Одна обвівала його опахалом, друга міняла йому вінки на голові, дві інші подавали страви. Наприкінці бенкету та, з якою Рамзес найохочіше розмовляв, піднесла йому келих вина. Рамзес випив половину, а решту подав їй; коли вона випила, він поцілував її в уста.
Тоді невільники швидко почали гасити смолоскипи, метелик перестав ворушити крилами, І в залі запанувала темрява й тиша, яку порушував лише нервовий сміх жінок.
Раптом почулися швидкі кроки кількох людей і несамовитий крик.
— Пустіть мене!.. — гукав захриплий чоловічий голос. — Де. наступник трону? Де намісник?
В залі зчинилася метушня. Злякані жінки плакали, а чоловіки кричали:
— Що це таке? Замах на наступника трону! Гей, варта! Чути було брязкіт розбитого посуду, тріск стільців.
— Де наступник трону? — кричав чужий чоловік.
— Варта!.. Обороняй наступника трону!.. — відповіли йому з зали.
— Запаліть світло! — пролунав юнацький голос царевича. — Хто мене шукає? Я тут!..
Внесли смолоскипи. В залі лежали купами перекинуті й поламані меблі, між якими ховалися гості.
На помості царевич намагався вирватися від жінок, які з плачем хапали його за руки й за ноги. Біля царевича стояв Тутмос у розкошланій перуці, із бронзовим дзбаном в руці, ладен розвалити голову кожному, хто наблизиться до наступника трону. В дверях з'явилося кілька воїнів з мечами наголо.
— Що таке? Хто тут є? — вигукував переляканий номарх. Нарешті всі побачили винуватця цього перестраху. Якийсь
велетень, голий, весь у грязюці, з кривавими смугами на плечах, стояв на колінах біля помосту, простягаючи руки до наступника трону.
— Ось розбійник! — вигукнув номарх. — Беріть його! Тутмос вище підніс свій дзбан, від дверей наблизились
воїни. Зранений чоловік упав обличчям на сходи, благаючи:
— Змилуйся, сонце Єгипту!...
Воїни вже хотіли схопити його, але Рамзес, звільнившись нарешті від жінок, підступився до бідолахи.
— Не чіпайте його! — крикнув він до воїнів. — Чого ти хочеш, чоловіче?
— Хочу тобі розповісти про наші кривди, володарю... В цей час Софра, наблизившись до царевича, шепнув:
— Це гіксос. Глянь тільки, повелителю, на його кудлату бороду й волосся. Навіть зухвальство, з яким він сюди вдерся, свідчить, що це не природжений єгиптянин.
— Хто ти? — спитав царевич.
— Я — Бакура, робітник із загону копачів у Сохемі. В нас зараз немає роботи, то номарх Отоес наказав нам...
— Це якийсь навіжений або п'яниця! — збуджено вигукнув Софра. — Як він розмовляє з тобою, повелителю!..
Царевич кинув на нього такий погляд, що сановник, зігнувшись майже до землі, відступився назад.
— Що вам наказав достойний Отоес? — спитав намісник
Бакуру.
— Він наказав нам, володарю, щоб ми ходили берегом Нілу, плавали по річці, стояли понад дорогами і галасували на твою честь. І обіцяв, що за це заплатить нам, скільки належить... Бо ми, володарю, вже два місяці нічого не одержували... Ані ячних коржів, ані риби, ані оливи, щоб мастити тіло.
— Що ти на це скажеш, достойний пане? — спитав царевич номарха.
— Зухвалий п'яниця... бридкий наклепник... — відповів Софра.
— А як же ви галасували на мою честь?
— Як нам наказували, — мовив велетень — Моя жінка й дочка кричали разом з іншими: "Живи вічно!" — а я стрибав у воду й кидав вінки під твій корабель, за що мені мусили платити по утну. А коли ти, володарю, ласкаво зволив в'їхати до міста Атріба, мені наказали, щоб я кинувся. під коні і зупинив колісницю.
