Для більшої певності я звів мешканців шістсот сорок першого й шістсот чотирнадцятого. До номера шістсот сорок першого заходив не той, що мешкає в шістсот чотирнадцятому. І ключі я перевірив: кожен підходить тільки до одних дверей.
Пітер задумливо промовив:
– Скидається на те, що тут справді орудує професіональний злодій. Треба вживати заходів.
– Дещо я вже зробив, – сказав Огілві. – Звелів усім портьє надалі питати прізвище, перш як давати ключ. Помітивши щось підозріле, портьє, за моєю інструкцією, повинен вручити ключ, але запам'ятати обличчя того, хто взяв ключ, і негайно повідомити когось із моїх підлеглих. Покоївкам і коридорним наказано стежити за людьми, які вештаються по готелю, і взагалі бути уважними й до всього придивлятися. Мої підлеглі переходять на подовжені зміни. Вночі вони регулярно обходитимуть усі поверхи.
Пітер схвально кивнув.
– Що ж, непогано. А ви самі не маєте наміру на день-два переїхати до готелю? Коли хочете, я можу організувати для вас номер.
Пітерові здалося, що на обличчі гладуна промайнула тінь тривоги. Старший детектив похитав головою.
– Не треба, обійдуся.
– Але ви будете десь тут?
– Так, буду. – Сказано це було з притиском, але якось непереконливо. Немовби відчувши це, Огілві додав: – Навіть якщо мене тут якийсь час не буде, мої люди й самі дадуть собі раду.
Все ще вагаючись, Пітер спитав:
– Але ви будете кооперуватися з поліцією?
– До нас мають прийти двоє агентів у цивільному. Я розповім їм і про другий випадок, і вони, напевно, наведуть довідки – хто міг приїхати сюди на гастролі. Якщо це рецидивіст, то, може, нам пощастить узяти його.
– А тим часом, звісно, наш приятель не сидітиме, склавши руки.
– Авжеж. І якщо він не дурний – а схоже на те, що голова в нього варить, – то вже збагнув, що ми взяли його слід. Отже, він докладе всіх зусиль, щоб якнайшвидше зробити все, що можна, і вшитися.
– А це зайвий раз підтверджує, що ви мусите бути десь поблизу, – зауважив Пітер.
– По-моєму, я вже зробив усе, що треба, – запротестував Огілві.
– Не заперечую. Ви й справді, здається, все передбачили. Але я знаю, що ніхто не зможе діяти так швидко й уміло, як ви.
"Що б там не казали про старшого готельного детектива, – подумав Пітер, – в своїй справі він мастак". Пітера, однак, страшенно дратувала оця потреба вмовляти Огілві робити те, що той, власне, повинен робити.
– Можете не турбуватися, – сказав старший детектив.
Дивлячись, як гладун важко підводиться з крісла й тупає до дверей, Пітер раптом відчув, що і той чимось стривожений.
За хвилину він теж вийшов з кабінету. Зупинившись біля секретарки, попросив її повідомити страхове агентство про крадіжку й передати список украдених речей. Потім пройшов кілька кроків, що відділяли його двері від дверей Крістіни. Проте в кабінеті її не було. Пітер вирішив, що зайде до неї одразу по обіді.
9
Постукавши в двері номера 1410, Крістіна Френсіс подумала, навіщо, власне, вона сюди прийшла. Вчорашній її візит до Олберта Уеллса пояснювався легко: напередодні старий побував а обіймах смерті, і вона, Крістіна, допомагала рятувати його. Але тепер містер Уеллс перебував під належним доглядом, швидко видужував і вже, власне, нічим не відрізнявся від тисячі п'ятисот інших мешканців готелю. "Отже, – сказала собі Крістіна, – в тебе немає ніяких підстав для цих приватних відвідин".
