– А це для панни Ленцької.
– Ви з глузду з'їхали!.. Що – для панни Ленцької?..
– Ну… всі оті спілки… отой магазин… оцей обід… Все для неї… І я через неї вилетів з магазину… – промовив Мрачевський, спираючись на моє плече, бо вже не міг встояти на ногах.
– Що?.. – кажу я, бачачи, що він зовсім п'яний. – Вилетіли через неї з магазину, то, може, через неї опинилися й у Москві?
– Звич… звичайно… Вона тільки шепнула слівце… одне маленьке слівце… і я дістав на триста карбованців на рік більше… Рибка зробить з нашим старим усе, що захоче…
– Ідіть краще спати, – сказав я.
– А от і не піду спати… Я піду до своїх друзів… Де вони? Такі хлопці впоралися б з рибкою швидше… Вона не водила б їх за ніс, як нашого старого… Де мої друзі? – загорлав він.
Звичайно, я звелів відпровадити його нагору, в номер.
Проте я догадався, що він навмисне удавав п'яного, щоб задурити мені голову.
Опівночі зал став схожий чи то на трупарню, чи на лазарет: раз у раз кого-небудь доводилось виносити або в номер, або на бричку. Нарешті я знайшов доктора Шумана, що був майже тверезий, і запросив його до себе на чай.
Доктор Шуман теж іудей, але незвичайна людина. Він навіть хотів був вихреститись, як закохався у християнку, та вона померла, і доктор облишив цю думку. Кажуть, що він труївся з горя, але його врятували. А тепер він зовсім занедбав лікарську практику і займається тільки вивченням людей або їхнього волосся. Він маленький, жовтий, а очі такі пронизливі, що від них нічого не приховаєш.
А що він знайомий із Стахом давно, то, напевне, знає всі його таємниці.
Після цього бучиого обіду мені було якось сумно і хотілось викликати Шумана на одвертість. Якщо він мені сьогодні нічого не розкаже про Стаха, то, мабуть, більш ніколи я про нього нічого не довідаюсь.
Коли ми прийшли до мене на квартиру й нам подали самовар, я заговорив:
– Скажіть мені, докторе, але щиро: що ви думаєте про Стаха? Бо він непокоїть мене. Бачу, що вже з рік він кидається на всілякі авантюри… Ота поїздка в Болгарію, а тепер оцей новий магазин, торговельна спілка… екіпаж… В його характері сталася дивиа зміна…
– Я не бачу ніякої зміни, – відказав Шуман. – Він завжди був людиною дії і, коли йому щось западало в голову або в серце, негайно брався здійснювати. Вирішив вступити в університет – і вступив, вирішив нажити капітал – і нажив. І якщо він задумав яку-небудь дурницю, то також не завагається і зробить дурницю грунтовну. Така вже у нього вдача.
– І в той же час, – зауважив я, – помічаю в його поведінці багато суперечностей…
– Нічого дивного, – перебив мене доктор. – В ньому поєдналось дві людини: романтик шістдесятих років і позитивіст сімдесятих. Те, що збоку здається суперечливим, насправді є цілком послідовним.
– А чи не вплутався він в якусь нову історію?.. – спитав я.
– Нічого не знаю, – сухо відповів Шуман.
Я трохи помовчав і знову спитав:
– Що ж з ним кінець кінцем буде?..
Шуман звів брови і сплів пальці рук.
– Погано буде, – відповів. – Такі люди, як він, або все підпорядковують собі, або, натрапивши на непереборну перешкоду, розбивають об неї лоба. Досі йому щастило, але нема ж людини, яка все життя витягала б тільки виграшні лотерейні квитки…
– Отже?.. – спитав я.
– Отже, ми можемо стати свідками трагедії, – закінчив Шуман.
Він допив склянку чаю з лимоном і пішов додому.
Я цілу ніч не міг заснути. Таке страшне пророцтво в день тріумфу!
Ні! Бог знає більше за Шумана, і він, мабуть, не допустить, щоб Стах загинув нізащо…
Розділ одинадцятий
СТАРІ МРІЇ І НОВІ ЗНАЙОМСТВА
Пані Мелітон пройшла сувору життєву школу, в якій навчилась не зважати навіть на загальноприйняту громадську думку.
Замолоду всі їй казали, що вона вродлива й добра, отож і без посагу може вийти заміж. Вона справді була вродлива й добра, але заміж не вийшла. Пізніше всі також казали, що освічена гувернантка легко може здобути собі любов своїх вихованців і пошану їхніх батьків. Вона була освічена, навіть захоплена своєю роботою вчителька і, однак, вихованці дратували її, а їхні батьки принижували від першого сніданку до самої вечері. Потім вона читала багато романів, в яких доводилось, що закохані князі, графи та барони – надзвичайно благородні люди і мають звичай в обмін на серце віддати бідним гувернанткам руку. Вона віддала молодому і благородному графові серце, але не дістала його руки.
Вже після тридцяти років вона вийшла заміж за підстаркуватого гувернера, Мелітона, з єдиною метою – морально підтримати чоловіка, який любив трохи випити. Однак молодожон після весілля став пити ще більш, ніж до весілля, а свою дружину за моральну підтримку частенько лупцював палицею.
Коли він помер (кажуть, на вулиці), пані Мелітон одпровадила його на цвинтар і, остаточно впевнившись, що він надійно закопаний, взяла на опіку собачку, бо всі навколо, знов-таки в один голос, твердили, що собака – найвдячніше створіння. Звичайно, він був вдячний, поки не сказився та не покусав наймичку, від чого сама пані Мелітон тяжко захворіла.