Царевич почав сміятися.
— Ніколи не думав, — сказав він, — що ми так весело закінчимо бенкет!.. А скільки ж тобі заплатили за те, що ти кинувся під колісницю?
— Обіцяли три утни, але не заплатили нічого — ні мені, ні жінці, ні дочці. І всьому нашому загону цілих два місяці не давали ніяких харчів.
— А як же ви жили?
— З жебрацтва або з того, що заробимо в селян. У таких тяжких злиднях ми тричі бунтували й хотіли повернутись додому. Але начальники й писарі або обіцяли, що заплатять, або наказували бити нас...
— І все за той галас на мою честь? — спитав, сміючись,
царевич.
— Правду кажеш, володарю... А вчора був у нас найбільший бунт, і за це достойний номарх Софра звелів десяткувати нас. Кожному десятому дали київ, а мені найбільше, бо я здоровий і маю нагодувати аж три голодні роти — свій, жінчин і доччин... Побитий, я вирвався від них, щоб упасти ниць перед тобою, володарю, й розповісти про наші кривди. Ти нас побий, коли ми винні, але нехай писарі заплатять, що нам належить, бо з голоду помремо — ми, жінки й діти наші...
— Це якийсь навіжений!.. — закричав Софра. — Зволь тільки глянути, повелителю, скільки він наробив мені шкоди... Десяти талантів не взяв би я за ці столи, вази й глечики.
Між гостями, які вже встигли отямитись, знявся галас.
— Це якийсь розбійник! — гукали вони. — Дивіться, це справді гіксос... Ще кипить у ньому проклята кров його дідів, які пограбували й сплюндрували Єгипет... Такі дорогі меблі, такий чудовий посуд — потрощено вщент!..
— Один бунт робітників, які не одержали платні, більше завдає шкоди державі, ніж варте все це багатство, — суворо озвався Рамзес.
— Святі слова!.. Їх треба викарбувати на пам'ятниках!.. — в ту ж мить відгукнулися гості. — Бунт одриває людей від праці й засмучує серце його святості фараона... Не годиться, щоб робітникам по два місяці не платити заробітку...
Царевич з неприхованою зневагою глянув на мінливих, мов хмари, придворних і звернувся до номарха.
— Доручаю тобі, — мовив він грізно, — цього скатованого чоловіка. Я певен, що у нього навіть волосина не впаде з голови. А вранці я хочу побачити загін, до якого належить цей робітник, щоб пересвідчитись, чи він каже правду.
По цих словах намісник вийшов, залишивши номарха й гостей у великому замішанні.
На другий день царевич, одягаючись з допомогою Тутмоса, спитав його:
— А що, прийшли робітники?
— Так, володарю, ще здосвіта чекають твоїх повелінь.
— А той... Бакура є між ними? Тутмос скривився й відповів:
— Сталася дивна пригода. Достойний Софра наказав замкнути його в порожній льох свого палацу. А цей гультяй, та ще й такий сильний, виламав двері до другого льоху, де стояло вино, перекинув кілька дуже дорогих дзбанів, а сам так напився, що...
— Ну?.. — спитав царевич.
— Що вмер.
Царевич схопився з стільця.
— І ти віриш! — вигукнув він, — що цей робітник сам перепився на смерть?!
— Мушу вірити, бо в мене нема доказів, що його вбили, — відповів Тутмос.
— Але я їх пошукаю! — вибухнув царевич.
Він бігав по залі й пирскав, як розлютований лев. Коли він трохи заспокоївся, Тутмос мовив:
— Не шукай, володарю, провини там, де її не видно; бо навіть свідків не знайдеш. Якщо й справді хтось за наказом номарха задушив цього робітника, він однаково не признається. Сам мертвий теж нічого не скаже, і, зрештою, що б важила його скарга на номарха!.. В такій справі жодний суд не схоче розпочати слідства...
— А коли я накажу?.. — спитав намісник.
