим началом усіх начал. І тому з мольбою до Тебе йдемо як у минувшині, так і нині, і в грядущих днях. І тому, коли мене не стане і нікому буде просити, нехай той корабель пливе по океану і за межею вічності. Амінь!"
Він і сам не розумів, чому йому знову пригадалася в ту ніч молитва монахині. І коли промайнула ще й думка про те, що якби зустрілася йому та дівчина, що приїздила в Учку-дук мотоциклом, він і їй розказав би цю молитву, самому стало смішно. Мимоволі засміявся Авдій, дурнем себе несусвітним обізвав і уявив, як би вона подивилася на нього, скоцюрбленого під мостом у найжалюгіднішому вигляді, неначе злодій-мандрівник або щасливий розбійник. І що при цьому вона подумала б про нього,— а він, чи бач, ще молитву про корабель хоче їй розказати. За божевільного визнала б вона його і, звичайно, мала б рацію. Та навіть тепер, ризикуючи принизити себе в її очах, він хотів би побачити її...
І до самісінького світанку Авдій сидів під мостом, а над його головою гуркотіли поїзди, що проносилися степом. Найбільше, одначе, йому думалось про те, де тепер гінці, колишні попутники його, що з ними. Напевно, пробилися вже через Жалпак-Саз і покотили далі. Де тепер Петруха, Льонька й інші? Де тепер невловимий, як перевертень, Гришан? І жалкував Авдій, що дав маху, а то й припустився грубої помилки, що Гришан узяв гору, що перемогло його чорне діло, що все так погано скінчилося. І все одно Авдій вважав, що випробування, які випали на його долю в ці дні, були йому необхідні. Хоч йому і не вдалося перевиховати гінців, але матеріал для виступу в газеті він роздобув цікавий, і добув його власним трудом.
Ці міркування дещо заспокоювали Авдія, але душа його боліла, і передусім за Льоньку. Ось кого можна було б вивести на путь істинну, але не вдалося.
Пригадалося Авдієві тепер усе, що довелося йому узнати й побачити в Примоюккумських степах,— і та зустріч його з вовками, і те, як сіра вовчиця перескочила через його голову, замість того, щоб встромити в нього ікла. Дивним було це, дуже дивним — і назавжди запам'ятав він лютий і мудрий погляд її синіх очей.
Та ось над залізницею знову зійшло сонце, життя пішло по новому колу. Чудесно було в степу після нічного дощу. Ще не настала спека, і всі степові простори, скільки було видно довкола, дихали чистотою, співали в небі жайворонки. Тішилися співом, порхали степові птахи між небом і землею. А степом, перебігаючи від горизонту до горизонту, йшли поїзди, нагадуючи про життя, яке вирує далеко звідси.
Гармонія і упокорення панували того ранку в степу, який минулої ночі набрався благодатної вологи небес.
Як тільки пригріло сонце, Авдій вирішив просушити одяг, почав знімати його й жахнувся — одяг був такий подертий, що в ньому соромно було з'явитися на людях. Тіло ж його було все вкрите саднами і великими синцями. Добре, що не мав при собі дзеркала,— бо ж побачивши себе в дзеркалі, він злякався б страшного вигляду свого, але й без дзеркала розумів, що з ним: до обличчя неможливо було доторкнутися.
І все-таки в нього вистачило мудрості переконати себе, що все могло обернутися значно гірше, що він лишився живий, а вже це — велике щастя.
Коли він роздягався під мостом, виявилась ще одна неприємність — паспорт і ті дрібні гроші, що були в кишенях, стали непридатними. Паспорт, що порвався під час падіння і намок під дощем, перетворився на жмуток сирого паперу. А з грошей біль-менш збереглося всього дві купюри — двадцяти п'яти і десяти карбованців. На ці гроші Авдієві треба було доїхати до Москви і далі до Приокська.
Невеселі думки напосілися на Авдія Калістратова. Після вигнання із семінарії Авдієві випало жити в досить скрутних умовах. За згодою сестри Варвари довелося продати старе піаніно, на якому вона в дитинстві вчилася грати. В комісійному магазині дали за піаніно півціни, пояснюючи, що музичні інструменти нині не дефіцит, їх навалом, навіть старі магнітофони і то подіти нікуди, а піаніно й поготів. Довелося погодитись і з такою ціною, оскільки іншого виходу не було. І ось тепер лишився зовсім без нічого. Краще не придумаєш!
Почався новий день, а значить, треба було жити, і знову матерія буття брала ідеаліста Калістратова за горло.
Цілу ніч він провів під мостом у роздумах, і тепер йому треба було вирішувати, як вибратися звідси, а крім того, треба було подумати і про хліб насущний.
І тут Авдієві усміхнулося щастя.