[197]
Отож зараз, подолавши ворогів, мій державець, як ніколи раніше, може насолоджуватися сном. Бо кажуть:
Коли немає в домі змій, солодким спочиваєш сном.
А наразишся на змію, тоді приходить важко сон.
А також
Чи може буть благополуччя,
тоді як серце неспокійне
У тих, кому на битву йти,
коли покличуть сурми,
Його благословляють божества
на подвиги високі,
Які від мудрості залежать
і потребують немалих зусиль?
І ось тепер, коли мій задум успішно здійснився, я чую в серці мир і благодать. Віднині ти, справедливо правлячи народом і милуючись царством, визволеним від ворогів, утішайся щастям, що його посилає Покровителька царства, трону, царського парасоля, які ти маєш передати синам, онукам та іншим поколінням нащадків своїх.
Якщо про слуг не дбає цар, а лиш до блуду схильний він,
То царська влада — марнота, на шиї у кози соски.
Цар, який до цнот прихильний,
Вад не терпить, слуг шанує,
Житиме собі щасливо
У прихистку парасоля.
І не слід, гадаючи — "Я сам добув царство!", упиватися ласками Шрі (тобто втішатися царською владою), бо так само важко звеличити царський рід, як і вилізти на бамбуковий стовбур, і дуже нелегко втримати Шрі, схильну, всупереч сотням зусиль, до раптового зникнення; ваблячи серця багатьох, вона врешті щезає, подібно до мавпячого племені, непостійна, немов крапля води на листі лотоса, грайлива, як пориви вітру, ненадійна, як дружба з недо-стойними, примхлива, ніби змія, що миттю спалахує, мов краї хмар при заході сонця, хистка, як бульбашки на воді, отруйна, як гадюка, а тане так швидко, неначе купа скарбів, добута неймовірними зусиллями. [198]
Коли помазали тебе на царство,
То дбай про те, як труднощі долати,
Бо в час помазання з коштовних кухлів
Також і прикрощі струмлять з водою.
І ніколи не забувай, що кожного може спіткати лихо. Недарма кажуть:
Блукання Рами, Балі потоптання,
життя пандивів лісове,
Загибель Врішни і падіння Наля,
Арджуни вправи танцівні,
Велителя поразка з Ланки скрушна,-
усе під владою Часу.
Скажіть, кому вдалось її уникнуть
або від неї вберегтись?
Де Дашаратха, що на небесах
царю богів був другом?
Де Сагара тепер, що в береги
взяв океан могутній?
Де Вайнья, що з руки родивсь отця?
Де Ману, Сур'ї син?
Усім їм грізний Час, могутній Час
закрив навіки очі.
Де цар Мандгата, що здобув Тримир'я?
Де цар богів Нагхуша?
Де Сатьяврата-цар, мудрець Кешава,
обізнаний у шастрах?
Де ті, що Шакри посідали трон
і славою втішались,
Слонами й колісницями? їх Час
підніс і на загин прирік.
Отак, збагнувши те, що Лакшмі вічно хитається, як вуха знавіснілого слона, правуй, неухильно дотримуючись справедливості".
На цьому закінчується третя тантра — "Про війну ворон і сов", у якій мовиться про мир, про війну, про шість первооснов політики.
На цьому завершується третя тантра, названа "Про війну ворон і сов" у "Панчатантрі", створеній достойним Вішнушарманом.
ВТРАТА НАБУТОГО
Починається четверта тантра, що зветься "Втрата набутого", в якій перша шлока така:
Той у скруті не загине, хто повторить вчинок мавпи,
Що сама посеред моря врятувалась від загину.
Ось як про це розповідається. "Росло десь на березі одного моря могутнє дерево джамбу, завжди рясно вкрите плодами, а на ньому жила мавпа з яскраво-червоними гу-бами.Рактамукха. От колись під тим деревом на дрібному піску примостилось морське страховисько з жахливою пащею на ім'я Караламукха. Рактамукха побачила його й сказала: "Благословенний твій прихід, шановний гостю! Тож не відмовся зі мною разом призволитися плодами джамбу, сповненими амрітою. Бо ж кажуть:
Коханого чи нелюба, ученого чи телепня,
По пожертві пригостити — в небо шлях собі прокласти.
Радить нам наставник Ману: як прийшов хтось в час пожертви,
Про сім'ю і про ученість не допитуйся у нього.
Якщо гостя із дороги, що промерз і їсти хоче,
Пригостиш од всього серця, то блаженство вічне знайдеш"
А як гість із дому піде, скривджений і не зігрітий,
То господаря такого предки і боги зречуться".
При цих словах Рактамукха дала гостеві кілька плодів, які він з радістю з'їв, потім вони довго втішались цікавими розмовами, а надвечір Караламукха поплив додому. Від тієї пори щодня мавпа і морське страховисько сідали під кроною дерева джамбу й щасливо проводили час у бесідах про різні науки. Одного разу Караламукха, наївшись досхочу плодів, решту забрав з собою і подався додому, щоб пригостити ними свою жінку. На другий день вона його питає: "Де ти, господарю мій, береш такі смачні плоди?" А він їй відповідає: "Є в мене, люба, щирий друг мавпа, яку звуть Рактамукха. Так отой друг, сповнений любові, і дає мені ці плоди". Тоді вона йому й каже: "У того, хто завжди їсть напоєні амрітою плоди, мабуть, і в серці вдосталь амріти. Отож, коли шануєш свою дружину, то подаруй мені його серце, і я тоді буду втішатися з тобою, не знаючи ні старості, ні смерті". Він стривожено мовив: "Не кажи так, люба! Мій приятель тепер став нашим братом, і тому не можна його кривдити. Краще облиш свій безглуздий намір. Недарма ж кажуть: [200]
Одного народить мати, іншого народить Мова,
І спорідненість по Мові завжди більша, ніж по крові".