І все-таки її чомусь тягло до цього маленького літнього чоловічка. Може, це тому, думала Крістіна, що він по-батьківському розмовляє з нею й чимсь нагадує рідного батька? Та ні! Вона завжди покладалася на свого батька, а тут – навпаки: почувалася відповідальною за долю Олберта Уеллса, прагнула прихистити його…
"А може, – думала дівчина, – тобі зараз просто тоскно, і хочеться чимось приглушити досаду, що каменем лягла на серце, відколи довідалася. що цей вечір проведеш без Пітера? І як на те пішло – досада чи куди сильніше почуття мучить тебе, коли ти думаєш, що сьогодні ввечері він буде не з тобою, а з Маршою Прейскотт?"
На її стукіт ніхто не відповів. Знаючи, що доглядальниця мусить бути в номері, Крістіна постукала ще раз, гучніше. Тепер вона почула, як хтось пересунув стілець, потім легкі кроки.
Відчинив сам Олберт Уеллс. Він був одягнений, наче зібрався кудись іти, й мав цілком здоровий вигляд. Побачивши Крістіну, старий просяяв.
– Я сподівався, що ви прийдете, міс. А якби не прийшли, я б сам вас розшукав.
Вона здивовано проказала:
– Я гадала…
Старий захихотів:
– Ви гадали, що мене й досі тримають у ліжку, правда? А я вже, як бачите, на ногах. Почував себе я непогано, вилежуватися набридло, от я й попросив тутешнього вашого лікаря привести отого фахівця – доктора Аксбріджа з Іллінойсу. Цей доктор Аксбрідж – дуже розумний чоловік. Він оглянув мене й сказав: якщо людина добре почувається, то вона, як правило, здорова. Отож, ми випровадили медсестру і – геть хвороби! Що ж ви стоїте, міс, заходьте!
"Ну, хвалити бога, доглядальниця тепер не розорить його, – подумала Крістіна. – Може, він так швидко відмовився від її послуг, бо зрозумів, що вона обдере його як липку".
Коли Крістіна зайшла до кімнати, Уеллс запитав:
– Ви вже стукали раз?
– Так, – відповіла вона.
– Мені здалося, що хтось стукає, але я вирішив, що це Бейлі.
– Бейлі? Хто він такий?
В очах старого блиснув веселий вогник.
– Посидьте трохи, і ви познайомитеся з ним. Цебто, або з ним, або з Барнумом[13].
У двері раптом різко й владно постукали. Олберт Уеллс самими губами вимовив:
– Бейлі!
Коли двері відчинилися, Крістіна з подивом побачила, що на порозі стоїть готельний камердинер в уніформі. На плечі в нього лежало з десяток костюмів із плічками, а перед собою він тримав випрасуваний синій саржевий костюм старомодного крою, що, безперечно, належав Олбертові Уеллсу. Вправним рухом камердинер почепив костюм на гачок у коридорній шафі й повернувся до дверей, біля яких чекав маленький чоловічок. Лівою рукою слуга притримував стос костюмів на плечі; долоню правої він автоматично простяг Уеллсові.
– А ви вже одержали своє, – сказав той, ледь стримуючи усмішку. – Вранці, коли забирали костюм.
– Ні, то був не я, сер, – рішуче похитав головою камердинер.
– Атож. Не ви, а ваш приятель. Але хіба це не все одно?
– Про те, що було вранці, я нічого не знаю, сер.
– Виходить, ваш друг не завжди ділиться з вами?
Простягнута рука опустилася.
– Я не розумію, про що ви говорите.
– Ет, облиште! – Олберт Уеллс засміявся. – Ви Бейлі. А на чай я дав Барнуму.
Камердинер кинув погляд на Крістіну, впізнав її, й на обличчі в нього відбився сумнів. Він дурнувато посміхнувся, промимрив: "Атож, сер", і вийшов, зачинивши за собою двері.
– А тепер поясніть, на бога, що все це означає?
Сміючись, старий сказав:
– Ви працюєте в готелі й ніколи не чули про трюк імені Бейлі й Барнума?