— Тоді суд вчинить слідство і доведе невинність Софри. І ти, володарю, будеш присоромлений, а всі номархи, їхні родичі й слуги стануть твоїми ворогами.
Царевич зупинився посеред покою й замислився.
— Зрештою, — мовив Тутмос, — здається, все свідчить, що цей нещасний Бакура був п'яниця чи божевільний і насамперед, що він чужинець. Бо хіба справжній поміркований єгиптянин, хоч би йому рік не платили грошей і дали вдвоє більше київ, посмів би вдертися до палацу номарха і з таким криком звертатись до тебе?
Рамзес схилив голову і, побачивши, що до другого покою зайшли його придворні, мовив півголосом:
— Ти знаєш, Тутмосе, відколи я вирушив у цю подорож, Єгипет починає здаватися мені якимсь іншим. То я питаю сам себе, чи не в чужій я країні? То серце моє бере неспокій, наче в мене на очах заслона, за якою чиниться велике ошуканство, а я не можу його розгледіти...
— І не придивляйся, бо зрештою тобі може здатися, що всі ми повинні йти до копалень, — відповів, сміючись, Тутмос. — Пам'ятай, що номархи й урядовці — пастухи твого стада. Коли котрийсь і видоїть трохи молока для себе або заріже вівцю, ти ж не вб'єш його і не виженеш. Овець у тебе багато, а з пастухами — скрутно.
Намісник, уже одягнений, перейшов до вітальні, де зібрався його почет — жерці, воєначальники, урядовці. Разом з ними він покинув палац і вийшов на внутрішнє подвір'я.
Це був досить широкий майдан, обсаджений акаціями, в затінку яких чекали на царевича робітники. На поклик сурми весь натовп підхопився з землі й вишикувався у п'ять рядів.
Рамзес, оточений блискучим почтом вельмож, раптом зупинився, щоб здалека оглянути загін копачів. Люди були майже голі, в білих чепцях на головах і з такими самими пов'язками на стегнах. Серед них легко можна було вирізнити коричневих єгиптян, чорних негрів, жовтих азіатів та білих жителів Лівії й островів Середземного моря.
В першому ряду стояли копачі з кайлами, в другому — з мотиками, в третьому — з лопатами. В четвертому — були носії, кожен з яких мав важіль і два цебра, в п'ятому — теж носії, але з великими ящиками на двох чоловік. Ними вони виносили викопану землю.
Перед рядами, за кілька кроків один від одного, стояли майстри: кожен тримав у руці дебелу палицю й великий дерев'яний циркуль або кутомір.
Коли царевич наблизився до них, вони крикнули хором: "Живи вічно!" — і, впавши на коліна, схилили голови до землі. Наступник трону наказав їм підвестися і далі уважно придивлявся до них.
Це були здорові й сильні люди, аж ніяк не схожі на таких, що два місяці жили з самого жебракування.
До намісника підійшов номарх Софра із своїм почтом. Але Рамзес удав, що не помітив його, і звернувся до одного з майстрів:
— Ви копачі з Сохема? — спитав він. Майстер упав ниць на землю й мовчав. Царевич знизав плечима і гукнув до робітників:
— Ви з Сохема?
— Ми копачі з Сохема!.. — відповіли вони хором.
— Виплатили вам заробіток?
— Виплатили, ми ситі й щасливі, слуги його святості,— відповів хор, чітко вимовляючи кожне слово.
— Кругом! — скомандував царевич.
Всі повернулись. Майже в кожного спина була вкрита глибокими шрамами від київ, але свіжих рубців не було.
"Обдурюють мене!" — подумав наступник трону. Він наказав робітникам іти в казарми і, не привітавшись з номархом, повернувся до палацу.
— Ти теж скажеш мені, — озвався він дорогою до Тутмоса, — що ці люди — робітники з Сохема?..
— Вони ж самі це сказали, — відповів той.
Царевич зажадав, щоб йому подали коня, і помчав до свого війська, яке стояло за містом.
Весь день він муштрував полки.