І тут дружина морського страховиська сказала: "Ти ніколи по-моєму не зробиш! Напевно, то не приятель, а приятелька, з якою ти милуєшся цілими днями. От і взнала я правду про тебе! А чому ж
Говориш холодно, байдужий до моїх бажань,
Вночі зітхаєш і згораєш у вогні розлуки,
Стискаєш ув обіймах ти, а не печеш цілунком,-
Ах, шельмо, то ж не я, а інша у твоєму серці".
Тоді він упав на коліна і, обнявши ноги розлюченої жінки, покірно мовив:
"Перед тобою я стою, як є,— до послуг будь-яких,-
Чому ж, кохана над життя, тебе пройняв страшенний гнів".
А вона вислухала його слова і крізь сльози сказала:
"У тебе, шельмо, в голові бажання любки,
Яка кохання вдавши, в серці оселилась,
У нім для мене і куточка не зосталось,-
Пощо нещиро опустивсь ти на коліна?
Раз вона тобі нелюба, то чого ж ти не слухаєш мене і боїшся завдати їй шкоди? А коли це мужчина, то яка любов може бути у тебе з ним? Так-от знай! Якщо я [201] не з'їм його серця, то буду постити, аж поки й помру!" Караламукху дуже засмутила жінчина примха, і він сказав: "Неспроста мовиться:
Як причепиться хоч раз п'яниця, жінка, рак, вапно,
Рибина, фарба чи глупак, не відчепитися від них.
Що ж робити? Як мені мавпу вбити?" — І ось у таких роздумах він і помчав до Рактамукхи, яка, побачивши його, з тривогою спитала: "Чого це ти, друже, так забарився сьогодні? Чому ти невеселий і не тішиш мене красномовством?" Караламукха відповів: "Ти знаєш, дружина твого брата, який стоїть перед тобою, з докором сказала йому ось що: "Не показуйся мені на очі, невдячний,— тебе твій друг обсипає щедротами своїми, а ти й досі не запросив його до себе в гості. Нема тобі прощення! Сказано ж:
Для того, хто згубив брахмана,
В пияцтві потонув, вчинив крадіжку,
Є до спокути шлях. Нема спокути
Тому, хто не буває вдячний.
Так-от нехай сьогодні він завітає до нашої оселі, і ми віддячимо йому за все, бо інакше я побачуся з тобою на тому світі". Ось я й прибув по тебе, як вона звеліла. Ми з нею сперечались довго, тому я й загаявся трохи. Давай попливемо зараз до мене. Дружина твого брата вже все приготувала, вдяглася, у святкове вбрання, понадівала коштовні прикраси з самоцвітів та перлин, оздобила вхід до оселі барвистими гірляндами і стоїть на дверях — чекає гостя дорогого". Рактамукха сказала: "Справедливо мовила дружина мого брата. Говориться ж:
Мудрий муж відкине друга, якщо той користолюбець,-
Він-бо до ткача подібний — все на себе тягне й тягне.
А також
Шість ознак є в дружбі справжній — пригощать і пригощатись,
Тайне відкривать і слухать, брати і давать дарунки.
Але ж ми лісові жителі, а ваш будинок у воді. Як же я [202] туди доберуся? То, може, ти краще приведеш сюди дружину мого брата, я вклонюсь їй і прийму її благословення?" Відповів їй на це Караламукха: "О друже, наш будинок стоїть на тому боці моря, отож сміливо сідай мені на спину, та й попливемо". Мавпа з радістю сказала: "Коли так, то чого нам ждати? Поспішаймо. Ось я вже й сиджу на твоїй спині".
Ну от домовились вони й вирушили в дорогу. Згодом Караламукха виплив на глибоку воду, а коли Рактамукха побачила це, вона дуже стривожилась і, охоплена жахом, заговорила: "Поволі, поволі пливи, брате, бо хвилі запліскують мене". І подумав тоді Караламукха: "Виплив я на глибоку воду, і тепер мавпа у мене в полоні. їй нема куди втекти з моєї спини. Скажу я їй про наш замір — нехай помолиться божеству, що піклується про неї",— і він мовив: "Знаєш, друже, це ж я тебе везу за велінням своєї жінки, щоб убити". Рактамукха сказала на це: "Хіба я, брате, заподіяла вам щось лихе, що ви хочете мене зі світу звести?" Караламукха озвався: "Та от їй забажалося з'їсти твоє серце, напоєне солодощами плодів, сповнених амрітою, тому вона так і розпорядилася". А кмітлива Рактамукха мовила: "Чого ж ти, любий, на березі цього не сказав? Я ж своє серце дбайливо зберігаю в дуплі дерева джамбу, щоб подарувати його братовій дружині. Навіщо ж ти везеш мене без серця?"
Караламукха радісно мовив: "Друже, то віддай його мені, щоб моя клятуща жінка з'їла й відмовилась від посту, а я тебе миттю допроваджу до дерева джамбу",— та й повернув назад. А коли він добувся берега, мавпа, пошепки обіцяючи багату пожертву усім чисто богам, зіскочила з його спини, швидкими та довгими стрибками вибралась на дерево й подумала: "Ну, тепер моє життя врятоване.