Півроку вона лежала в лікарні, в окремій палаті, самотня й забута всіма своїми вихованцями, їхніми батьками та графами, яким віддавала серце. Вона мала час про все подумати. І коли пані Мелітон вийшла з лікарні – постаріла, худа, з посивілим і поріділим волоссям, всі знайомі почали говорити, що вона змінилась до невпізнаиня.
– Я порозумнішала, – відповідала їм пані Мелітон.
Тепер вона вже не працювала гувернанткою, а рекомендувала інших; не думала про своє одруження, а сватала молоді пари; нікому не віддавала свого серця, але влаштовувала в своїй квартирі побачення закоханим. А тому що кожен з її клієнтів мусив їй платити, то вона мала сякі такі гроші й на них жила.
На початку нової кар'єри вона була похмура й навіть цинічна.
– Ксьондз, – казала вона довіреним людям, – має прибуток од вінчання, а я – від заручин. Граф… бере гроші за парування коней, а я – за те, що влаштовую знайомства людям.
З часом вона стала висловлюватись стриманіше, а інколи навіть моралізувала, помітивши, що виголошення загальноприйнятих істин та поглядів впливає на підвищення прибутків.
Пані Мелітон давно вже була знайома з Вокульським.
А тому що любила публічні видовища і мала звичку за всіма слідкувати, то швидко помітила, що Вокульський надто побожно дивиться на панну Ізабеллу. Зробивши це відкриття, вона здвигнула плечима: що їй з того, що галантерейний купець закохався в панну Ленцьку? Якби він уподобав собі дочку фабриканта або купця, тоді пані Мелітон мала б кого сватати. А так…
Та коли Вокульський повернувся з Болгарії і привіз капітал, про який розповідали чудеса, пані Мелітон сама завела з ним розмову про панну Ізабеллу й запропонувала свої послуги. Між ними відбулася мовчазна угода: Вокульський щедро платив, а пані Мелітон постачала йому всілякі відомості про родину Ленцьких та їхніх знайомих з вищого кола. За її посередництвом Вокульський навіть придбав векселі Ленцького та срібло панни Ізабелли.
З цієї нагоди пані Мелітон одвідала Вокульського иа його квартирі і принесла йому свої поздоровлення.
– Дуже розумно, пане Вокульський, беретеся до діла, – казала вона. – Правда, від срібла та сервізу користі буде небагато, але скуповування векселів – це вже щось інше!..
Одразу видно купця!..
Почувши таку похвалу, Вокульський відсунув шухляду, пошукав у ній і вийняв звідти пачку векселів.
– Оце вони? – спитав він, показуючи їх пані Мелітон.
– Вони. Хотіла б я мати такі гроші!.. – сказала вона, зітхнувши.
Вокульський узяв пачку обома руками й роздер надвоє.
– Видно купця?.. – спитав він.
Пані Мелітон пильно подивилась на нього, похитала головою і пробурмотіла:
– Шкода мені вас.
– Чому ж це, з вашого дозволу?
– Шкода мені вас, – повторила вона. – Я сама жінка і знаю, що жінок здобувають не жертвами, а тільки силою.
– Справді так?
– Силою вроди, здоров'я, багатства…
– Розуму… – додав Вокульський їй в тон.
– Не стільки розуму, скільки кулака, – додала иаиі Мелітон і в'їдливо засміялась. – Я добре знаю жіноцтво й не раз мала нагоду співчувати наївності мужчин.
– Щодо мене, то прошу не завдавати собі клопоту.
– Ви гадаєте, що не доведеться? – спитала вона, пильно подивившись йому в очі.
– Шановна пані, – одказав Вокульський, – якщо панна Ізабелла така, якою вона мені здається, то, може, вона мене колись оцінить, а якщо ні, то я завжди матиму час розчаруватись…
– Зробіть це чимраніш, пане Вокульський, – сказала вона, підводячись з крісла. – Бо повірте мені, що легше викинути з кишені тисячу карбованців, аніж одне уподобання з серця. А особливо, коли воно вже там пустило коріння. І не забудьте, прошу вас, вигідно вмістити мій капіталик… Ви не дерли б на шматки кілька тисяч, аби знали, як іноді тяжко їх заробити.
В травні і червні візити пані Мелітон почастішали. Це дуже турбувало Жецького, який підозрював змову. І не помилявся: змова таки була, але проти панни Ізабелли. Стара дама достарчала Вокульському важливі відомості, які, проте, стосувались тільки панни Ленцької. Зокрема, вона повідомляла його, в які дні графиня виїжджає з своєю племінницею на прогулянку в Лазенки.
В таких випадках пані Мелітон забігала в магазин і, нагородивши себе якоюсь річчю на кілька або на два-три десятки карбованців, повідомляла Жецькому день і годину.
Дивно минав час дожидання для Вокульського. Дізнавшись, що панна Ізабелла з графинею завтра будуть в Лазенках, він уже сьогодні втрачав спокій. Він одразу байдужнів до торговельних справ, робився роздратований. Йому здавалось, що час зупинився і завтрашній день ніколи не настане. Цілу ніч його мучили дикі марення; інколи не то уві сні, не то наяву він шепотів:
– Що ж воно кінець кінцем виходить?.. Нічого… Який же я дурень!
Та коли світало, він боявся виглянути в вікно, щоб не побачити хмурого неба. І знов до полудня час тягнувся так, що в цьому проміжку, здавалось, можна було вмістити все його життя, тепер затруєне страшною гіркотою. "Невже це любов?" – з розпачем питав він сам себе.
Опівдні, пойнятий нетерплячкою, він наказував запрягати і їхати. Щохвилини йому здавалося, що він зустріне карету графині, яка повертається вже з прогулянки; здавалось, що його баскі коні плентаються дуже повільно.
Приїхавши в Лазенки, Вокульський вискакував з екіпажа й біг до ставка, де звичайно проходжалася графиня, яка любила годувати лебедів.