Крістіна похитала головою.
– Цей трюк дуже простий, міс. Готельні камердинери працюють у парі, але костюм забирає один, а повертає завжди другий. З тим, щоб на одному костюмі двічі заробити на чай. А виручку вони потім ділять.
– Механіка ясна, – сказала Крістіна. – Але я б ніколи до такого не додумалася.
– Не тільки ви, міс. Через це люди й платять двічі за одну послугу. – Олберт Уеллс задумливо потер свій ніс, схожий на горобиний дзьоб. – А для мене це розвага – лічити, скільки ж є готелів, де нас отак дурять.
Вона засміялася.
– А як ви розкусили це?
– Один камердинер мені зізнався – після того як я притиснув його до стіни. Він мені розповів ще одну цікаву деталь. У готелях, де номери кімнатних телефонів можна набирати автоматично – без телефоністки – Барнум чи Бейлі спочатку дзвонить клієнтові, якому має повернути речі. Якщо ніхто не відповідає, він через якийсь час дзвонить знову. Якщо ж трубку знімають, він, нічого не кажучи, вішає свою. А за кілька хвилин приносить костюм і отримує другу подачку.
– Ви не любите давати на чай, містере Уеллс?
– Хіба це можна любити чи не любити, міс? Чайові – це як смерть: від них нікуди не втечеш, тож не варто ними й голову собі морочити. А от пошиватися в дурні я таки не люблю.
– Гадаю, це не часто трапляється. – Крістіні вперше спало на думку, що Олберт Уеллс зовсім не такий безпорадний, як їй досі здавалося.
– Що правда, то правда, – погодився він. – Але я вам от що хочу сказати: у вашому готелі ці фокуси поширені більше, ніж будь-де.
– Звідки ви це знаєте?
– А я звик завжди матися на бачності й до людей прислухатися, міс. А люди зі мною діляться тим, про що вам ніколи не скажуть.
– І що ж ви від них почули?
– Ну, скажімо, те, що в готелі будь-яке неподобство може зійти з рук. Пояснюється це, видно, слабким керівництвом. І містер Трент, мабуть, саме тому і вскочив у халепу. А тим часом ваш готель ще можна було б поставити на ноги.
– Дивна річ, – сказала Крістіна, – те ж саме, майже слово в слово, сказав мені й Пітер Макдермот. – Вона пильно подивилася на Уеллса. Цей чоловічок, хоч і простак на вигляд, певно, мав від природи проникливий розум.
Олберт Уеллс схвально кивнув головою.
– Цей хлопець має голову на плечах. Ми з ним учора трошки побалакали.
Для неї це була новина.
– Пітер приходив до вас?
– Авжеж.
– Я не знала.
"Але це – в його дусі, – подумала вона. – Коли вже щось поклав зробити – доведе справу до кінця". Вона й раніше помічала це його вміння – за безліччю справ не забувати про деталі.
– Ви одружитеся з ним, міс?
Це запитання заскочило її зненацька.
– Звідки ви взяли? – запротестувала вона і зовсім зніяковіла, відчувши, що червоніє.
Олберт Уеллс захихотів.
– Просто спало на думку – коли почув, як ви вимовляєте його ім'я. І ви, напевно, часто бачитеся, бо працюєте в одному місці. Тож, маючи голову на плечах, він неодмінно збагне, що кращої пари йому не знайти.
– Містере Уеллс, ви нестерпна людина! Ви… ви читаєте чужі думки й примушуєте людей червоніти. – Усмішка її, однак, свідчила про те, що вона зовсім не образилася. – І не називайте мене більше, будь ласка, "міс". Мене звуть Крістіна.
Він стиха промовив:
– Для мене це ім'я – особливе. Так звали й мою жінку.
– Звали?
Він кивнув.
– Вона померла, Крістіно. Дуже давно. Іноді думаю навіть, чи не наснилося мені все, що ми вдвох спізнали – всі печалі наші й радощі.